Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

Самим цим поглядом — ледь помітним виявом ласкавої прихильності, натяком, що між ними вже зав’язуються стосунки, стосунки вчителя й учня, — самим цим поглядом йог прийняв Дасу до себе в учні. Цей погляд вигнав з голови юнака непотрібні думки й покликав його до послуху й служіння. Більше нема що розповісти про життя Даси, решта його минула по той бік образів і дій. З лісу він уже не виходив. [67]

ГЕРМАН ГЕССЕ АВТОР «ГРИ В БІСЕР»

Гамбурзьке видавництво «С. Фішер» опублікувало книжку Германа Гессе «Курортник». Книжка ця — не роман. У ній письменник розповідає про себе самого, про майже п’ятдесятирічного «курортника Гессе», що лікувався у швейцарському Бадені від ішіасу й розмірковував про життя. Він пробував вивести якесь середнє світовідчуття «ішіатика», проте воно вийшло особистим, індивідуальним, полюдському неповторним. І всетаки в ньому були типові елементи, воно стало несподіваним перетином координат зовнішнього світу.

Всього за рік до гамбурзького видання Гессе вважав ще свою книжку таким інтимним твором, що опублікував її (під назвою «Psychologia Balnearia, або Нотатки баденського курортника») власним коштом і малесеньким тиражем: для вузького кола друзів. А на старість признався, що давно вже вважає «Курортника» найкращим своїм твором.

Найкращий він чи ні — щодо цього можливі різні думки. Але що «Курортник» — при всій своєрідності творчої манери — дуже характерний для Гессе, в цьому, мабуть, сумніватись не доводиться. Книжка написана приблизно посередині життєвого і творчого шляху митця. Не сказавши про це ні слова прямо, він неначе і озирається на минуле, і заглядає в майбутнє, намагаючись осягнути себе всього, усвідомити як літературний феномен.

«Якби я був музикантом, — каже він, — то міг би легко написати двоголосу мелодію, мелодію, що складалася б з двох ліній, з двох тональностей і нотних рядів, які відповідали б один одному, доповнювали б один одного, боролися б один з одним… Через те, що тільки в цьому й полягає для мене життя, в такому метанні між двома полюсами, в безперервному русі туди й сюди між двома основами світобудови. Я хотів би постійно, захоплено вказувати на благословенну барвистість світу і так само постійно нагадувати, що в основі цієї барвистості лежить єдність; я хотів би постійно з’ясовувати, що прекрасне і потворне, світло і пітьма, гріх і святість завжди тільки на одну мить постають як протилежності, що вони безперервно переходять одне в одне…Прихилити полюси життя один до одного, записати на папері двоголосся мелодії життя мені не вдається ніколи. І всетаки я буду йти за невиразним внутрішнім наказом і знову й знову зважуватись на такі спроби. Це і є та пружина, що рухає мій годинник». Як Гессе не вдавалося прихилити один до одного полюси життя, так і нам навряд чи вдалося б його самого, письменника, що творив понад шістдесят років, що написав стільки романів, оповідань, віршів, статей, подорожніх нарисів, укласти в прокрустове ложе єдиної формули. А проте формула, яку знайшов сам письменник, досить містка, щоб віддати головну, характерну особливість автора «Кнульпа» (1915), «Сідхарти» (1922), «Степового вовка» (1927), «Нарциса і Гольдмунда» (1930), «Гри в бісер» (1943).

Здавалося б, нічого незвичайного тут немає: Гессе — діалектик, хай навіть дуже нестійкий, але дуже впертий. Томас Манн, наприклад, також був діалектиком і також намагався прихилити один до одного полюси життя. У своєму славетному есе «Гете і Толстой» він писав: «Людство ще майже не збагнуло суті твариннобожественного; а проте тільки злиття твариннобожественного з боголюдиною і принесе колись рятунок людському родові». Інакше кажучи, Манн наполягав на зближенні, на синтезі таких протилежностей, як інстинкт і розум, природа й дух, і бачив, що він посувається шляхами, близькими Гессе: «У нього є речі (чому б мені й не сказати цього), такі, як «Курортник» чи навіть багато чого у «Грі в бісер», особливо великий вступ до роману, які я читаю і сприймаю, наче їх написав я сам». Водночас Манн усвідомлював, що «наші шляхи досить чітко відокремлені один від одного і проходять один від одного на деякій відстані». Маннівський «пафос середини» мав на увазі не тільки зближення, злиття суперечностей, а й здійснення цього десь на «нічиїй землі». Тим самим малося на увазі заспокоєння, згладжування, а може, і своєрідний компроміс. Манн прагнув цільності буття і задля цього готовий був на певні жертви. Гессе також прагнув цільності, проте на жертви не йшов. Його синтез не виключав граничного напруження антиномій, розламу між складовими частинами цілого, їх антагоністичної сутички.

