Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (список книг .TXT) 📗
Як справи, Хорхе Негрете?
Дамасо запросив її сісти біля себе.
Напудрений бармен з гвоздикою за вухом запитав фальцетом:
Що будете пити?
Дівчина питально глянула на Дамасо:
Що будемо пити?
Нічого.
Я заплачу.
Не в тім річ, — сказав Дамасо. — Я голодний.
Шкода, — зітхнув бармен.
Вони пройшли до буфету. Дівчина була тендітна й видавалася зовсім молоденькою. Попоївши, Дамасо пішов слідом за дівчиною до її кімнати, що була десь у закутку подвір'я, коло стайні. На ліжку, сповите в строкате ганчір'я, лежало немовля. Дівчина взяла дерев'яний ящик, обережно переклала туди дитя й поставила ящик на підлогу.
Його з'їдять там пацюки, — сказав Дамасо.
Не з'їдять, — відповіла дівчина. Замість червоної сукні вона вдягла іншу, з глибоким вирізом.
Хто його тато? — поцікавився Дамасо.
їй-богу, не пам'ятаю, — мовила. І вже від дверей: — Я миттю повернуся.
Дамасо почув, як клацнув замок. Лежачи на спині, одягнений, він палив цигарки й незчувся, як заснув. Коли прокинувся, кімната, сповнена звуками музики, видалась більшою. Дівчина роздягалася, стоячи напроти ліжка.
Котра година?
Скоро четверта, — відповів Дамасо. Дівчина лягла, уважно дивлячись на нього; розстібуючи ґудзики, вона відводила очі. Дамасо зрозумів, що вона багато випила. Потягнувся був гасити лампу.
Нехай горить, — сказала вона. — Я хочу бачити твої очі.
На світанку в кімнату долинули звуки пробудженого села. Заплакало дитя. Дівчина взяла його в ліжко, погодувала груддю, мугикаючи якусь нудну пісню, поки те не заснуло. Дамасо не помітив, як десь біля сьомої години дівчина вийшла з хати і повернулася без дитяти.
Люди йдуть до пристані, — сповістила вона.
Дамасо здалося, що цієї ночі він спав не більше години.
Чого?
Подивитись на негра, що вкрав більярдні кулі. Сьогодні його відвозять.
Дамасо запалив цигарку.
Шкода його, — зітхнула дівчина.
Чому шкода? Ніхто його не примушував бути злодієм.
Дівчина якусь хвилину міркувала, похиливши голову йому на груди, і зовсім тихо вимовила:
Це був не він.
Звідки ти знаєш?
Тієї ночі, коли обікрали більярдну, негр був із Глорією і весь наступний день аж до ночі сидів у її кімнаті. Потім казали, ніби його схопили в кіно.
Глорія може це засвідчити в поліції?
Негр так і сказав. Але алькальд ходив до Глорії, перекинув у хаті все догори дном і заявив, що її посадять у тюрму як спільницю. Нарешті все улагодили за двадцять песо.
Дамасо встав близько восьмої години.
Залишся, — сказала йому дівчина, — я зварю на обід курку.
Дамасо вичистив гребінець, перш ніж заховати його в задню кишеню штанів.
Не можу, — зітхнув він, взявши дівчину за руки й пригортаючи її до себе. З вимитим обличчям вона справді виглядала зовсім молоденькою, а великі чорні очі надавали їй безпорадного вигляду. Він обійняв її за стан.
Залишся.
Назавжди?
Вона зашарілася й відхилилася назад.
Я не вірю тобі.
Цього ранку Ана ледве трималася на ногах, але, як і всі, була дуже збуджена. Швиденько зібравши випрану за тиждень білизну, вона подалася на пристань, щоб побачити негра. Біля шлюпки вирував натовп. Дамасо був там. Ана підійшла ззаду і вщипнула його. Той аж підскочив.
Що ти тут робиш?
Прийшла тебе проводжати.
Дамасо барабанив пальцями по стовпу.
Прокляття! — вихопилось у нього.
Запаливши цигарку, він викинув у річку порожню коробку. Ана витягла з пазухи нову пачку і вклала до кишені його сорочки. Тільки тоді Дамасо посміхнувся.
Дурненька, — сказав він.
Ана засміялась.
