Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗

Нарешті показався загін драгунів на чолі з офіцером. Вершники розштовхували натовп, офіцер кричав: «З дороги! З дороги!» – і бив плазом шаблі тих, хто не звільнював шлях досить швидко.

Скшетуський упізнав Кушеля.

Молодий офіцер радісно вітав знайомих.

– Що за часи! Що за часи! – тільки й вигукував він.

– Де князь? – запитав Скшетуський.

– Князь ледве не замучився від тривоги, що ви довго не приїздите. Дуже йому тут вас із вашими людьми не вистачає. Зараз він у бернардинців, мене послали в місті навести лад, але цим уже зайнявся Грозваєр. Я поїду з вами в костьол. Там рада почалася.

– У костьолі?

– Так-так, у костьолі. Князеві хочуть булаву вручити: воїнство оголосило, що під іншим началом не буде обороняти міста.

– Їдьмо! Мені теж треба невідкладно побачити князя.

З’єднавшись, загони далі рушили разом. По дорозі Скшетуський розпитував, що діється у Львові й чи вирішено готуватися до оборони.

– Зараз саме обговорюється це питання, – сказав Кушель. – Городяни хочуть захищатися. Що за часи! Люди нижчого стану тримаються достойніше, ніж лицарі та шляхта.

– А де регіментарії? З ними що? Невже теж у місті? Хоча б не стали проти князя!

– Дай Боже, щоб він сам не став проти! Згаяли час віддати йому булаву, а тепер уже пізно. Регіментарії на очі показатися не сміють. Князь Домінік зупинився було в палатах архієпископа, та негайно поїхав, і вірно зробив: ви не уявляєте, які озлоблені проти нього жовніри. Вже його й сліду немає, а вони все кричать: «Подайте його сюди на розправу!» – легко б він не відбувся, якби вчасно не втік. А коронний підчаший першим сюди з’явився і почав, уявіть, Махницького немає, Зацвілиховського немає. Вурцель із Махницьким не дійшли до Пилявців: диявол цей, князь Домінік, у Старокостянтинові наказав їх залишити, щоби підірвати силу нашого князя. Невідомо: чи то вони втекли, чи до ворога в лапи потрапили. І старий Зацвілиховський як у воду канув. Дай Боже, щоб живим лишився.

– А війська тут багато зібралося?

– Чимало, та яка з нього користь? Тільки князь міг би навести лад, якби булаву прийняти погодився, жовніри нікого більше не хочуть слухати. Страшенно князь тривожився за вас і за ваших людей. Єдина повна корогва як-не-як. Ми вже тут вас оплакували.

– Нині тільки той і щасливий, за ким плачуть.

Деякий час вони їхали мовчки, поглядаючи на скупчення людей на вулицях, слухаючи вигуки: «Татари! Татари!» В одному місці побачили жахливу картину: розірваного на шматки чоловіка, в котрому юрба запідозрила вивідувача. Дзвони били, не змовкаючи.

– А що, орда скоро нагряне? – запитав Заглоба.

– Біс її знає!.. Може, й нині. Місту цьому довго не протриматись. У Хмельницького двісті тисяч козаків, а ще татари.

– Біда! – вигукнув старий шляхтич. Треба було далі стрімголов скакати! І навіщо ми стільки перемог здобули?

– Над Кривоносом, над Богуном, а над ким іще, одному дияволу відомо!

– Ого! – сказав Кушель і, звертаючись до Скшетуського, запитав, притишивши голос: – А вас, Яне, нічим не порадував Господь? Не знайшли ви, кого шукали? Не дізналися чогось принаймні?

– Не час зараз про це думати! – вигукнув Скшетуський. – Що значу я зі своїми бідами перед лицем того, що сталося! Все суєта суєт, а попереду смерть.

– І мені бачиться, що скоро кінець світу настане, – сказав Кушель.

Так доїхали до костьолу бернардинців, яскраво освітленого всередині. Незліченні натовпи зібралися біля нього, та ввійти не могли, тому що цеп алебардщиків загороджував вхід, пропускаючи тільки вельмож та воєначальників.

Скшетуський звелів своїм людям теж вишикуватися перед костьолом.

– Увійдемо, – сказав Кушель. – Тут половина Речі Посполитої.

