Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗
І він замовк, дожидаючи відповіді.
Розділ двадцять шостий
У відповідь на таке пряме запитання дон Абондіо, який досі все ж умудрявся відповідати на запитання менш конкретні, не міг вимовити жодного слова. Та й, щиро кажучи, навіть ми, сидячи перед цим рукописом із пером у руці, — а нам же доводиться мати справу тільки з літературною працею і боятися лише критики наших читачів,— отож навіть ми відчуваємо якусь ніяковість, що заважав нам вести далі нашу розповідь: нам здається дещо дивним торкатися з такою легкістю високих засад, як-от: стійкість і милосердя, діяльна любов до ближнього, безмежна самопожертва. Але беручи до уваги, що все це було сказано чоловіком, у якого слова не розходилися з ділом, ми відважно рушаємо далі.
— Ви мовчите? — знову заговорив кардинал.— О, якби ви зі свого боку зробили те, що веліла вам любов, почуття обов'язку, то хоч би там як обернулася справа, ви б зараз мали що відповісти. Тепер же ви бачите самі, що наробили? Ви послухались зла, нехтуючи тим, що приписував вам обов'язок. Ви точно виконала його накази: воно постало перед вами, щоб застрашливо заявити про своє бажання, але захотіло сховатись від того, хто зумів би захиститися від нього і був насторожі; воно боялось розголосу й ховалося, щоб дати спокійно визріти своїм підступним і лютим задумам; воно наказало вам порушити ваш обов'язок і мовчати,— і ви порушили ваш обов'язок і мовчали. Тепер я питаю вас, чи не зробили ви ще чогось. Скажіть мені, це правда, що ви вигадували всілякі відмовки, щоб виправдати свою відмову і приховати її справдешню причину?
Кардинал замовк, знов чекаючи відповіді.
«І про це йому доповіли кумасі!» — подумав дон Абондіо, але нічим зовні не показав, що хоче щось сказати. Тому кардинал провадив далі:
— Якщо правда, що ви говорили цим бідолахам таке, чого й зовсім не було, аби тримати їх у невіданні, в темряві, чого так домагалося зло... Отже, я повинен вірити цьому, і мені лишається тільки червоніти разом із вами й надіятися, що ви водночас зі мною жалкуватимете з приводу того, що сталося. Ось бачите, куди завів вас цей страх (боже мій! а ви ж щойно наводили його собі на виправдання) за своє життя, якому колись теж настане кінець. І він довів, вас...— не бійтеся, заперечуйте оці мої слова, коли вони видадуться вам несправедливими; смиренно прийміть їх задля спасіння, коли вони правильні...— він довів вас до обману слабких, до брехні вашим духовним дітям.
«То ось як воно все виходить,— знов став бідкатися подумки дон Абондіо,— цьому сатані (він мав на увазі Безіменного) розкриті обійми, а мені — за маленьку брехню, сказану тільки ради порятунку власної шкури,— така прочуханка... Однак начальство завжди мав рацію. Ну й гірка ж моя доля: мені дістається від усіх, навіть від святих». І вголос додав:
— Грішний, розумію, що грішний, але що мені лишалося робити за таких скрутних обставин?
— І ви ще питаєте? Хіба я вже не казав вам цього? Та й чи повинен був казати? Любити, сину мій, любити і молилися. Тоді б ви зрозуміли, що зло може, певна річ, погрожувати, завдавати ударів, але не наказувати. Ви поєднали б, згідно з божим велінням, те, що чоловік хотів роз'єднати; ви виконали б той обряд над цими нещадними невидними людьми, який вони мали право вимагати від вас; а за наслідки ручився б сам господь, бо ви б вибрали вказаний ним шлях. А йдучи новим шляхом, ви вже берете відповідальність на себе,— і подумайте тільки, за які наслідки! Може, вам бракувало всіх людських засобів захисту? Може, всі шляхи спасіння для вас були закриті? Але вам досить було тільки захотіти, розглянутися довкола себе, подумати, пошукати. Тепер ви чудово знаєте, що ці нещасні, повінчавшись, самі подумали б про свій порятунок, води були готові втікати від того насильника і вже намітили собі пристановище. Але й крім цього, невже вам не спало на думку, що у вас є духовний начальник? Хіба посмів би віз узяти на себе право дорікати вам за порушення вашого священного обов'язку, якби не усвідомлював свого обов'язку допомагати вам при його виконанні? І як могли ви не повідомити свого кардинала про перепону, що її чинить якийсь нахабний насильник, аби перешкодити вашому служінню?
