Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗

— Кого це «нас»?

— Нас усіх.

— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — Нехай тобі принесуть темні окуляри.

— Томе, ти зрозумій, будь ласка.

— Я розумію. І дуже тобі вдячний. Увечері я добряче наїмся і засну безтурботним дитячим сном.

Ара навіть не усміхнувся на цей жарт, хоча жарти він завжди розумів.

— Постарайся, Томе, — мовив він.

VII

Вони стали на якір з підвітряного боку Кайо-Крусу, у бухті з піщаним дном між двома островами.

— Треба кинути й другий якір, коли ми вже тут стали! — гукнув Томас Хадсон до свого помічника. — Не подобається мені це дно.

Помічник знизав плечима й нахилився до другого якоря, а Томас Хадсон трохи подав катер уперед, проти відпливу, дивлячись, як течія за бортом несе траву, змиту з піщаного берега. Потім дав задній хід і почекав, доки другий якір добре закріпиться в грунті. Катер стояв носом проти вітру, і його обтікав відплив. Навіть у цьому затишному місці вітер був чималий, і Томас Хадсон розумів, що, коли настане приплив, катер поверне бортом до хвилі.

— Ну й біс із ним, — мовив він. — Нехай трохи похитає. Але його помічник уже спустив шлюпку, і вони там узялися звільняти кормовий якір. Томас Хадсон побачив, що вони кинули той малий «денфорт» так, щоб він утримав катер проти вітру, коли почнеться приплив.

— А чом би не кинути ще два чи три? — гукнув він. — Нехай би собі думали, що це якийсь велетенський павук.

Помічник осміхнувся до нього.

— Подай шлюпку до борту. Я їду на берег.

— Ні, Томе, — відказав помічник. — Нехай поїдуть Ара і Віллі. Я одвезу їх, а потім другу партію на Мегано. Чи брати їм з собою ninos? [179]

— Ні. Будьте науковцями.

Останнім часом я дозволяю надто багато командувати собою, подумав він. Мабуть, це означає, що мені справді треба відпочити. От тільки втоми я не почуваю, і сон мене не бере.

— Антоніо! — гукнув він.

— Слухаю, — озвався помічник.

— Я візьму надувний матрац, дві подушки і велику склянку питва.

— Якого?

— Джину з кокосовою водою, ангостурою та лимоном.

— «Томіні»? — спитав помічник, зрадівши з того, що йому знов захотілося випити.

— Подвійну порцію.

Генрі закинув на місток надувний матрац, а тоді піднявся сам з книжкою та журналом.

— Тут у тебе затишок, — мовив він. — Хочеш, я відсуну брезент, щоб проходило повітря?

— Відколи це мені така шана?

— Томе, ми поговорили між собою і всі погодились, що тобі треба відпочити. Ти надсаджуєшся понад усяку міру, що може знести людина. І ти цю міру вже перебрав.

— Маячня собача, — мовив Томас Хадсон.

— Може, й так, — сказав Генрі. — Я теж доводив, що як на мене, то ти в порядку і ще можеш тягти й тягти. Але всі хлопці тривожаться, і вони мене переконали. Якщо можеш, переконай мене в іншому. Ти тільки не сердься, Томе.

— Я чудово себе почуваю. І начхати мені на все.

— От про це ж я й кажу. Ти не хочеш сходити з містка. Хочеш сам вистоювати всі вахти біля штурвала. І тобі на все начхати.

— Гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Я все зрозумів. Але командир тут ще я.

— Я ж не мав на думці нічого такого, повір.

— Забудьмо про це, — мовив Томас Хадсон, — Я вже відпочиваю. Ти знаєш, як обшукувати острів?

— Та певне, що знаю.

— От і подивись, що там на Мегано.

— Саме це я й збираюся робити. Віллі і Ара вже поїхали. А я в другій партії, чекаємо тільки Антоніо із шлюпкою.

— Як там Пітерс?

— Від самого полудня порпається в тій великій рації. Нібито все вже налагодив.

— Оце було б чудово. Якщо я засну, збуди мене, тільки-но повернетесь.

— Гаразд, Томе.

Генрі нахилився й узяв велику склянку, яку йому подали знизу. Вона була по вінця повна іржавої рідини впереміш із льодом і обгорнута складеним удвоє паперовим рушником, що його обхоплювала гумова стрічка.

— Подвійний «томіні», — сказав Генрі. — Випий, почитай і засни. Склянку можеш поставити отут, у котресь гніздо для гранат.

