Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗
Сам не знаючи як, з каскою на голові, він раптом-з’явився коло вікна.
В кімнаті, за великим столом, обідало восьмеро слуг. Аж ось покоївка роззявила рота і втупилась поперед себе, впустивши склянку. Всі очі перебігли за її поглядом.
Усі побачили ворога!
— Ой, леле І Пруссаки напали на замок!..
Спочатку розітнувся крик, єдиний крик, в якому злилися вісім різних голосів — крик невимовного жаху; потім усі безладно посхоплювалися з місць і, зчинивши страшенну метушню та штовханину, безтямно кинулись до дверей у глибині кімнати. Гупали об підлогу стільці, чоловіки перекидали жінок, ступали на них ногами. За якихось дві секунди в кімнаті не було ані душі, і перед украй здивованим Вальтером Шнафсом, що все ще стояв у вікні, лишився тільки стіл, заставлений усілякими наїдками.
Трохи повагавшись, Вальтер Шнафс уліз у вікно й підійшов до столу з тарілками. Змучений голодом, він аж трусився тепер, немов у гарячці, але страх ще спиняв, паралізував його. Він нашорошив вуха. Все в будинку, здавалось, ходило ходором; грюкотіли дверима, тупотіли над стелею. Пруссак тривожно прислухався до цього гармидеру; потім почулися якість приглушені звуки, начебто, вискакуючи з другого поверху, десь під стінами гепались об м’яку землю людські тіла.
Аж ось уся біганина й метушня вщухли, і гробова тиша обійняла великий замок.
Вальтер Шнафс сів перед незайманою тарілкою й заходився їсти. Він ковтав великими куснями, немов боячись, що йому можуть стати на перешкоді, коли він не попоїсть досхочу. Він обіруч пхав у широко роззявлений рот великі шматки, що раз по раз надимали йому горло. Іноді він зупинявся, трохи не репаючи, як переповнена труба. Тоді він брав глечик із сидром і прочищав собі горлянку, як промивають засмічену ринву.
Він спорожнив усі тарілки, миски та пляшки; потім, сп’янілий від напоїв і страв, очманілий, червоний, здригаючись од гикавки, він розстебнув мундир, почуваючи себе нездатним зробити хоч один крок Очі в нього заплющили ся, думки потьмарились; опустивши голову на схрещені на столі руки, він помалу перестав усвідомлювати дійсність.
Щербатий місяць тьмяно осявав обрій над деревами парку. Надійшла та холодна година, що буває звичайно перед досвітком.
В гущавині парку посувались якісь мовчазні тіні, і де-не-де під місячним промінням вилискували в темряві сталеві вістря.
Спокійний замок височів своїм великим чорним обрисом. І тільки двоє вікон світилося ще на першому поверсі.
Раптом пролунав чийсь гучний голос:
— Рушай! В атаку, хлопці!
І за одну мить двері, віконниці та шибки затріщали під натиском людського потоку, що вдирався в будинок, ламаючи й розбиваючи все на своїй дорозі. За одну хвилю п’ятдесят озброєних до зубів солдатів влетіли в кухню, де спокійнісінько спав собі Вальтер Шнафс, і, наставивши йому на груди п’ятдесят заряджених рушниць, звалили його на підлогу, схопили й зв’язали з голови до п’ят.
А він, побитий, збожеволілий з переляку, тільки важко дихав, надто приголомшений, аби щось зрозуміти.
Аж ось гладкий вояка в обшитому золотим галуном мундирі поставив йому на живіт ногу й крикнув:
— Ви мій полонений, здавайтеся!
Пруссак тільки й зрозумів слово «полонений» і пробелькотав:
— Я, я, я!
Переможці підняли його, прив’язали до стільця і взялися пильно розглядати, сапаючи, немов кити. Деякі посідали, знемагаючи від хвилювання та втоми.
А він усміхався тепер, він усміхався, певний, що нарешті попав-таки в полон!
Увійшов ще якийсь офіцер і доповів:
— Пане полковнику! Вороги втекли; багато з них, здається, поранено. Ми — господарі замку.
Гладкий офіцер, витираючи лоба, гукнув:
— Перемога!
І, вийнявши з кишені маленьку крамарську книжечку, записав: «Після запеклого бою пруссаки мусили відступити, несучи своїх забитих та поранених чисельністю до п’ятдесяти чоловік. Деякі потрапили нам до рук».
Молодий офіцер спитав:
— Які будуть розпорядження, пане полковнику?
