Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (список книг .TXT) 📗

Ти п'яна, дурненька, — мовив він. — Іди поспи. Тому, певно, тобі і їсти не хочеться.

Та жінка раптом урвала сміх і знову споважніла, спершись на стойку. Бачила, що він одійшов. Відчинив холодильник і знову зачинив, нічого не взявши. Бачила, як він попростував до протилежного кінця стойки. Бачила, як натирає до блиску і так блискуче скло. І вона знову заговорила ніжно і лагідно, як і тоді, коли питала: «Ти справді мене кохаєш, Пепільйо?»

Хосе! — погукала вона.

Він не озвався і не глянув на неї.

Хосе!!!

Йди спати, — порадив Хосе. — Але спершу прийми ванну, щоб пройшов хміль.

Справді, Хосе, я не п'яна, — запевнила жінка.

Тоді ти грубіянка, — визначив Хосе.

Іди сюди, мені треба поговорити, — покликала вона його. Чоловік непевно ступив до неї, вірячи й не вірячи їй. — Підійди ближче!

Чоловік зупинився перед жінкою. Вона подалася вперед і занурила пальці в його чуприну, стиснула їх водночас міцно і ніжно.

Повтори, що казав спочатку! — звеліла вона.

Що? — не зрозумів Хосе. Із зігнутою головою він силкувався глянути на неї.

Що ти порішив би кожного, хто пішов би зі мною, — нагадала жінка.

Я вбив би кожного, хто пішов би з тобою, — повторив Хосе. — Щира правда.

Жінка відпустила його чуприну.

Отже, ти б мене захищав, якби я його вбила? — спитала вона, з грубуватою грайливістю штовхнувши велику голову Хосе.

Той лише згідливо всміхнувся.

Скажи мені, Хосе, — не відставала жінка, — а ти захищав би мене, якби я когось убила?

Як сказати... — завагався Хосе. —Ти ж знаєш, це не так легко, як говорити.

Поліція нікому так не вірить, як тобі, — нагадала жінка.

Хосе всміхнувся гордовито і втішено. Жінка знову нахилилася до нього.

Справді, Хосе. Я б побилася об заклад, що ти ніколи не брехав, — впевнено мовила жінка.

І що ж тут такого? — знизав плечима Хосе.

Атож, — вела далі жінка, — поліція знає це і повірить тобі відразу. І не перепитуватиме вдруге.

Хосе постукував пальцями по стойці, не знаючи, що казати. А жінка глянула на вулицю, на годинник, наче прагнула завершити розмову до перших відвідувачів.

А заради мене ти збрехав би, Хосе? Я серйозно питаю?

Наче враз осяяний якоюсь страшною думкою, він різко повернувся і глянув на неї. Здогад наче пронизав його, обпік гарячим дотиком жаху.

В яку халепу ти встряла, королево? — Він аж подався вперед. Жінка відчула його важкий подих, що відгонив аміаком, подих, утруднюваний стойкою, що тисла йому живіт. — То справді, королево, в яку ж халепу ти встряла? — повторив він.

Ні в яку, — кинула вона. — Я просто задля розваги сказала. — І за мить знову глянула на нього. — Знаєш, може, нікого тобі й не доведеться вбивати.

Я і не збирався цього робити. — Хосе трохи збентежився.

Я мала на увазі, — пояснила жінка, — що не доведеться убивати того, хто йде зі мною.

А! — сказав Хосе. — Тепер я зрозумів. Я завжди гадав, що ти без потреби пустилася берега. Обіцяю, коли ти облишиш це, я щодня готуватиму тобі найбільший біфштекс, безплатно.

Дякую, Хосе, — мовила жінка. Вона випросталась, і Хосе побачив її сплющені жалюгідні груди під корсажем.

Я завтра піду і обіцяю ніколи не турбувати тебе. І обіцяю, що ніколи ні з ким не піду.

Що це раптом найшло на тебе? — здивувався Хосе.

Щойно вирішила, — відповіла жінка. — Лише щойно я збагнула, яка це гидота.

Атож, у тебе це справді гидота, — погодився він. — Давно мала б це збагнути.

А я давно і збагнула, — призналася жінка. — Та лише нещодавно впевнилась остаточно. Мені огидні чоловіки.

Хосе всміхнувся. Підвів голову, щоб глянути на жінку, все ще всміхнений. Та зосереджено і ніби збентежено промовляла, трохи підійнявши плечі, похитуючись на дзиґликові, з сумовитим виразом на обличчі:

Тобі не здається, що не варто карати жінку, яка вбила чоловіка, з яким спала і до якого відчула відразу, як і до всіх, хто бував у неї?

Навіщо аж так заходити, — мовив Хосе зворушено, із співчуттям у голосі.