Увійшли. Кушель не дуже перебільшив. На раду зібралася вся міська знать і верхівка війська. Кого там тільки не було: воєводи, каштеляни, полковники, ротмістри, офіцери іноземних полків, духовенство, шляхти стільки, скільки могло в костьолі поміститися, багато нижчих військових чинів і душ із п’ятнадцять радників із міського магістрату на чолі з Грозваєром, якому належало очолити загони городян. Був присутнім там і князь, і коронний підчаший – один із регіментаріїв, і київський воєвода, і староста стобницький, і Вессель, і Арцишевський, і литовський олбозний Осинський – ці сиділи перед головним вівтарем так, щоби publicum [158] могла їх бачити. Рада проходила в гарячці й поспіху, як у таких випадках буває: оратори ставали на лави і заклинали вельмож і воєначальників без опору не віддавати міста. Хоча б ціною життя потрібно противника затримати, дати Речі Посполитій зібратися з силами. Чого бракує для оборони? Стіни є, військо є, і рішучість є – тільки вождь потрібен. А поки виголошувалися промови, в публіці здійнявся шумок, який переріс у голосні вигуки. Зібрання все більше надихалося. «Поляжемо! І охоче! – лунали крики. – Кров’ю змиємо пилявецьку ганьбу, грудьми захистимо вітчизну!» І задзвеніли шаблі, і оголені клинки заблищали в полум’ї свічок. Дехто закликав: «Тихше! До порядку!» «Оборонятися чи не оборонятися?» – «Оборонятися! Оборонятися!» – кричало зібрання, і луна, відбиваючись од зводів, повторювала: «Оборонятися!» «Кому бути проводирем?» – «Князеві Яремі – він істинний вождь! Він герой! Хай захищає місто й Річ Посполиту – віддати йому булаву! Хай живе князь Вишневецький!»

Тут із тисячі грудей вирвався крик такий гучний, що задрижали стіни і забряжчали шибки у вікнах костьолу:

– Хай живе князь Ярема! Із князем Яремою до перемоги!

Блиснули тисячі шабель, усі погляди спрямувалися на князя, а він підвівся, і чоло його було похмурим і спокійним. І – ніби тихий ангел пролетів – миттю запанувала тиша.

– Шановні панове! – сказав князь звучним голосом, котрий у тиші було почуто кожним. – Коли кімври й тевтони напали на Римську республіку, ніхто не хотів прийняти консульської влади, поки цього не зробив Марій. Але Марій мав таке право, бо не було вождів, призначених сенатом… І я б у лиху цю годину від влади не ухилився, бажаючи життя віддати служінню любій вітчизні, та булави прийняти не хочу, щоби не завдати образи вітчизні, верховним воєначальникам і сенатові, і самозваним вождем бути не бажаю. Є серед нас той, котрому Річ Посполита довірила булаву, – пан коронний підчаший…

Продовжувати далі князь не зміг: ледве він згадав підчашого, здійнявся страшенний галас, забряжчали шаблі, натовп завирував і вибухнув, як порох, коли на нього потрапляє іскра.

– Геть! Погибель йому! Pereat! [159] – лунало зусібіч.

– Pereat! Pereat! – гриміло під зводами.

Підчаший – блідий, із краплями холодного поту на лобі – підхопився зі свого місця, а грізного вигляду постаті вже наближалися до почесних місць, до вівтаря, вже чулося зловісне:

– Сюди його давайте!

Князь, бачачи, до чого йдеться, підвівся й простяг правицю.

Натовп стримав свій запал і, вважаючи, що він хоче говорити, миттю стих.

Але князь хотів тільки розсіяти бурю і вгамувати пристрасті, щоби не допустити пролиття крові в храмі, коли ж побачив, що небезпечний момент минув, знову опустився на своє місце.

Через два стільці, поряд із київським воєводою, сидів нещасний підчаший: сива голова його схилилася на груди, руки безсило впали, а з губів, разом із риданнями, зірвалися слова:

– Господи! За гріхи мої приймаю хрест зі смиренням!

Старець міг розбудити жалість у найзачерствілішому серці, але натовп зазвичай жалості не знає: знову там-сям зчинився галас, і тут раптом підвівся воєвода київський, давши рукою знак, що просить слова.

Воєвода відомий був як соратник Яреми, що здобув із ним не одну перемогу, тому слухали його уважно.

А він звернувся до князя, заклинаючи його у зворушливих словах не відмовлятися від булави і без вагань стати на захист вітчизни. Коли батьківщина в небезпеці, хай заплющить закон своє недремне око, нехай порятує її від загибелі не поіменований вождем, а той, хто воістину зробити це здатен.