На сторінках того ж таки «Курортника» він заявляє одному з сусідів по табльдоту під час бурхливої, але, як потім з’ясовується, уявної розмови: «Лихо моє, бачите, в тому, що я постійно сам собі суперечу». Так і було з ним — і в книжках, і в житті; так воно й було і часом дуже бентежило не тільки недосвідчених читачів, а й прискіпливих дослідників, добре ознайомлених з його творчістю, пильних біографів. У деякому розумінні доля Гессеписьменника і Гесселюдини парадоксальна.

Він народився у швабському містечку Кальві — середньовічному, патріархальному, музейному містечку, що нагадувало декорацію до вистави якоїсь давньонімецької казки. І Кальв так назавжди й лишився для нього найкращим місцем у світі. Гессе зростав в атмосфері зичливої суворості, ясної доброзвичайності, твердих переконань. Його дід по матері і його батько — виходець із Прибалтики, колись підданий Російської імперії — були пієтистськими проповідниками, якийсь час навіть місіонерами в Індії. Внукові й синові була приготована приблизно та сама стежка: він жив в інтернаті при місії, навчався в латинській школі і, успішно склавши так званий «земельний іспит», вступив стипендіатом до Маульброннської духовної семінарії. Старий монастир, де за часів його дитинства містились семінарські класи, потім не раз приваблював Гессе, ставав місцем дії його повістей і романів. Монастир, де вчений книжник Нарцис повчав юного поета Гольдмунда, — це змінений, ідеалізований Маульбронн, і бенедиктинська твердиня Маріафельс у «Грі в бісер», де Йозеф Кнехт проходив науку історичного мислення під керівництвом отця Якоба, — також одна з еманацій Маульбронна. Та коли мури монастиря посвоєму святі для Гессе, то цього ніяк не можна сказати про семінарію, що містилася в них. її він зненавидів, з неї у хвилину нервового зриву втік.

Усе це змальовано в повісті «Під колесами» (1906). Але вже тут автор втілив себе у двох образах — Ганса Гібенрата, старанного, покірного, слухняного, і Германа Гейльнера, бунтівника й поета. Шлях семінариста Гессе в основному повторює Гібенрат (якщо, звичайно, не брати до уваги його сім’ї і його смерті), але тікає з Маульбронна Гейльнер. Така подвійність центральних героїв не стільки виражає, скільки символізує неоднозначність, суперечливість, саме двоїстість людської натури. І вона — один із найулюбленіших засобів Гессе. Такі пари, що вічно змагаються одне з одним, але й перебувають у нерозривному зв’язку, — це, скажімо, Нарцис — Гольдмунд чи Сідхарта — Ґовінда. Те саме і в «Степовому вовкові»; Гаррі Галлер — саксофоніст Пабло, Гаррі Галлер — повія Терміна.

Молодий Гессе, що втік із семінарії, так і не знайшов справжньої рівноваги. Якийсь час він відвідував гімназію, потім у рідному Кальві навчався в майстра Перро складати й лагодити годинники, торгував книжками в Тюбінгові і Базелі, Як Гессе сам признавався, він іще в тринадцять років вирішив стати поетом. І коли після появи друком повісті «Петер Каменцінд» (1903) зазнав першого справжнього успіху, то цілком присвятив себе творчості, став письменникомпрофесіоналом. Проте аж ніяк не модним на той час представником богеми, а навпаки — аскетом, відлюдником, анахоретом. Спершу він оселився з родиною на німецькому боці Боденського озера. Потім перебрався до Швейцарії, а прийняв її громадянство. Останні десятиріччя свого життя він прожив у горах Тессіна, на околиці невеличкого села Монтаньйола. Там він працював, приймав нечисленних відвідувачів, для відпочинку малював чи, як вольтерівський Кандід, плекав свій сад…