Голодна воля - Мирний Панас (электронные книги бесплатно txt) 📗
На іменини панові зовсім був піймав. Не втечи він від пана, розкажи усе по гарячих слідах, - бог зна, чим би воно кінчилося. Певне, Василя давно спровадили б з двору, та й Мотрі дісталося б. Було вже раз так, як накрив пан лакея з горничною: лакея кізяків різати приставлено, а горничну обстригли і, вимазавши голову дьогтем, - вигнали з двору. Те ждало в дворі Мотрю, та Мотря попередила. Вона так укоськала пана, що ще йосипенкові дісталося.
- Шкода! йосипенко вже не в тій силі, що був, - шушукались дворові між собою, і не стали так падати біля його, як спершу падали. А Василь у вічі сміється: - А що взяв? Накурив?
- Шкода! Старіє наш пан!-хвалився йосипенко поміж своїми близькими.
- Я давно тобі казала, пан не бог, - підбива його Жінка.- Так ти увірував, як у бога, у його. От тобі ця віра і далася взнаки! А ти чуєш, що кріпаки плещуть? Волі ждуть… Чого ти дивишся? Щоб, як воля прийде, - голодним на волю виходити? йосипенко одмовчувався, а проте на вуси мотав слова жінчині. Менше почав на дворових клепати, на великі сходи жалітися.
- І бог його святий знає, чи воно такі роки настали? Мов же і не нехтуєш нічого, бережеш, як око, а дивись - недостача та й недостача, - казав він панові, коли той запримічав великий розход.- Уп'ять же прийдеться своє добро продавати - за безцінок ще, а в городі що купити треба - ціни не закажеш.
Пан тілько одказував на те: - Аби мені чесно було. Чуєш, Йосипенко? Аби чесно, кажу, було.
- Скілько літ, барин, служимо, та хай тому добра не буде, хто покривить душею перед таким паном.
- То-то, гляди ж!
І Йосипенко глядить. Урожай того року не дав того, чого ждалося. Хоч люди справді кругом скаржились на недорід, та не можна того було сказати про панові поля, а проте хліб пішов по меншій ціні, ніж торік.. Жиди хвалилися панові, що і їм нема ніякого бариша. Хоч у других панів вони пшеницю купували по вісім гривень, а в його по шість, жито по полтині, а в його по два семигривеника.
Чутно було між дворовими, ніби йосипенчнха ко-мусь-то хвалилася:
- Коли б ще таких хоч два роки, - то хоч би й воля приходила - не страшно.
А на осінь люди ще сміливіше заговорили про волю.- Об різдві безперемінно цар обіцяв її дати, - казали одні.- Об різдві не об різдві, а об стрітенні щось-то буде. Не тілько літо з зимою стрінеться, а й люди із волею.
- А може, з лозою? - деякі сміялися.
- Чого доброго, а лози багато по Пслу наросло, - жартували другі.
- Та й прикажчик наш і пан не від тих грошей.'
Настала осінь. Дощі, тумани непроглядні, калюжі невилазні. Знову Василеві туга упилася в серце: не вільно йому бачитись з Мотрею. Хіба, як ненароком забіжить вона у кухні з другими дівчатами.
Після Пилипа сніг упав. Морози жаркі зарядили., Чутка пішла - пан жде сина у гості об різдві аж з столиці.
Ось і він приїхав. Коли б не в панській кареті, то й не сказав би, що то син Гамзи. Одітий по-простому, по-міщанському, - у каптані, у матнистих штанях, в червоній сорочці навипуск. Звісно, тільки все те з дорогого оксамиту та шовку.
Батько неласково прийняв сина за одяг.
- Що то у тебе за таке манаття? Хрестяне побачать - сміятись будуть.
- Тепер, - одказує, - в столиці така мода.
- Мода?.. гм! А що ж ще у вашій столиці?
- Воля у всіх на умі і на язиці. Воля, батюшка, воляї
- Не кажи ти мені сього. Не ображай мого серця. Брехня. Нічому не вірю. Ще наш мужик не дожив до волі. Ще його треба добре у руках держати.
- А от незабаром повірите.
- Не повірю! І слухати не хочу!-кричить старий.- У мене сто канчуків тому, хто з кріпаків сміє казати про волю.
- Ну, то ви вже дуже…- почав син.
- А то так, як ви? Начепе на себе чекмінь, у мужика нарядиться - та й дума, воля незабаром. Ще не позсувалися з глузду ні цар, ні його міністри. То ви тілько, молоді, каламутите людей. Учать вас чорт батька зна чому, - і пішов старий, аж піт на йому холодний виступа, аж посинів увесь.
Син недовго гостив у батька. Всього три дні пожив, а то поїхав по знайомих, по товаришах, по панах - знайомитись.
Гамза аж занедужав після того: з хати і ногою не виступне, нікого не пуска до себе. Як павук, закутавшись у свою павутину, сидить і щодня нові порядки уводить: то щоб уся дворня через три дні являлась до його на показ. То серед будня велить попові службу правити-щоб усі у церкві були. Наче з глузду зсунувся!
- Ні, воно-таки, мабуть, щось та є! - казали дворові і ждали чогось-то. Ждуть не діждуться. Ось і стрітення прийшло і пройшло - не чутно нічого. Пройшло ще два тижні. На середині третього прибіг з городу до пана козак верхи. Кинув щось і побіг далі.
- Що таке привіз козак?
- А бог його знає.
На другий день чують: у сусідньому селі в церкві волю читали.
- Що ж це гларавчанам дали волю, а нам і ні?- загукали горішани, - Як же се так?
- Ходімо до пана. Спитаємо, чому се він волі не читав, - раяли одні.
- Чим до пана йти, то спершу до Йосипенка. Він там треться у горницях. Він повинен знать. Пошлімо кого стороною запитать.
- Чого стороною? Чого нам лазити коло їх? Хіба ще мало ми лазили? Не вони дали - цар дав. Як вони сміють царський наказ ховати? - кричать сміливіші.
- Ходімо прямо до пана, - каже Василь.-Хай дає царську волю. Де він її дів?
Загули горішани. І дворові, і задворові. Зібралося у двір народу. Дехто побував уже і в жида в шинку, дехто і геть-то хлебнув. Других воля захмелила. Поза спиною у Василя аж мороз ходе. Серце так б'ється.
- Що ж ми так стоїмо? Чого стоїмо? Ходімо до пана! Всі ходімо! - гука він.
- А що, як брехня? - обізвалося декілька голосів. На їх всі накинулись:
- Так ви поза спиною других ховатись? Чужими руками жар загрібати? Митці. Беріть їх та вперед!
Марш до пана.
І ціла громада чоловіка в сорок напрямилася до будинку.
- Ви чого? - пита їх дворецький, заступаючи дорогу у дверях.
- К бісовій матерії Ми до пана! -накинулись на його передні.
- Барін почеває!.
- Хай встає, нехай встає. Де він волю дів? Хай дає волю! - гукають зсередини.
Передні лізуть. Дворецький не пуска.
- Та чого ви дивитесь на його - у мордуі - кричать п'яніші.
Василь вискочив уперед і своєю залізною рукою надавив на двері. Почувся луск. Дворецький, пустивши двері, попер, як вітер, нагору. Двері розчинились.
