Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗
Бідолашна Ємма тяжко плакала, сховавши обличчя в спідничку. Спантеличений до краю, я не знав, на що зважитись. Господиня додала таким тоном, що ніяк було перечити:
— Поможіть мадемуазель одягтись і проведіть її до дверей зараз же.
Справді, нічого іншого мені не лишалось. Я підняв з підлоги сукню, що лежала там, як прорвана повітряна куля, надів її дівчині через голову і взявся з невимовними труднощами якось застібати й припасовувати її. Дівчина помагала мені, плачучи без упину, обезуміла з сорому, поспішаючи, плутаючись, не здатна знайти ні поворозок, ні петельок; а пані Кергаран стояла над нами зі свічкою в руці, сувора та непорушна, як невблаганний суддя.
Ємма хапалася божевільно, абияк накидала, зашпилювала й застібала на собі убрання, гнана шаленим бажанням утекти; не зав’язавши навіть черевиків, проскочила вона біля хазяйки і подалася сходами вниз. Я, в пантофлях, метнувся за нею, кричачи навздогін:
— Мадемуазель! Стривайте, мадемуазель!
Я почував, що конче мусив би їй щось сказати, але нічого, ну от нічого не наверталось на язик. Наздогнав її аж унизу, біля надвірних дверей, хотів ухопити за руку, — та вона вирвалась, прошепотівши знервовано:
— Облиште мене… Не чіпайте… — І вибігла, зачинивши за собою двері.
Я вернувся. Пані Кергаран стояла на другому поверсі, на площадці, і я піднімався вгору поволі, готовий до всього і всього сподіваючись.
Двері до хазяйчиної кімнати були відчинені, і вона суворим тоном сказала мені зайти:
— Я маю з вами поговорити, пане Кервелен.
Похнюпившись, я увійшов слідом за нею. Вона поставила свічку на. камін, а тоді мовила, склавши руки на могутніх грудях, ледь прикритих тонкою нічною кофтиною:
— Так ось як ви, папе Кервелене! Ви маєте мій дім за дім розпусти!
Я тим часом скорився:
— Та ні, пані Кергаран. Не гнівайтесь, Бога ради, ви ж знаєте, що таке — молодий хлопець.
А вона на те:
— Я знаю лише, що не дозволю тут швендяти отим тварюкам. Ви чуєте? Я знаю, що примушу шанувати мою господу і поважати репутацію мого дому, чуєте? Я знаю…
Говорила вона принаймні хвилин двадцять, добираючи все нових та нових підстав для свого обурення, приголомшуючи мене нагадуваннями про честь дому і допікаючи гіркими докорами.
А я (дивна це істота — людина!) замість усе те слухати, я дивився на неї. Ні слова вже я не чув, не тямив. У неї були чудесні груди — високі, округлі, білі та пружні, може, завеликі трохи, та такі звабливі, аж ніби приском тебе обсипало, коли на них дивився. Я б ніколи не думав, що під шерстяною своєю одежею моя господщня ховає такі принади. Роздягнена, вона здалась мені на десять років молодшою. І от я відчув щось дивне… щось… ну, як би тут висловитись?.. Відчув, що схвилювався. Раптом до мене повернувся той самий настрій, що урвався чверть години тому у моїй кімнаті.
Позад неї, там, в алькові, набачив я її постіль. Була вона в неладі, пом’ята, на простиралі було видно долинку, утворену тілом, що там недавно лежало. І я розумів, що в цьому ліжку має бути дуже затишно, дуже тепло — тепліше, ніж у якому іншому. Чому тепліше? Хто його знає, певне, через те розкішне тіло, котре там спочивало.
Що є на світі знадливішого й любішого за зім’яту постіль. Вона мене, постіль та, п’янила віддалік, тремтіння пристрасті навівала.
Вона все провадила своєї, але дедалі тихше, лагідніше. Тепер це був суворий, але сердечний та щирий друг, ладний уже подарувати провину.
Я пробурмотів:
— Але ж… але ж… пані Керґаран… але ж…
Вона змовкла, щоб послухати мою відповідь, а я раптом обняв її, цілуючи, зголоднілий до краю, обезумілий з жадоби.
Вона пручалась, од хиляла голову, проте не дуже гніваючись, і машинально повторювала звикле:
— От поганець… от поганець… пога…
Слово урвалося, бо я підняв її й поніс, міцно пригортаючи до себе. Іноді десь береться, знаєте, нелюдська сила!
Натрапивши зрештою на край ліжка, разом з нею я впав на нього…
Справді, там було з біса затишно і з біса тепло.
