Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗
Траплялось тут і чимало людей з породи браві. Їх можна було впізнати по кошлатих чубах, по мальовничому лахміттю, а також по якихось особливих поводженню й манерах, по тій печаті, яку накладають на обличчя звички,— печаті тим більше помітній і яскравій, чим ці звички незвичайніші. Через загальні причини вони повтрачали свій злочинно добутий шмат хліба й ходили тепер, випрошуючи його іменем господа бога. Поприборкувані голодом, змагаючись з іншими лише в благаннях, залякані, присмирнілі, тинялись вони вулицями, якими, бувало, походжали з гордо піднесеною головою, підозріливо й люто роззираючись на всі боки, повбирані в пишні й барвисті камзоли, з велетенськими перами на капелюхах, при багатій зброї, підтягнуті, напахчені; тепер вони смиренно простягали руку, яку стільки разів зухвало підносили для нахабної погрози або ж підступного удару.
Та чи не наймоторошніший і, мабуть, найжалюгідніший вигляд мали селяни, тиняючись поодинці, по два, а то й цілими родинами: чоловіки, жінки з немовлятами на руках або поприв'язуваними за спиною, з більшенькими дітьми, яких тягали за собою, зі старими, що плентали позаду. Одні в розпачі повтікали зі своїх домівок, позахоплюваних і порозграбовуваних солдатнею, що стала на постій або проходила мимо; декотрі з них, бажаючи викликати співчуття й підкреслити весь жах свого становища, виставляли напоказ синці від ударів, які вони подіставали, захищаючи рештки свого майна серед сліпого й дикого розгулу вояччини. Інші, уникнувши цього незвичайного лиха, але гнані двома іншими, від яких не був позбавлений жодний куточок країни, а саме: неврожаєм і податками, як завжди, надмірними, стягуваними з метою покриття того, що звалось воєнними потребами,— невпинно тяглися до міста, мов до старовинної фортеці й останньої опори багатства та щедрого милосердя. Новоприбулих можна було впізнати не тільки по їхній невпевненій ході й розгубленому вигляду, а й по здивованих, розчарованих обличчях, бо ж вони несподівано зіткнулися з величезним напливом людей, з жорстоким суперництвом у нужді — і саме там, де сподівалися, на особливе співчуття, думали привернути до себе загальну увагу й дістати підтримку. Ще інші, бродячи більш-менш давно по місту й живучи просто на вулиці, ще сяк-так трималися, дякуючи випадковій допомозі та поданням (така велика була невідповідність між засобами й нуждою). На їхніх обличчях і в рухах проглядало похмуре, важке отупіння. Одягнені вони були по-різному,— цебто ті, про яких іще можна було сказати, що вони одягнені. І зовнішній вигляд у них був так саме різний: бліді обличчя у жителів рівнини, засмаглі — у прибулих з місцевостей вищих і горбастих, червонуваті — у горців; але всі були худі й виснажені, всі з глибоко запалими очима, з непорушним поглядом, чи то безумним, чи то зловісним; покуйовджене волосся, довгі й щетинясті бороди; тіла, вирослі й позагартовувані в праці, тепер виснажені нестатками; поморщена шкіра на висохлих руках і ногах, на схудлих грудях, ледве прикритих безладним лахміттям. І поряд із цим видовищем поверженої сили не менш скорботним видовищем поставала слабка стать і вік, в яких іще дужче відчувались надломленість, безпорадна кволість і знесилля.
Тут і там на вулицях, попід стінами будинків, валялися купки порозтоптуваної, трухлявої соломи упереміш із брудним лахміттям. Однак і цей бруд був дарунком, виявом людинолюбства: то були місця для спання, які давали змогу бодай декотрим із цих нещасних прихилити голову на ніч. Часом навіть серед дня можна було бачити, як тут лежав або сидів відхилившись хто-небудь, у кого втома або голод відняли останню силу, аж підкосилися ноги. Бувало, на цьому жалюгідному ложі лежав уже труп. А іноді можна було бачити, як людина раптом падала на землю, мов ганчірка, й уже мертвою лежала на бруківці.