Полковник відповів:
— Ми зараз відступимо, щоб запобігти новій контратаці ворога з артилерією та переважаючими силами.
І він наказав відступати.
Вишикувавшись у темряві під стінами замку, загін вирушив у дорогу, оточивши з усіх боків зв'язаного по руках
і ногах Вальтера Шнафса, якого й так пильнувало шестеро озброєних солдатів.
Щоб оглянути шлях, наперед вислали розвідників. Загін посувався дуже обачно, зупиняючись коли-не-коли.
На світанку дісталися до су префектури Ла-Рош-Уазеля, чия національна гвардія й здобула цю перемогу.
Там уже чекало стурбоване, вкрай збуджене місцеве населення. Побачивши каску полоненого, юрба зчинила страшенний галас. Жінки здіймали вгору руки, старі плакали, якийсь стариган пошпурив у пруссака костуром, поранивши носа одному з гвардійців.
Полковник ревів:
— Пильнуйте полоненого!
Нарешті дійшли до мерії. Відчинили в’язницю і, розв’язавши Вальтера Шнафса, увіпхнули його досередини.
Двісті озброєних людей розташувалися навколо охороняти будинок.
Тоді, дарма що ознаки розладу шлунка вже довгенько завдавали йому муки, пруссак, не тямлячи себе з радості, узявся танцювати, танцювати, як скажений, сплескуючи руками, задираючи ноги, танцювати, аж заходячись від сміху, поки, вкрай знесилений, не звалився під стіну.
Він був у полоні! Він урятований!
Отак замок Шампіньє був відбитий у ворога, який володів ним усього шість годин.
Полковника Ратьє, торговця сукном, що звершив цей подвиг на чолі національної гвардії Ла-Рош-Уазеля, нагородили орденом.
Гарсоне, кухоль пива!
Хосе Марії де Ередіа
Чому я зайшов того вечора до тієї пивниці? Я й сам не знаю. Було холодно. Надворі мрячило, і мжичка, кружляючи в повітрі, прозорим серпанком оповивала газові ліхтарі й вкривала тротуари, що вилискували під освітленими вікнами, осяваючи рідку грязь та брудні ноги перехожих.
Я йшов без певної мети. Мені просто хотілось прогулятися трошки після обіду. Минув будинок Ліонського кредиту, вулицю Вів’єн та ще якісь вулиці. Раптом я побачив велику пивницю, де було не дуже людно, і ввійшов, сам не знаючи навіщо. Пити мені не хотілось.
Швидко перебіг очима приміщення, де б краще сісти,
і обрав собі місце обік якогось літнього чоловіка, що палив
чорну, як вуглина, дешевеньку глиняну люльку. Шість чи вісім скляних підставок, зібраних у стіс перед ним, вказували на кількість кухлів пива, які він устиг уже випити. Я не роздивлявся на свого сусіда. Зразу впізнав у ньому любителя пива, одного з отих завсідників, що приходять уранці, щойно пивницю відчиняють, і йдуть увечері, коли її зачиняють. Він був брудний, з лисиною на маківці, масні шпакуваті патли спадали на комір сюртука. Його занадто широке вбрання було, очевидно, пошите ще за тих часів, коли він мав черевце. Можна було здогадатись, що штани в нього держалися погано й що він не міг і десяти кроків ступити, щоб не підсмикнути й не підтримати цю кепсько прилаштовану частину вбрання. Чи мав він на собі жилет? На саму думку про його черевики і про те, що вони ховають, мене брав жах. Обтіпані краї манжетів були чорнісінькі, так само як і нігті.
Щойно я сів поруч нього, як він спокійним голосом звернувся до мене:
— Як проживаєш?
Я рвучко повернувся до нього й так і вп’явся йому в лице очима.
— Невже не впізнаєш? — сказав він знов.
— Ні!
— Де Барре.
Я був приголомшений. Це був граф Жан де Барре, мій колишній шкільний товариш.
Я стиснув йому руку, такий здивований, що аж не добирав потрібних слів.
Врешті я пробелькотів:
— А ти як, добре живеш?
— Та помаленьку собі,— спокійно відповів він.
Він замовк. Задля ввічливості я ще запитав:
— А… що ж ти робиш?
— Та ось бачиш! — байдуже відказав він.
Я відчув, що червонію. Але правив своєї:
— Ну, а взагалі?
— Та день крізь день те саме, — промовив він, випускаючи густі клубки диму.