За годину свічка догоріла. Господиня встала засвітити нову, потім вернулась до мене і, простягаючи під ковдрою свою опуклу, дужу ногу, ласкавим, задоволеним, може, навіть і вдячним голосом промовила:
— От поганець! От поганець!
Барильце
Адольфові Таверньє
Хазяїн Шіко, епревільський шинкар, спинив свою бідку перед фермою тітки Маглуар. То був високий чолов’яга сорока років, червоний і череватий; ішла поголоска, що він здатний на все лихе.
Він прив’язав коня до стовпа в воротах і ввійшов у двір. У нього були землі, суміжні з садибою старої, і він уже давно накидав оком на її грунти. Разів із двадцять пробував купити ділянку, але тітка Маглуар уперто відмовляла.
— Тут я народилася, тут і помру, — казала вона.
Він застав її коло дверей — вона чистила картоплю. У свої сімдесят два роки, суха, зморщена, зігнута, жінка була невтомна, як молода дівчина. Шіко ляснув її дружньо по спині й присів поряд на стілець.
— Ну, тітко, як здоров’ячко?
— Та нічого, а ви як, хазяїне Проспере?
— Ех! Коли б не ревматизм, було б усе гаразд.
— То й добре.
І вона замовкла. Шіко дивився, як вона справлялася з роботою. Її покорчені, криві, тверді, як краб’ячі клешні, пальці, немов лещатами, хапали сірувату картоплину; вона спритно повертала її, знімаючи довгу стрічку лушпиння лезом ножа, який тримала в другій руці. Чисту жовту картоплину кидала у відро з водою. Троє відважних курок підходили по одній аж до її пелени, хапали лушпиння й прожогом тікали, несучи здобич у дзьобі.
Шіко, здавалось, ніяковів, вагався, маючи сказати щось, але слова не йшли йому з язика. Нарешті він зважився:
— Скажіть-но, тітко Маглуар…
— А що ви хотіли?
— Та оця ферма, ви все-таки не хочете мені її продати?
— От цього вже ні. І не думайте. Це вирішено, вирішено й не переінакшиться.
— Бачте, я надумав таку угоду, щоб і вам, і мені було вигідно.
— А що таке?
— Та от. Ферму ви мені продаєте, а вона все ж за вами залишиться. Розумієте? От послухайте моєї ради.
Стара перестала чистити городину, її жваві очі з-під змарнілих повік утупились у шинкаря.
Він провадив далі:
— Я зараз поясню. Я даю вам щомісяця сто п’ятдесят франків. Ви добре чуєте — щомісяця привожу вам аж сюди в своїй бідці тридцять екю по сто су. І більш нічого не міняється, ну нічогісінько; ви лишаєтесь на своїй фермі, вам нема до мене ніякого діла, ви мені нічого не винні. Тільки й вашої роботи, що брати з мене гроші. Це вам підходить?
Він дивився на неї весело й приязно.
Стара недовірливо озирала його, роздумуючи, де саме тут пастка. Вона спитала:
— Мені-то вигідно, а для вас ця ферма так-таки нічого й не дає?
Він промовив:
— Не турбуйтесь про це. Житимете, скільки Господь вам поможе. Ви ж у себе вдома. Тільки заготуєте в нотаріуса папірець, що після вас ферма переходить мені. У вас нема дітей, хіба що племінники, ну то ви їм нічого не винні. Ну як, підходить? Ви дбаєте про своє добро до кінця свого віку, а я щомісяця даю вам тридцять екю по сто су. Це дуже для вас вигідно.
Хоч стара все ще непокоїлась і дивувалась, але вже піддалася спокусі. Вона промовила:
— Я не кажу «ні». Але я хочу як слід розміркувати. Приїздіть на тому тижні, побалакаємо, і я дам вам відповідь.
І дядько Шіко поїхав, задоволений, немов король, який тільки-но завоював цілу імперію.
Тітка Маглуар була стурбована. Тієї ночі вона не спала. Чотири дні трусила її пропасниця вагання. Вона вчувала щось недобре в цій справі, але думка про тридцять екю, про це прекрасне, дзвінке срібло, що, немовби з неба, просиплеться в її фартух і для якого нічого не треба робити, — ця думка страшенно її спокушала.
Отож вона пішла до нотаріуса й розповіла свою справу. Він порадив їй згодитись на пропозицію Шіко, але правити з нього п’ятдесят екю по сто су замість тридцяти, бо її ферма щонайменш коштує шістдесят тисяч франків.