А якщо жінка каже чоловікові, коли той вдягається, що він їй бридкий, бо з огидою згадує, що провела з ним ніч, що ні милом, ні мочалкою не відмиєш у неї його запаху?

Бува й таке, королево, — згодився Хосе, знічев'я протираючи стойку. — Але навіщо вбивати його? Нехай собі йде.

Та жінка провадила далі і голос її був ніби швидка й нестримна течія.

І коли йому кажуть, що бридкий, а він знову накидається на неї, що тоді?

Такого порядна людина не зробить, — впевнено мовив Хосе.

А коли він таки робить? — В її голосі чулося глухе роздратування. — Якщо він непорядний і робить це, і жінка відчуває таку відразу, що ладна померти, тоді єдиний спосіб позбутися всього — вдарити його ножем знизу.

Це вкрай жорстоко, — розцінив Хосе. — На щастя, немає такого, хто б зробив те, про що ти кажеш.

Послухай. —Жінка уже неабияк дратувалась. —Та якщо він це робить? Допусти, що робить.

Все одно, надто жорстоко, — не відступався Хосе. Він усе витирав стойку, стоячи на одному місці, не дуже уважний до розмови.

Жінка забарабанила кісточками пальців по склу. Стала колючою і нетерплячою.

Ти дикун, Хосе! —виснувала вона сердито. — І нічого не тямиш. — Тоді схопила його за рукав: — Ну скажи, що жінка мусила його вбити.

Гаразд, гаразд, — примирливо мовив Хосе. — Нехай буде по-твоєму.

Хіба це не самозахист? — сіпала його за рукав жінка.

Майже, майже, — підморгнув їй, поєднавши водночас і щире порозуміння, і жахливий компроміс співучасті. Та жінка не повеселішала, тільки спитала:

Ти збрехав би задля того, щоб захистити жінку, яка ско'іла таке?

Це залежить... — почав Хосе.

Від чого залежить? — нетерпляче перебила його жінка.

Залежить від жінки, — уточнив Хосе.

А якщо це та жінка, яку ти кохаєш? — мовила жінка. — І не для того, щоб бути з нею, розумієш? Як ти сам про це кажеш.

Гаразд, нехай буде по-твоєму, королево, — погодився Хосе розслаблено й стомлено.

Він знову одійшов. Поглянув на годинник — скоро пів на сьому. Подумав, що через кілька хвилин ресторан почнуть заповнювати люди, і ще ревніше став протирати скло, дивлячись у вікно на вулицю. Жінка сиділа мовчазна, зосереджена і з розпачливим смутком дивилася на чоловіка. Дивилася як на лампу, що гасне. І раптом озвалася скрадливим покірним голосом:

Хосе!

З невимовною ніжністю і смутком він поглянув на неї, як покірний віл. Поглянув не щоб слухати, а щоб побачити її, щоб знати, що вона там, у сподіванні на погляд.

Я тобі сказала, що завтра зникну, а ти нічого не кажеш, — мовила жінка.

Атож, — мовив Хосе. — Але ти не сказала — куди.

Будь-куди, — відповіла жінка. — Де немає чоловіків, які бажали б мене.

Хосе сумно всміхнувся.

Ти не жартуєш? — Він наче отямився, вираз його обличчя перемінився.

Залежить від тебе. Якщо ти скажеш, коли я прийшла, то завтра я зникну і назавжди облишу все це. Ти радий цьому?

Хосе ствердно кивнув головою, втішено всміхнувся. Жінка нахилилася в той бік, де він стояв.

Якщо я колись повернуся сюди й побачу жінку, що о цій порі розмовляє з тобою, сидячи на цьому стільчику, то ревнуватиму.

Якщо ти повернешся сюди, то й принесеш мені дещо, — нагадав Хосе.

Обіцяю пошукати і принести тобі заводного ведмедика, — пообіцяла жінка.

Хосе з усмішкою провів ганчіркою в повітрі між собою та жінкою, ніби протираючи невидиме скло. Жінка всміхнулася теж, грайливо і щиро. Тоді відійшов протерти скло в кінці стойки.

Ну що? — спитав Хосе уже звідти.

Кожному, хто спитає, коли я прийшла сюди, казатимеш, що за чверть до шостої? — поцікавилась жінка.

Навіщо? — Хосе не дивився на неї і наче не чув.

Неістотно, — мовила жінка. — Важливо, щоб ти так сказав.

Перший відвідувач увійшов крізь хитливі двері й попростував до столика в кутку. Хосе глянув на годинник: пів на сьому.

Гаразд, королево, — неуважливо погодився він, — як хочеш. Я завжди роблю так, як ти хочеш.