Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗
— От бачите, господарю,— сказала йому Перпетуя,— і тут є хоробрі люди, вони зуміють захистити нас. Хай-но тепер поткнуться сюди солдати! Тут народ зовсім інший, це не наші боягузи, які тільки й уміють що давати драла.
— Та цитьте-бо ви! — стиха, але сердито відповів дон Абондіо.— Цитьте! Ви й самі не знаєте, що кажете. Благайте бога, щоб солдати поспішали й не завітали сюди поцікавитись, що тут діється і як у цім місці хочуть зробити справдешню фортецю. Хіба ви не знаєте, що на те вони й солдати, щоб брати фортеці? Більше їм нічого й не треба. Для них піти на приступ — однаково що піти на весілля: адже все, що вони знайдуть,— їхня здобич, а людей вони просто дорізують. Бідний я! Усе одно подивлюся, чи не можна де сховатися серед цих скель. Але в битву вони мене не заманять, не заманять, оце вже дзуськи!
— Ну, коли ви навіть боїтеся, щоб вас захищали і допомагали вам...— почала була Перпетуя.
Але дон Абондіо гостро, хоча й стиха, урвав її:
— Замовкніть, та дивіться не подумайте переказувати комусь ці розмови. Запам'ятайте, що тут треба завжди робити веселе обличчя й погоджуватись з усім, хоч би що ви побачили.
В «Страшній ночі» вони застали ще один загін озброєних людей, яким дон Абондіо, однак, чемно вклонився, повторюючи подумки: «Горе ж мені, горе: я потрапив до справжнього табору!»
Тут віз зупинився. Усі повисідали. Дон Абондіо квапливо заплатив і відпустив візника, а тоді почав мовчки сходити нагору з обома своїми супутницями. Вигляд цих місць відновлював у його пам'яті спогади про ті тривоги, які він пережив тут; але тепер до них додавались іще й нові. Аньєзе, котра ніколи не бачила цих місць, але в уяві намалювала собі про них досить фантастичну картину, відтворюючи її перед собою щоразу, коли думала про жахливу Лючіїну подорож, тепер, побачивши їх, по-новому й набагато гостріше переживала цей болісний спогад.
— О боже, синьйоре курато! — вигукнула вона.— Подумати тільки, що моїй бідолашній Лючії довелось їхати цією дорогою!
— Ви зрештою замовкнете, дурна ви жінко! — прокричав їй на вухо дон Абондіо.— Хіба можна вести тут такі розмови? Ви що, не знаєте, що ми в його володіннях? Ваше щастя, що ніхто вас зараз не чує, та коли ви говоритимете отак і далі...
— То це навіть тепер, коли він святий?...— спитала Аньєзе.
— Мовчіть,— відказав їй дон Абондіо,— гадаєте, про святих отак і можна патякати все, що зайде в голову? Краще подумайте, як подякувати йому за те добро, яке він зробив для вас.
— Ну, про це я досі подумала,— чи, може, вам здається, що мені бракує пристойного поводження?
— Пристойне поводження — це не говорити речей, які можуть не сподобатись, а надто тим, хто не звик їх слухати. І добре затямте собі: тут не місце пускати плітки й базікати про все, що спаде на думку. Як ви вже знаєте, це замок поважного синьйора. Бачите, скільки тут товпиться народу. Сюди приходять усякі люди, а тому треба бути чимрозсудливішими: обмірковуйте свої слова, і головне — говоріть якнайменше, тільки в разі крайньої потреби. Промовчите — ніколи не помилитесь.
— Ви куди гірше робите з усіма вашими...— вкинула була Перпетуя.
— Та годі-бо вам! — з люттю засичав на неї дон Абондіо, але враз швидко зірвав з голови капелюха й зігнувся в низькому уклоні, бо, глянувши вгору, побачив, що з гори сходить, прямо до них, Безіменний. Він також помітив і впізнав дона Абондіо й поквапився йому назустріч.
— Синьйоре курато,— мовив він, підійшовши до нього,— я хотів би запропонувати до ваших послуг мій будинок за приємніших обставин. Але, у всякому разі, я дуже радий стати вам бодай якось у пригоді.
— Я був упевнений у великій доброті вашої милості,— відповів дон Абондіо,— тому й узяв на себе сміливість прийти потурбувати вас за таких сумних обставин і, як бачить ваша світлість, я дозволив собі прийти до вас не сам. Ось це моя домоправителька...
— Ласкаво просимо,— сказав Безіменний.
— А ось це,— провадив далі дон Абондіо,— жінка, якій ви вже зволили вчинити добро. Це мати тієї самої... тієї самої...
— Лючії,— мовила Аньєзе.
