Три мушкетери - Дюма Александр (лучшие книги .txt) 📗
Міледі збирала в кулак всю свою енергію, подумки повторюючи ім'я Фелтона, що було для неї єдиним променем світла на дні того пекла, в якому вона опинилася; і як змія, випробовуючи сили, звиває й розвиває свої кільця, так і вона наперед обвивала Фелтона вигинами своєї винахідливої уяви.
Але час минав, години одна за одною немов будили дзвін, і кожен удар мідного била відлунював у серці полонянки. О дев'ятій годині прийшов, своїм звичаєм, лорд Вінтер, оглянув вікно та грати, перевірив підлогу й стіни, зазирнув у камін і за двері. Поки тривав цей довгий і ретельний огляд, ні він, ні міледі не мовили жодного слова.
Безперечно, вони розуміли, що становище аж надто серйозне, аби марнувати час на непотрібні розмови й безплідний гнів.
— Сподіваюся, — сказав барон, виходячи з кімнати, — сьогодні вночі вам іще не пощастить утекти!
О десятій годині Фелтон прийшов поставити вартового; міледі впізнала його кроки. Вона вгадувала їх тепер, як коханка вгадує кроки свого коханого, — а тим часом міледі ненавиділа й зневажала цього слабкодухого фанатика.
Та умовлений час іще не настав, і Фелтон не зайшов до її кімнати.
Через дві години, коли пробило північ, знову змінилася варта.
Тепер було саме впору. Міледі стала нетерпеливо чекати побачення.
Новий вартовий ходив по коридору.
За десять хвилин прийшов Фелтон.
Міледі прислухалась.
— Ні в якому разі не відходь од цих дверей, — сказав Фелтон вартовому. — Ти ж знаєш — минулої ночі мілорд покарав одного з солдатів за те, що той на хвилину залишив пост, хоч я сам вартував за нього під час його недовгої відсутності.
— Так, я це знаю, — відповів солдат.
— Тому я наказую тобі стежити якнайретельніше. Ну, а я, — додав Фелтон, — зайду ще раз оглянути кімнату цієї жінки, бо мені здалося, що вона збирається накласти на себе руки, а я маю наказ стежити за нею.
— Чудово, — прошепотіла міледі. — Суворий пуританин уже почав брехати!
Що ж до солдата, то він тільки всміхнувся.
— Лихо йому в печінку, пане лейтенанте! — мовив він. — Навряд чи ви можете поскаржитись на таке доручення, особливо якщо мілорд уповноважив вас оглянути також і її ліжко.
Фелтон зашарівся; за будь-яких інших обставин він суворо вичитав би солдатові, який дозволив собі такий жарт. Але сумління говорило в ньому надто голосно, щоб уста наважились що-небудь мовити.
— Якщо я покличу тебе, — сказав він, — заходь до кімнати; а якщо хтось з'явиться в коридорі, негайно поклич мене.
— Слухаюсь, пане лейтенанте, — відповів солдат.
Фелтон увійшов до міледі. Міледі підвелася.
— Це ви? — спитала вона.
— Я обіцяв прийти, — відповів Фелтон, — і от я тут.
— Ви обіцяли мені ще й щось інше.
— Що саме? Боже мій! — мовив молодий офіцер, який, попри все своє самовладання, відчув, що коліна в нього затремтіли, а чоло зросилося потом.
— Ви обіцяли принести ніж і залишити його мені після нашої розмови.
— Не згадуйте про це, добродійко, — сказав Фелтон. — Немає такого становища, хоч яке б воно було жахливе, що давало б право Божому створінню позбавити себе життя. Я вже міркував про це й вирішив, що ніколи не візьму на свою душу такого гріха.
— Ах, ви міркували! — зневажливо усміхаючись, сказала полонянка й сіла в крісло. — Я теж міркувала й теж дійшла рішення.
— Якого?
— Я вирішила, що мені нічого сказати людині, яка не дотримує слова.
— О Боже мій! — прошепотів Фелтон.
— Ви можете йти, — мовила міледі, — я нічого вам не скажу.
— Ось ніж! — сказав молодий офіцер, виймаючи з кишені зброю, що її він приніс, як і обіцяв, але не наважився віддати полонянці відразу.
— Дайте мені глянути на нього, — зажадала міледі.
— Навіщо?
— Присягаюсь честю, я вам негайно поверну його; ви покладете ніж на стіл і станете між ним і мною.
Фелтон простяг ножа. Міледі ретельно оглянула лезо й випробувала вістря на кінчику пальця.
— Добре, — сказала вона, віддаючи ніж молодому офіцерові, — цей ніж з чудової твердої сталі; ви вірний друг, Фелтоне.