«Міркування моєї Перпетуї!» — з досадою подумав дон Абондіо; перед ним упродовж усієї цієї промови незвичайно яскраво поставали образи двох браві, а ще його мучила думка, що дон Родріго, живий та здоровий, одного чудового дня повернеться — гордий, тріумфуючий, озлоблений. І хоча шанована особа, стоячи перед курато, усім своїм виглядом і словами викликала в нього велике збентеження й навіювала деякий страх, та все ж цей страх не дуже гнітив його і не заважав йому вперто повертатися до однієї й тієї ж думки, а саме: що кардинал не стане послуговуватись ні рушницею, ні шпагою, ні браві.
— Як же ви, не подумали,— провадив Федеріго,— що коли перед цими спійманими в пастку людьми було закрито всякий інший сховок, то допомогти їм сховатися в безпечному місці міг би я, вам досить було послати їх до мене, послати цих знедолених людей до свого кардинала,— адже вони його скарб, коштовна частка, не скажу — його тягаря, а його багатства! Що ж до вас, то я б про вас сам потурбувався, я не склепив би очей доти, доки б не був цілком певен, що жодна волосина не впаде у вас з голови. Хіба б я не знайшов, як і куди вас сховати, щоб урятувати ваше життя? Та невже ви думаєте, що в того зухвалого чоловіка не пропало б усе його нахабство, якби він був дізнався, що його підступи стали відомі за межами цього краю, відомі мені, і що я тримаюсь насторожі й удаюся, захищаючи вас, до всіх засобів, які тільки в мене є? Хіба ви не знали, що коли чоловік бере на себе більше, ніж може виконати, то нерідко його погрози набагато страшніші за те, що він збирається вчинити? Хіба ви не знали, що зло спирається не тільки на свою силу, але й на чуже легковір'я та страх?
«Достоту аргументи моєї Перпетуї»,— подумав дон Абондіо, не здогадуючись, що ця єдність думок його служниці та Федеріго Борромео стосовно того, що можна й треба було зробити, якраз і промовляла не на його, дона Абондіо, користь.
— Але ви,— провадив далі кардинал, закінчуючи свою промову,— не бачили й не хотіли бачити нічого, крім цієї дрібної небезпеки; тож чи треба дивуватися, що вона в ваших очах прибрала таких розмірів і ви через неї знехтували всім іншим?
— Таж усе так вийшло, бо я сам бачив ці пики,— випалив раптом дон Абондіо,— сам чув їхні слова. Вашому преосвященству добре говорити, а спробували б ви побувати в шкурі бідного курато, опинитися на місці...
Тільки-но встиг він вимовити ці слова, як прикусив язика: він побачив, що надто далеко зайшов у своєму роздратуванні, і пробурмотів: «Ну все, тепер піде град». Та, боязко звівши погляд, він був украй здивований: на обличчі цієї людини, яку йому так ніколи й не вдалося розгадати й зрозуміти, замість владного й настановчого виразу проступив вираз печалі й глибокої замисленості.
— На жаль,— сказав Федеріго,— таке вже жалюгідне й важке наше становище. Нам доводиться суворо карати інших, а єдино богові відомо, чи ми самі готові діяти; нам доводиться судити, виправляти, ганити, а воно ж тільки єдино богові відомо, як поведемося ми самі в такому випадку, як поводилися б ми в таких випадках! Та горе мені, якби я став сприймати мою слабість за міру належного для інших, за правило для своїх настанов! І, зрозуміло, я повинен, крім повчань, давати іншим і живий приклад, не уподібнюючись до вченого книжника, який пропонує іншим нести непосильний тягар, а сам не хоче торкнутися його навіть пальцем. А тому, сине й брате мій, через те що помилки вищестоячих часто краще видно іншим, ніж їм самим, то коли ви знаєте, що я, через легкодухість або з якоїсь іншої причини, знехтував одним із моїх обов'язків, скажіть мені про це відверто, примусьте мене усвідомити мою помилку, щоб там, де не виявилось наявного прикладу, було б бодай повне признання. Не соромтесь дорікати мені в моїх слабостях, і тоді слова в устах моїх набудуть великої сили, бо ви дужче відчуєте, що вони не мої, а того, хто і вам і мені може дати таку стійкість, щоб виконати те, що вони приписують.
