Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗
Тим часом Богун сходив до своїх людей і повернувся з осавулом Єльяшенком, котрому оголосив, що викликав двох шляхтичів на поєдинок, після чого на повний голос повторив те ж саме в присутності Харлампа й Селицьких.
– Ми ж заявляємо, – сказав Володийовський, – що, коли ти мене подужаєш, у твоїй буде волі вирішувати, битися з паном Заглобою чи не битися. Ніхто інший тебе викликати не буде, і на одного всі не нападемо: поїдеш, куди захочеш, стосовно чого і даємо тобі лицарське слово, а вас, шановні панове як новоприбулих просимо зі свого боку пообіцяти те ж саме.
– Обіцяємо, – урочисто промовили Селицькі та Харламп.
Тоді Богун оддав Єльяшенкові листа Хмельницького королевичу з такими словами:
– Ти цеє письмо королевичеві віддаєш, і коли я загину, так ти скажеш і йому, і Хмельницькому, що моя вина була і що не зрадою мене забили.
Заглоба, котрий нічого не випускав з уваги, зазначив подумки, що на похмурому обличчі Єльяшенка не промайнуло й тіні тривоги, – видно, він вельми був упевнений у своєму отамані.
Тим часом Богун зневажливо повернувся до шляхтичів.
– Ну, кому смерть, кому життя, – сказав він. – Ходімо, чи що.
– Пора, пора! – дружно відповіли ті, затикаючи поли кунтушів за пояс і беручи під пахви шаблі.
Вийшовши із корчми, пішли до річки, що бігла серед глоду, шипшини, молодого соснячку й терну. Листопад, щоправда, обтрусив із кущів листя, але гілки їхні такі були густі, що зарості здавалися чорною жалобною стрічкою, яка зникала вдалині, через спорожнілі поля до самого лісу. День був хоч і неяскравий, але ясний, – трапляються восени такі дні, повні солодкої журби. Сонце прикрасило золотою каймою оголені віти дерев і заливало світлом жовте піщане пасмо, що тяглося вздовж правого берега річки, трохи осторонь від води. Противники й секунданти попрямували до цього пасма.
– Там і зупинимося, – сказав Заглоба.
– Гаразд, – погодились інші.
Заглобу все більше охоплювала тривога. Нарешті, підійшовши до Володийовського, він прошепотів:
– Пане Міхал…
– Що?
– Заради Бога, брате, ви вже постарайтесь! У ваших однині руках доля Скшетуського, воля князівни, ваше життя, та й моє теж. Борони Боже вас од біди, та я з розбійником цим не впораюся.
– Навіщо ж ви його викликали?
– Якось вирвалося само собою. На вас тільки й надія. Куди мені, старому, проти нього з моєю задишкою, та й сила не та, а красень сей, наче дзиґа, верткий. І злий, собака.
– Я постараюся, – сказав невеличкий лицар.
– Бог на поміч. Не падайте духом!
– Іще б чого!
У цю хвилину до них підійшов один із Селицьких.
– Лепський козак у вас, – прошепотів він. – Рівніше себе з нами тримає, а то й вищої думки. Ач яка фанаберія! Певно, матінка його на шляхтича задивилася свого часу.
– Ет, – сказав Заглоба, – скоріше на його матінку шляхтич.
– І мені так здається, – додав Володийовський.
– Почнемо! – раптом вигукнув Богун.
– Почнемо, почнемо!
Зупинилися. Володийовський, вельми досвідчений, незважаючи на молоді літа в таких забавах, спершу пісок ногою перевірив – чи досить твердий, – а потім оглядів нерівності ґрунту. Видно було, що налаштований він дуже серйозно. Як-не-як мав схрестити зброю з лицарем, уславленим на всю Україну, про котрого в народі складали пісні, ім’я котрого було відоме в кожному куточку Русі, аж до самого Криму. Володийовський, простий драгунський поручик, багато чого очікував од цього поєдинку: або славної смерті, або не менш славної перемоги – і тому нічого без уваги не полишав. Лице його незвичайно виражало серйозність – Заглоба навіть перелякався. «Легкість духу втрачає, – подумав він. – Не минути лиха бідоласі, а за ним і я на той світ вирушу».
Тим часом Володийовський, ретельно оглянувши майданчик, почав розстібати куртку.
– Холодно, – сказав він, – але зігріємося, слід гадати.
Богун наслідував його приклад, і обидва, знявши верхній одяг, лишилися тільки в сорочках та шароварах, потому кожний засукав на правій руці рукав.