Часом ставалось, що над одним із цих пристановищ схилявся випадковий перехожий або сусід, охоплений раптовим напливом співчуття. В деяких місцях з'являлася допомога, організована з мудрішою завбачливістю, приведена в дію щедрою рукою, звиклою до широкого розмаху в справах доброчинності. То була рука доброго Федеріго. Він вибрав шістьох священиків, що вирізнялися живою й постійною любов'ю до ближнього, а також міцною побудовою тіла, розбив їх по двоє й виділив кожній парі третину міста для обходу в супроводі носіїв, вантажених одягом, різноманітною їжею та всякими засобами, що швидко поновлювали силу. Щоранку ці три пари вирушали в різні боки, підходили до тих, хто безпорадно лежав на землі, й подавали кожному необхідну допомогу. Той, хто бився в передсмертних корчах і був уже неспроможний їсти, діставав останнє напучення й втішення. Голодним роздавали суп, яйця, хліб, вино; інших, вимучених довшим постом, підкріплювали бульйоном, екстрактами, міцним вином, спершу приводячи їх до тями, а якщо в цьому була необхідність, то навіть давали їм усілякі спиртні напої. На додачу обдаровували одежею тих, чия нагота була неприкрита й відразлива.
Але допомога на цьому не кінчалася: доброму пастиреві хотілось, щоб принаймні в межах свого досягу вона приносила справжнє, а не швидкоплинне полегшення. Тим, кому ця підтримка повертала достатньо сили, щоб стати на ноги й ходити, давали трохи грошей, аби нужда і брак усякої підтримки не повернули їх дуже швидко знов до попереднього стану; іншим підшукували притулок і утримання в якомусь із найближчих будинків. Заможні люди здебільше приймали їх через повагу до кардинала; а тих, які бажали допомогти, але не мали засобів, священики просили прийняти бідака на повне утримання, самі встановлювали ціну й відразу сплачували її частину готівкою. Потім вони повідомляли парафіяльних священиків про цих утриманців і просили навідувати їх, та й самі надалі ходили туди. Немає потреби говорити про те, що Федеріго не обмежувався в своїх турботах лише такими винятковими випадками людських страждань і не дожидав їх, щоб надати допомогу. Його полум'яна любов до людей відчувала все, з'являлася всюди, поспішала допомогти в нужді туди, де не було змоги уникнути її, пристосовувалась, так би мовити, до тих форм, яких прибирала ця нужда. Справді, Федеріго старався назбирати чим більше засобів, ще суворіше ставився до своїх особистих витрат і частенько починав витрачати заощадження, приховані на інші потреби, які тепер вважав надто другорядними за їхнім призначенням; він вишукував усякі способи для добування грошей, щоб потім віддати все на допомогу голодуючим. Він закупив багато зерна й розіслав значну його частину в найголодніші околи своєї єпархії, а що допомога виявилась набагато слабшою від потреби, то він послав і сіль, «завдяки якій,— каже, розповідаючи про це, Ріпамонті,— лугові трави й деревна кора перетворюються на їжу». Парафіяльним священикам міста він також роздав зерно та гроші, сам постійно обходив місто квартал за кварталом, роздаючи милостиню; багатьом бідним сім'ям він допомагав таємно; в кардинальському палаці, як засвідчує в одному своєму повідомленні сучасний йому письменник, лікар Алессандро Тадіно, щоранку роздавали дві тисячі мисок рисової юшки.
Але ця широка доброчинність, яку ми, безперечно, можемо слушно назвати грандіозною, беручи до уваги те, що вона надходила тільки від одного чоловіка й спиралася лише на його кошти (бо Федеріго, своїм звичаєм, відмовлявся розподіляти чужі пожертвування),— оця доброчинність разом із пожертвуваннями від інших приватних осіб, якщо й не такими великими, а все ж численними, разом із коштами, наданими Радою декуріопів у розпорядження Трибуналу продовольства, якому було доручено розподіляти їх, виявлялася все ж дуже незначна порівняно з нуждою. Тим часом як завдяки милосердю кардинала вдавалося продовжити життя декотрим горцям, близьким до голодної смерті, інші доходили до краю. Але й перші знову потрапляли в попередній стан, коли ця допомога вичерпувалась. В інших місцях, не забутих, а тільки залишених на другу чергу, з огляду на меншу гостроту становища,— бо милосердя було змушене діяти вибірково,— нужда скоро теж ставала смертельною; народ гинув усюди, і звідусіль люди тікали до міста. Тут, скажімо, дві тисячі голодуючих, дужчих і спритніших у хисті перемагати своїх суперників і самим пробиватися вперед, добували собі юшку, щоб не померти з голоду. Однак багато тисяч бідолах залишалися позаду, гостро заздрячи цим, можна сказати, щасливцям, а тим часом серед обділених бували їхні жінки, діти, батьки. І поки в одних кварталах міста людей, кинутих напризволяще й доведених до скрути, піднімали з землі, приводили до тями, надавали їм притулок і забезпечували на якийсь час харчами,— в сотні інших місць люди падали, знемагали і навіть помирали без допомоги й без утішення.