Фелтон узяв ніж і, як було домовлено, поклав його на стіл. Міледі простежила за Фелтоном поглядом і вдоволено кивнула головою.
— А тепер, — сказала вона, — вислухайте мене.
Це запрошення було зайве: молодий офіцер стояв перед нею, нетерпляче чекаючи її слів.
— Фелтоне, — почала міледі з меланхолійною урочистістю. — Фелтоне, уявіть собі, що ваша сестра, дочка вашого батька, сказала вам: коли я була ще зовсім молода й, на лихо, надто вродлива, мене заманили до пастки. Але я вистояла. Зі мною повелися ще підступніше й жорстокіше — я теж вистояла. Стали паплюжити віру, яку я сповідаю, й Бога, якому я молюсь, бо я кликала на допомогу свого Бога і цю мою віру. Але й тут я вистояла. Вдалися до найдошкульніших образ — проте занапастити мою душу було не під силу. Тоді вирішили назавжди заплямувати моє тіло. Кінець кінцем… Міледі замовкла; гірка усмішка майнула на її губах.
— Кінець кінцем, — повторив Фелтон, — що ж зробили кінець кінцем?
— Кінець кінцем надумали паралізувати мою впертість, яку не спромоглися подолати силою. Отож, якось увечері мені у воду підсипали снодійний порошок. Повечерявши, я відчула, що впадаю в якесь дивовижне заціпеніння. Хоч я нічого й не підозрювала, а втім, мною оволодів страх, і я спробувала перебороти сон. Я підвелася, хотіла підбігти до вікна, щоб покликати на допомогу, але ноги угнулися піді мною. Мені здалося, ніби стеля опускається і от-от впаде на мене. Я простягла руки, силкуючись заговорити, але не змогла вимовити жодного слова. Я вхопилась за крісло, щоб не впасти, але за якусь мить цієї опори стало для моїх знесилених рук уже не досить. Я опустилась на одне коліно, потім на обидва. Я хотіла помолитися, але язик мені занімів; Бог, безперечно, не бачив і не чув мене, і я впала на підлогу, знеможена сном, що майже нічим не відрізнявся од смерті.
Про те, що сталося, поки я спала, і про те, скільки часу тривав мій сон, я не зберегла жодного спогаду. Прокинулась я, лежачи в ліжку в якійсь круглій, пишно вмебльованій кімнаті, до якої світло потрапляло крізь отвір у стелі. Крім цього отвору, я не помітила жодних дверей; можна було подумати, що мене кинули до розкішної в'язниці.
Я довго не в силі була збагнути, де я. Мій розум марно боровся з пітьмою цього химерного сну. Я неясно пригадувала якийсь рух, що скидався на їзду в кареті, і якесь страхітливе сновидіння, що забрало в мене всі сили. Але все це уявлялося мені так плутано й так непевно, ніби відбувалося не зі мною, а з кимось іншим, хоч, внаслідок незбагненного роздвоєння єства, і вплелося в моє життя.
Певний час стан, в якому я перебувала, здавався мені таким неймовірним, що я вирішила, ніби бачу все це уві сні. Я підвелася, похитуючись. Мій одяг лежав на стільці біля мене; я не пам'ятала, ні як роздягалась, ні як лягала в ліжко. Та помалу дійсність відкрилася мені з усією страхітливою й ганебною ясністю. Я зрозуміла, що перебуваю не вдома; наскільки я могла судити з сонячного світла, день уже хилився до вечора. Я заснула напередодні ввечері. Отже, я проспала близько доби. Що ж відбувалося тут протягом такого довгого сну?
Я вдяглася так швидко, як тільки дозволяли мої сили. Всі мої рухи, кволі й повільні, свідчили про те, що снодійний порошок і досі мав силу. Ця кімната, судячи з її умеблювання, призначалася для прийому жінки; найвередливіша кокетка, оглянувши помешкання, переконалася б, що всі її примхи передбачено наперед. Звичайно, я була не першою полонянкою, замкненою в цій розкішній в'язниці. Та ви самі розумієте, Фелтоне: чим вишуканішою була в'язниця, тим більший жах мене охоплював.
Так, це була й справді в'язниця, бо я марно намагалася вийти з неї. Щоб знайти двері, я обстукала всі стіни, але вони відлунювали однаковим глухим звуком.
Я, мабуть, разів з двадцять обійшла кімнату, шукаючи виходу. Дверей не було. Виснажена страхом і втомою, я впала в крісло.
Настала ніч, а з нею побільшав і мій страх. Я не знала, куди сховатись. Мені здавалося, що звідусюди на мене чигає небезпека і що варто мені ступити бодай один крок, як я загину. Хоч я нічого не їла з учорашнього дня, страх брав гору над голодом.