Але такий жалюгідний вигляд мав невеличкий лицар біля високого на зріст і міцного отамана! Пана Міхала майже не було видно. Ніби молодий півник із сильним степовим яструбом замислив єдиноборство! Секунданти з тривогою поглядали на широкі груди козака, на тугі й могутні мускули, що відкрилися, коли він засукував рукав. Ніздрі Богуна роздувалися, мовби він заздалегідь відчував кров, лоб зібрався зморшками, так що, здавалося, чорна грива росте від самих брів, і шабля в руці смикалась. Утупивши в противника хижі свої очі, він чекав сигналу до поєдинку.
А Володийовський іще раз оглянув на світло клинок своєї шаблі, поворушив жовтими вусиками і став у позицію.
– Ох, і різанина буде! – прошепотів Харламп Селицькому на вухо.
І тут пролунав Заглобин голос, що ледь здригнувся:
– В ім’я Боже, починайте!
Розділ XII
Свиснули шаблі, і вістря дзенькнуло об вістря. Поле бою в одну мить розширилося: Богун наступав так нестримно, що Володийовський одскочив на декілька кроків і секундантам теж довелося, позадкувавши, розступитися. Шабля Богуна миготіла в повітрі зі швидкістю блискавки – злякані погляди присутніх не встигали за нею стежити, їм здавалося, навкруг пана Міхала зімкнулося кільце блискаючих зиґзаґів, погрожуючи його спопелити, і тільки Господь міг вирвати невеличкого лицаря з цього вогненного кола. Відлуння ударів злились у протяжний свист, повітря, завихрюючись, хльоскало по лицях. Лють отамана з кожною секундою зростала; в нестямі кинувся він на противника мов ураган – Володийовський тільки відступав і захищався. Права рука його, виставлена вперед, була майже нерухомою, лише кисть без утоми описувала малі, але швидкі, як думка, півкола, відбиваючи скажені Богунові удари; клинкові підставляючи клинок, утупивши очі в очі отамана, Володийовський в ореолі блискавок, які зміїлися навкруг нього, здавався спокійним, тільки на щоках його проступали червоні плями.
Заглоба, зажмурившись, прислухався: удар, іще удар, свист, скрегіт.
«Іще захищається!» – подумав він.
– Іще захищається! – шепотіли Селицькі та Харламп.
– Зараз його до піску припре, – тихо додав Кушель.
Заглоба трохи розплющив очі й глянув.
Володийовський майже торкався піщаного пасма спиною, але, видно, не був поки ще поранений, тільки рум’янець на лиці зробився яскравішим і лоб усипали краплі поту.
Серце Заглоби забилося надією.
«А пан Міхал у нас великий мастак, – подумав він, – та й цей коли-небудь утомиться».
І дійсно, лице Богуна вкрила блідість, піт оросив і його чоло, та опір тільки розпалював шаленство отамана: білі ікла блиснули з-під вусів, із грудей виривалося звіряче рикання.
Володийовський погляду з нього не спускав і продовжував захищатися.
Відчувши раптом за собою піщану стіну, він буцім наповнився новою силою. Спостерігачам за поєдинком здавалося – невеличкий лицар зараз упаде, а він тим часом нагнувся, зібгався в клубок, присів і, ніби камінь, усім тілом ударив у груди отамана.
– Атакує! – закричав Заглоба.
– Атакує! – повторили за ним інші.
Так воно й було насправді: тепер козак одступав, а Володийовський, спробувавши силу противника, напирав на нього так стрімко, що в секундантів дух перехопило: видно, почав розігріватися – маленькі очиці метали іскри, він то присідав, то підстрибував, змінюючи позицію як оком змигнути, кружляючи навколо козака і змушуючи його дзиґою вертітися на місці.
– Оце так майстер! – закричав Заглоба.
– Смерть тобі! – прохрипів раптом Богун.
– Смерть тобі! – луною відгукнувся Володийовський.
Зненацька козак прийомом, лише найвправнішим фехтувальникам відомим, перекинув шаблю із правої руки в ліву і зліва завдав удару такого нищівного, що противник його, як підкошений, гепнувся на землю.
– О Господи! – крикнув Заглоба.
Але пан Міхал упав навмисно, від чого Богунова шабля тільки свиснула в повітрі, невеличкий же лицар підхопився, ніби дикий кіт, і зі страшною силою розітнув шаблею незахищені груди козака.