— Лючії! — вигукнув Безіменний, звертаючись до Аньєзе, низько схиливши голову.— Я — добро? Це я? Господи милосердний! Це ви... робите мені добро, приходячи сюди... до мене... до цього будинку... Ласкаво просимо! Ви несете з собою благословення боже.
— Та що ви! — сказала Аньєзе.— Прийшли тільки потурбувати вас. І до речі,— вела вона далі, наблизившись йому аж до вуха,— мені треба подякувати вам...
Безіменний відразу урвав її, почавши з цікавістю розпитувати про Лючію. Довідавшися про всі новини, вія повернув назад, щоб привести до замку нових гостей, і зробив це всупереч їхній церемонній відмові. Аньєзе підморгнула донові Абондіо, немовби хотіла сказати: «Ось бачите, не дуже нам треба, щоб ви тут лізли до нас із своїми порадами...»
— А у вашій парафії вони вже були? — спитав Безіменний дона Абондіо.
— Ні, синьйоре, я не захотів дожидати цих дияволів,— відповів дон Абондіо.— Сам тільки бог знає, чи пощастило б мені вирватися живим і з'явитися сюди, щоб потурбувати вашу милість.
— Гаразд, не занепадайте духом,— сказав Безіменний,— тепер ви в безпеці. Сюди вони не прийдуть, а якщо й спробують поткнутися, то ми напоготові й зустрінемо їх, як належить.
— Сподіваймося, що не прийдуть,— зауважив дон Абондіо.— Я чув,— додав він, показуючи пальцем на гори, які прикривали долину з протилежного боку,— я чув, що й там вештається інша ватага, але... але...
— Це правда,— відповів Безіменний,— але не сумнівайтесь, ми готові зустріти і їх.
«Між двох вогнів,— думав собі дон Абондіо,— саме між двох вогнів. І як це я піддався? І кому? Двом кумасям! А цей почувається, як риба в воді! Що за народ тепер на світі!»
Коли вони зайшли до замку, синьйор наказав провести Аньєзе і Перпетую до однієї з кімнат приміщення, виділеного для жінок, яке займало три боки другого дворика, в задній частині будівлі, що стояла на видовженому виступі скелі, просто над безоднею. Чоловіків поміщено в правому й лівому крилі другого дворика і в тому, який виходив просто на еспланаду. Середня будівля, що ділила обидва дворики, з'єднані між собою широким коридором, якраз проти головних воріт, була частково зайнята харчовими припасами, а також правила за склад для речей, що їх утікачі хотіли зберегти цілими. В чоловічому приміщенні було кілька кімнат, призначених для духовних осіб, які могли прибути до замку. Безіменний сам провів туди дона Абондіо, що першим вступив у помешкання.
Наші втікачі прожили в замку днів двадцять три — двадцять чотири серед безперестанного руху, в великому товаристві, яке, особливо в перші дні, чимраз більшало. А втім, нічого надзвичайного не сталося. Либонь, не минало й дня, щоб не доводилося братися до зброї. Онде звідти йдуть ландскнехіи! Он там показались каппеллетті! При всякому такому русі Безіменний посилав у розвідку, а коли треба було, то й сам очолював людей, яких завжди тримав при зброї, і вирушав з ними за межі долини, в той бік, звідки загрожувала небезпека. І дивно було бачити цей загін людей, озброєних з голови до п'ят, вишикуваних у бойовому порядку під командою беззбройного чоловіка. У більшості випадків їм траплялися лише фуражири та купки мародерів, які втікали, перш ніж їх встигали злапати. Та одного разу, переслідуючи кількох чоловік, щоб відзвичаїти їх надалі з'являтися в тутешніх місцях, Безіменний отримав звістку, що невелике сусіднє містечко зазнало нападу й пограбування. Те вчинили ландскнехти з різних загонів, які, відставши задля розбою, з'єдналися й стали зненацька нападати на села у сусідстві з тими, де порозташовувалися війська. Вони оббирали й усіляко кривдили жителів. Безіменний звернувся з короткою промовою до своїх людей і повів їх рятувати нещасних.
Прибули вони туди несподівано. Грабіжники, які твердо розраховували на легку здобич, побачили, що їм доведеться мати справу з регулярним загоном, готовим до бою, облишили свій грабунок і, не дожидаючи один одного, кинулися чимскоріше туди, звідки прийшли. Безіменний переслідував їх якийсь час, а тоді, ставши на перепочинок, зачекав, чи не станеться чого-небудь нового. Врешті він повернув додому. Коли він на зворотному шляху переходив урятоване від грабіжників містечко, важко переказати, якими вітаннями та благословеннями проводжали жителі невеликий загін своїх визволителів і їхнього командира.
