Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗
— Чим можу служити пані?
— Я прийшла з приводу… з приводу цього ось, — запинаючись, ледве вимовила вона.*
Директор із щирим подивом глянув на річ, що вона до нього простягала. Тремтячою рукою вона намагалася зняти резинку. Насилу знявши, вона зненацька розгорнула кістяк обдертої парасолі.
Співчутливим тоном чиновник промовив:
— Авжеж, вона потерпіла добряче…
Вона несміливо пояснила:
— Вона коштувала мені двадцять франків.
— Та невже? — здивувався її співрозмовник. — Аж ось скільки!
— Так, це була прегарна парасолька: Я хотіла б, щоб ви засвідчили, в якому вона стані.
— Бачу, бачу, добре бачу. Проте я не розумію, чому це може мене стосуватися.
Вона стривожилась. А що як за дрібні хатні речі в товаристві страхування не виплачують?
Проте вона сказала:
— Але ж вона згоріла…
Чиновник не заперечував:
— Я це й сам бачу.
Вона сиділа, роззявивши рота, не знаючи, що його казати; потім, раптом зрозумівши свою забутливість, швидко промовила:
— Я пані Орей. Ми застраховані в товаристві «Материнська допомога». Я прийшла прохати вас про відшкодування цієї втрати. — І вона поквапилася додати, побоюючись рішучої відмови: — Я тільки прошу, щоб ви наказали обіпнути її.
— Але ж… пані,— заявив, зніяковівши, директор, — ми ж не торгуємо парасольками. Взяти на себе таку роботу ми не можемо.
Маленька жінка відчувала, як до неї повертається рішучість. Отже, треба боротися. І вона боротиметься. Вона вже не боялася.
— Я прошу тільки виплатити мені вартість поправки, — сказала вона. — Лагодити парасольку я віддам сама.
Чиновник здавався збентеженим.
— Справді* пані, це пусте. Від нас ніколи не вимагали,
щоб ми відшкодували такі мізерні збитки. Зрозумійте, ми не можемо сплачувати страхові суми за хусточки, рукавички, щітки, приношені черевики, за всі отакі дрібнички, що повсякдень наражаються на небезпеку бути спаленими.
Вона почервоніла, вона почувала, як її хапає за серце.
— Але у нас, пане, у грудні минулого року зайнялось якось у димарі, і ми зазнали збитків щонайменше на п’ятсот франків; проте мій чоловік нічого не вимагав від товариства, отже, було б цілком справедливо сплатити тепер за мою парасольку.
Догадавшись, що йому кажуть неправду, директор з усміхом відповів:
— Але ж признайтеся, добродійко, дуже дивно, що пан Орей нічого не вимагав за пошкодження майна на п’ятсот франків, а подає тепер претензію за лагодження парасольки на п’ять або шість франків.
Та вона, не змішавшись, відказала:
— Пробачте, пане, але збиток на п’ятсот франків стосується кишені пана Орея, а збиток на вісімнадцять франків стосується кишені пані Орей, а це не те саме.
Збагнувши, що йому не спекатися її і що він лише змарнує свій робочий час, директор поступився:
— Ну, кажіть же мені тоді, будь ласка, як воно у вас сталося?
Вона зрозуміла, що перемогла, і взялася розповідати:
— Бачите, пане, у мене в передпокої стоїть бронзова підставка для парасольок та тростин. Якось, повернувшись додому, я встромила туди оцю парасольку. А треба вам сказати, що саме над підставкою висить поличка, де зберігаються свічки й сірники. Отож я простягаю руку й беру собі чотири сірники. Чиркнула одного, та він не запалюється. Чиркнула другого, він займається, але зараз же гасне. Тоді я беру третього сірника, але й він гасне.
— Сірники, очевидно, казенні? — перебив її директор, бажаючи вкинути дотепне слівце.
Вона не зрозуміла і провадила далі:
— Цілком можлива річ. Усе ж четвертий сірник зайнявся, і я таки засвітила свічку; тоді я пішла спочивати до себе в кімнату. Але за чверть години мені здалося, нібито тхне чимсь паленим. А я завжди боялася пожежі. О, якби у нас сталася колись пожежа, то вже, певно, не з моєї провини! У мене тільки це й на думці, особливо після того як зайнялося в димарі, я вам уже казала. Отже, я схоплююся з ліжка, йду, шукаю, нишпорю, немов той ловчий собака, нюшкую по всіх кутках і кінець кінцем помічаю, що це жевріє моя парасолька. Напевно, туди попав сірник. Ви бачите, що з нею сталося…
Директор скривився.
