Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (бесплатные версии книг .txt) 📗

І Олівер, пересиливши себе, покірно рушив за своєю новою господинею.

Розділ V

Залишившись на самоті в майстерні трунаря, Олівер поставив лампу на верстат і озирнувся довкола з тим почуттям побожного страху, яке легко зрозуміють і люди, набагато старші за нього. Незакінчена труна, що стояла на чорних козлах посеред кімнати, мала такий моторошний вигляд, що Олівер здригався всім тілом щоразу, як погляд його падав на цю страшну річ: йому здавалося, що от-от якась постать повільно підведе з неї голову — і він збожеволіє з жаху. Попід стіною вишикувався довгий ряд берестових дощок-заготовок; у тьмяному світлі вони виглядали мов привиди, що втягли голову в плечі, а руки позакладали в кишені. Металеві таблички для трун, берестові стружки, цвяхи з блискучими головками, клапті чорної тканини валялися на підлозі, а стіну за прилавком прикрашала картина — зображення двох плакальників у туго накрохмалених краватках на посту перед дверима будинку, до якого наближався катафалк, запряжений четвернею вороних коней. У кімнаті було душно й жарко. Здавалося, в повітрі стояв запах домовин. Закамарок під прилавком, де лежав повстяний матрац, скидався на могилу.

Але не тільки це моторошне оточення гнітило Олівера. Він був сам-один, у чужому місці, а всі ми знаємо, як самотньо й тяжко буває за таких обставин на серці у кожного з нас — навіть найсильнішого духом. Хлопчик не мав друзів, серце йому не краяв біль недавньої розлуки; він не тужив за жодною дорогою і близькою людиною, й ніхто не тужив за ним. А проте гіркий смуток огортав його, і коли він заповз на своє вузьке ложе, йому захотілося, щоб це була труна і щоб можна було заснути тихим вічним сном під землею на цвинтарі, де над ним ласкаво шелестіла б висока трава, а старий дзвін колисав його своїм густим басом.

Вранці Олівера розбудив грюкіт: хтось гатив ногою у двері; поки він похапцем одягався, той шалений грюкіт не вгавав. Коли хлопчик почав знімати з дверей ланцюжок, ноги, що гатили в двері, втихомирились, а натомість почувся голос, який належав, очевидно, власникові ніг:

— Одчиняй двері, чуєш!

— Зараз, зараз, сер, — відгукнувся Олівер, знімаючи ланцюжок і повертаючи ключа в замку.

— Ти, певно, отой самий новенький? — спитав голос крізь замкову щілину.

— Так, сер, — відповів Олівер.

— А скільки тобі років? — поцікавився голос.

— Десять, сер, — відповів Олівер.

— Тоді я тебе відлупцюю, як тільки зайду, — повідомив голос. — Не я буду, як не відлупцюю, підкидьку.

Після цієї приємної обіцянки почувся свист.

Олівера надто часто піддавали операції, яка називалася щойно згаданим виразним слівцем, а тому він анітрохи не сумнівався, що той, кому належить голос, сумлінно виконає свою обіцянку. Тремтячою рукою він одсунув засув і відчинив двері.

Кілька секунд Олівер оглядав вулицю, дивився і праворуч, і ліворуч, і на протилежний бік, гадаючи, що незнайомий, котрий розмовляв з ним крізь замкову щілину, прогулюється, щоб зігрітись. Бо він не бачив перед собою нікого, крім гладкого хлопця з парафіяльного притулку, що сидів на тумбі перед будинком і уминав скибку хліба з маслом, відрізаючи складаним ножем шматки завбільшки як його рот і поглинаючи їх на диво хутко.

— Даруйте, сер, — мовив Олівер, упевнившись, що інших відвідувачів не видно, — це ви стукали?

— Я грюкав ногами, — відповів хлопець з притулку.

— Вам потрібна труна, сер? — простодушно спитав Олівер.

Хлопець грізно насупився і заявив, що за такі жарти із старшими Оліверові самому невдовзі знадобиться труна.

— Ти знаєш, з ким розмовляєш, підкидьку? — провадив він, поважно злазячи з тумби.

— Ні, сер, — відповів Олівер.

— З містером Ноєм Клейполом, — сказав хлопець, — з твоїм начальником! Познімай віконниці, ледацюго нікчемний!

Віддавши цей наказ, містер Клейпол копнув Олівера ногою й увійшов до контори з величним виглядом, прибрати якого — слід віддати йому належне — такому гладкому, мордатому незграбі було нелегко, а надто коли до цих привабливих рис додати малі очиці, червоний ніс і жовті штанці в обтяжку.