Томас Хадсон надпив із склянки.

— Смакота, — мовив він.

— Воно тобі завжди смакувало. Все буде добре, Томе.

— Все, що ми можемо зробити, треба зробити якнайкраще.

— Ти тільки відпочинь як слід.

— Неодмінно.

Генрі пішов униз, а потім Томас Хадсон почув дзижчання підвісного мотора. Воно наблизилося, змовкло, до нього долинули голоси, а тоді він знову почув дзижчання мотора, що поступово віддалялось. Він трохи перечекав, прислухаючись. Тоді взяв склянку й виплеснув усе, що в ній було, геть через борт, і вітер поніс бризки до корми. Томас Хадсон застромив склянку в підхоже розміром гніздо на потрійному стелажі й ліг долілиць на гумовий матрац, обхопивши його обома руками.

Мабуть, під тими пальмовими захистками в них були поранені, думав він. А може, в такий спосіб вони хотіли приховати, що їх багато. Та я цього не думаю. Тоді б вони з'явилися тут першого ж вечора. Мені слід було самому поїхати на берег. Надалі так і робитиму. А втім, Ара й Генрі знають діло досконально, та й Віллі такий, що не схибить. От і мені сьогодні треба не схибити. Постарайся вже як можеш, сказав він собі. Переслідуй їх запекло, безжально, не роби помилок і, боронь боже, не згуби сліду.

VIII

Він відчув, що хтось доторкнувся до його плеча. То був Ара.

— Одного ми взяли, Томе, — сказав він. — Віллі і я.

Томас Хадсон кинувся вниз, Ара за ним. Німець лежав на кормі, загорнутий у ковдру. Під головою в нього були дві подушки. На палубі поруч з ним сидів Пітерс, тримаючи в руці склянку води.

— Дивіться, що ми тут маємо, — сказав він.

Німець був худющий, його підборіддя та запалі щоки вже обросли білявою борідкою. Він мав довге скуйовджене волосся і в надвечірньому світлі сонця скидався на святого.

— Він не може говорити, — обізвався Ара. — Ми з Віллі вже пробували. Ти б краще став з навітряного боку.

— Та я почув дух, ще як спускався, — мовив Томас Хадсон. — Спитай, чи не треба йому чого, — звернувся він до Пітерса.

Радист заговорив до полоненого по-німецькому, і той подивився на нього, але нічого не відповів і не поворухнув головою. Томас Хадсон почув дзижчання підвісного мотора й поглянув на шлюпку, що саме виходила з променів призахідного сонця. Вона була тяжко навантажена, і ватерлінія майже сховалася під водою. Він знову подивився вниз на німця.

— Спитай його, скільки їх. Скажи, нам потрібно це знати. Скажи, що це дуже важлива річ.

Пітерс заговорив до німця тихо і, як здалося Томасові Хадсону, майже лагідно. Німець з величезним зусиллям вимовив три слова.

— Він каже: ніщо не важливе, — переклав Пітерс.

— Скажи йому, що він помиляється. Мені треба знати. Спитай його, чи не потрібен йому морфій.

Німець приязно подивився на Томаса Хадсона й проказав три слова.

— Він каже: вже не боляче, — переклав Пітерс. Тоді швидко заговорив по-німецькому, і Томасові Хадсону знову вчулися в його голосі лагідні нотки; чи, може, то просто була така м'яка мова.

— Придерж язика, Пітерсе, — звелів Томас Хадсон. — Перекладай тільки те, що я кажу, причому дослівно. Ти чуєш?

— Так, сер, — відповів Пітерс.

— Скажи йому, що я можу примусити його заговорити.

Пітерс сказав німцеві кілька слів, і той знову звів очі на Томаса Хадсона. То були старечі очі на обличчі ще молодої людини, але вже теж постарілому, наче викинутий морем уламок дерева, і майже такому ж сірому.

— Nein, — поволі промовив німець.

— Він каже: ні, — переклав Пітерс.

— Еге ж, це я й сам зрозумів, — сказав Томас Хадсон. — Принеси йому теплого супу, Віллі, і трохи коньяку. Пітерсе, спитай його, чи не відмовиться він од морфію, якщо йому не треба буде нічого говорити. Скажи, що морфію в нас багато.

Пітерс переклав, і німець поглянув на Томаса Хадсона й усміхнувся скупою північною усмішкою. Тоді ледь чутно промовив щось до Пітерса.