— Як же ви оцінюєте ваш збиток? — спитав він.
Але вона мовчала, не зважуючись назвати цифру. Потім,
бажаючи вказати широку вдачу, сказала:
— Віддайте полагодити її самі. Я цілком здаюся на вас.
Та він відмовився:
— Ні, пані, я не можу. Кажіть мені, скільки ви правите.
Та… мені здається… що… Стривайте, пане, я ж не
хочу на вас наживатися… краще зробімо отак: я занесу свою парасольку до якого-небудь майстра, що обіпне її тарним цупким шовком, а вам принесу рахунок. Це вас улаштовує?
— Цілком, пані! Згода! Ось вам ордер у касу, де вам сплатять витрату.
І він простяг якогось папірця. Пані Орей схопила записку і, дякуючи директорові, вийшла з кімнати, кваплячись швидше вибратися геть, щоб той не міг ще часом передумати.
Тепер вона весело йшла вулицею, шукаючи добру майстерню парасольок. Зауваживши один такий солідний з вигляду заклад, вона ввійшла туди й сказала впевненим голосом:
— Обіпніть оцю парасольку найкращим шовком, який у вас тільки знайдеться. Ціна мене не обходить.
Зустріч
Едуардові Роду
Це був випадок, чистісінький випадок. Барон д’Етрай утомився, бувши весь час на ногах, а що всі княгинині апартаменти цього святкового вечора були відчинені, то він зайшов до спальні, що здавалася майже темною після яскраво освітлених салонів. Там не було ні душі.
Він шукав, де б задрімати, певний, що жінка його не захоче вертатись додому раніше як удосвіта. Ще ставши на порозі, побачив він широке блакитне, мальоване золотими квітами ліжко, яке стояло посеред просторої кімнати, ніби саркофаг, де поховано любов: княгиня була вже немолода. За ліжком велика світляна пляма справляла враження озера, що видщється крізь вікно. Це було дзеркало, величезне, таємниче, задраповане темною запоною, яка не раз уже над ним і підіймалася, і опускалася; дзеркало ніби поглядало на ліжко змовницьким оком. Здавалося, воно мало свої спомини, свої жалі, як ті замки, де блукають привиди, і на його рівній порожній поверхні ввижалися пишні лінії голого жіночого тіла та ніжні сплетення рук в обіймах.
Барон зупинився, усміхаючись, трохи зворушений, на порозі притулку кохання. Та раптом у дзеркалі щось майнуло, наче й справді з’явилися там чарівні фантоми. Чоловік і жінка, що сиділи на низенькій канапці в темному закутку, підвелися. Блискучі скло, відбиваючи їхні постаті, відобразило прощальний поцілунок.
Барон упізнав свою жінку та маркіза де Сервіньє. Він повернувся, вийшов, як людина сильна, що вміє панувати над собою, і залишився чекати ранку, щоб разом з баронесою рушити додому; та спати вже йому не хотілось.
Залишившись із дружиною сам на сам, він сказав:
— Пані, я бачив вас у кімнаті княгині де Рейн. Нема чого пояснювати більше. Я не люблю ні докорів, ні сварок, ні смішних ситуацій. Щоб того всього уникнути, ми мусимо розлучитись без галасу. Повірені улаштують ваше становище згідно з моїми розпорядженнями. Вам буде воля жити на свій смак, нарізно від мене, але попереджаю вас: ви маєте моє ім’я, а тому, коли виникне скандал, підуть якісь пересуди, я змушений буду вдатись до суворих заходів.
Вона хотіла щось на те відповісти, але він, не бажаючи нічого слухати, вклонився і пішов до себе.
Ця пригода скоріше здивувала й засмутила його, ніж зробила нещасним. Він палко кохав її в перші дні їхнього шлюбу. Та пристрасть поволі охолола, і тепер у нього раз у раз бували скороминущі захоплення — то в театрі, то серед світських дам, — хоча залишався й певний потяг до баронеси.
Вона була молоденька, від сили двадцяти чотирьох років, білява й худа, дуже худа. Паризька лялечка — тоненька, розбещена, елегантна, кокетлива, досить гостра на язик, більше чарівна, ніж вродлива. Він казав одверто своєму братові про неї: «Жінка моя принадна, зваблива, але… вона нічого по собі не лишає. Вона схожа на келих шампанського, де нема нічого, крім шумовиння. Допивши до дна, відчуваєш смак, але хочеться пити».