Олівер познімав віконниці й спробував перетягти їх на подвір'я за будинком, де вони стояли протягом дня, але, захитавшись під вагою першої ж віконниці, розбив шибку, тоді Ной, зловтішно запевнивши, що «йому попаде», зволив прийти на допомогу.

Незабаром до контори спустився містер Сауербері, а за ним з'явилась і його дружина. Оліверові, як і передрікав Ной, «попало», після чого він зійшов слідом за цим юним джентльменом у підвал снідати.

— Сідай ближче до тепла, Ною, — мовила Шарлотта. — Я приховала для тебе гарний шмат шинки від хазяйського сніданку… Олівере, причини двері за містером Ноєм і візьми собі оті шматочки, що лежать на кришці каструлі. А оце твій чай. Сідай отам на скриню й пий. І не барися, бо тебе зараз покличуть до контори. Чуєш?

— Чуєш, підкидьку? — підхопив Ной Клейпол.

— Ох, боже мій, Ною! — вигукнула Шарлотта. — Який ти жартун! Дай цьому хлопцеві спокій.

— Дати йому спокій? — відказав Ной. — Йому й так усі дали спокій. І тато, і мама покинули його навік. І всі його родичі махнули на нього рукою. Правда, Шарлотто? Ха-ха-ха!

— Ох, ти ж і штукар! — вигукнула Шарлотта, заходячися сміхом. Ной теж зареготався. Потім обоє зневажливо подивилися на сердешного Олівера Твіста, який сидів, тремтячи, на скрині в найхолоднішому кутку кухні й ковтав хтознаколишні, призначені для нього, недоїдки.

Ной був вихованець парафіяльного дитячого притулку, а не безрідний сирота з робітного дому. Не якийсь там підкидьок, він міг простежити свій родовід аж до батьків, які мешкали неподалік; мати його була праля, а батько — п'яниця-солдат, що повернувся додому з дерев'яною ногою й щоденною пенсією в розмірі двох з половиною пенсів та ще якогось довжелезного дробу. Хлопці з сусідніх крамниць віддавна дражнили Ноя на вулиці образливими прізвиськами «шкура», «жебрак» тощо, і він мовчки терпів усі ці образи. Але тепер, коли доля кинула йому під ноги безрідного сироту, на якого найпослідущий нікчема міг зневажливо тикати пальцем, він з лихвою зганяв на ньому свою злість.

Добра пожива для роздумів! Ми бачимо, як легко піддається благотворному впливові людська вдача і як ті самі приємні риси розвиваються у найшляхетнішого лорда й найостаннішого вихованця парафіяльного притулку.

Минуло зо три тижні, відколи Олівер оселився у трунаря. Одного разу, коли крамниця була вже зачинена й містер і місіс Сауербері вечеряли в своїй маленькій вітальні, містер Сауербері, кілька разів поштиво глянувши на дружину, мовив:

— Голубонько…

Він хотів сказати ще щось, але місіс Сауербері зиркнула на нього так неприязно, що він затнувся.

— Ну, що? — грізно спитала місіс Сауербері.

— Нічого, голубонько, нічого! — відповів містер Сауербері.

— Ух, звірюка! — вигукнула місіс Сауербері.

— Аж ніяк, голубонько,^- покірно відмовив містер Сауербері. — Мені здалося, що ви не хочете слухати. Я хотів лише сказати…

— Ох, можеш не казати, — перебила місіс Сауербері. — Я — ніщо, порожнє місце; тож не кажи мені нічого. Мене не обходять твої таємниці.

Промовивши це, місіс Сауербері зайшлась істеричним сміхом, який не віщував нічого хорошого.

— Але ж, голубонько, — промимрив містер Сауербері, — я хочу спитати у вас поради.

— Поради? В мене? Ні, ні, — трагічно вигукнула місіс Сауербері. — Питай її в когось іншого!

Слідом за цим пролунав новий вибух істеричного сміху, який нагнав на містера Сауербері ще більшого страху. Так, жіноча істерика — це поширений і випробуваний засіб впливу на чоловіка, і дуже часто він дає бажані наслідки. І справді, містер Сауербері відразу почав благати, як найвищої ласки, дозволу сказати те, що місіс Сауербері сама жадала почути. Після короткої суперечки, яка тривала не більше сорока п'яти хвилин, ласкавий дозвіл було дано.