Незабаром вивели негра. Він ішов посеред майдану, руки йому були зв'язані мотузкою, кінець якої притримував один з поліцаїв. Двоє інших із ґвинтівками йшли поруч. Негр був без сорочки, нижня губа розсічена, око запливло, як у боксера. Уникаючи поглядів натовпу, він ішов покірно, але з гідністю. На дверях більярдного залу, де зібралося найбільше людей, стояв хазяїн, що мовчки похитав головою, коли негра проводили повз нього. Шлюпка одразу ж відпливла. Негр був на палубі, де його прив'язали за руки й за ноги до великого баку з гасом. Коли шлюпка випливла на середину ріки і її гудок прогудів востаннє, на сонці блиснула спина негра.
Бідолашний, — зітхнула Ана.
Вбивці, — вигукнув хтось поруч. — Людина не може витримати такого сонця.
Дамасо озирнувся: то був голос якоїсь повнотілої жінки. Він почав пробиратися крізь натовп.
Щось ти дуже розбалакалась, — прошепотів на вухо Ані. — Може, почнеш кричати на майдані про все, що знаєш?
Разом ішли до дверей більярдної.
Хоч зайди змінити сорочку, — сказала вона наостанку. —Ти схожий на жебрака.
Новина привернула в салон багато відвідувачів. Намагаючись усім догодити, дон Роке обслуговував одночасно кілька столиків. Дамасо зачекав, доки той не підійшов до нього.
Хочете, я вам допоможу?
Дон Роке поставив перед ним кілька пляшок та склянок.
Спасибі, синку.
Дамасо поніс пляшки до столика. Він приймав замовлення, аж поки не розійшлись відвідувачі.
На світанку, коли Дамасо прийшов додому, Ана зрозуміла, що він багато випив. Вона взяла його руку і приклала до свого живота.
Ось тут, — прошепотіла йому, — чуєш?
Дамасо не виявив ніякої цікавості.
Він уже живий, — казала Ана. — Всю ніч товчеться там, всередині.
Дамасо був байдужий. Наступного ранку, заглиблений у себе, він пішов і повернувся лише опівночі. Так минув тиждень. Ті кілька годин, що Дамасо проводив дома, він лежав, курячи цигарки, уникаючи всякої розмови. Ана звикла до цього. Колись, ще на початку їхнього подружнього життя, з ним уже було таке, але тоді вона ще мало знала його і пробувала перечити. Тоді Дамасо жорстоко бив її.
Тепер Ана чекала. На ніч клала біля лампи пачку цигарок, знаючи, що чоловік може обійтися без їжі й без питва, але не без цигарок. І ось у середині червня Дамасо повернувся додому ввечері. Ана подумала, що з ним щось трапилося, раз він зайшов додому о цій порі. Повечеряли мовчки. Але коли прийшов час лягати спати, Дамасо, спохмурнівши, сказав:
Я йду звідси.
Куди?
Хоч куди.
Ана озирнулася навколо. Малюнки з журналів, фотографії кіноакторів, якими вона обклеїла всі стіни, поблякли, втративши свій колишній блиск.
Тобі нудно зі мною.
Зовсім ні, — сказав Дамасо. — Тільки це село...
Таке ж, як інші села.
Тут не можна продати кулі.
Та годі вже з тими клятими кулями, — умовляла Ана. — Поки я маю силу прати, тобі не треба ризикувати. Не знаю, для чого тобі було лізти в таку халепу.
Дамасо, перш ніж говорити далі, докурив цигарку.
Все було так легко. Не розумію, як до цього не додумався хтось інший.
Заради грошей — так, — згодилась Ана, — але який дурень брав би з собою більярдні кулі?
Я зробив це машинально, — сказав Дамасо. — Хотів уже виходити, як побачив їх, і подумав, що не варто йти з порожніми руками.
Дамасо говорив, і на душі в нього легшало.
А поки що нових куль не видно, — казав він далі. — Прийшла відповідь, що тепер вони подорожчали, і дон Роке вважає, що це йому невигідно.
Дамасо запалив ще одну цигарку і, розповідаючи, почував, що його серце звільняється від якогось темного осаду. Він знав і те, що дон Роке вирішив продати більярдний стіл. Стіл небагато чого вартий. Треба було б повністю міняти сукно, залатане строкатими квадратами. А відвідувачі салону, що вже й постаріли біля цього більярду, мали тепер розвагу — слухати радіорепортажі про бейсбольний чемпіонат.
Взагалі, — мовив Дамасо, — в село я тепер іду без усякого задоволення.
І зовсім не дотепно, — сказала Ана.
На тому тижні буде останній матч, — зітхнув Дамасо.
І це не найгірше. Найгірше — це негр.
Пригорнувшись до нього, як у давні часи, Ана відчувала, про що думав її чоловік. Зачекавши, поки він докурить цигарку, вона озвалась улесливим голосом:
Дамасо!
