Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (список книг .TXT) 📗
Моє весілля буде ще бучніше, — сказав він. — Кожен, хто побуває на ньому, пам'ятатиме його все життя.
Моя сестра спізнала таке відчуття, ніби її торкнувся своїм крилом ангел. Вона знову позаздрила Флорі Мігель, яка й так не була обділена щастям і, крім усього, з Різдва цього року матиме ще й Сантьяго Насара. «Мені раптом сяйнуло, що не може бути кращої партії, аніж він, — розповіла мені сестра. — Тільки уяви собі: гарний, статечний і вже з власним маєтком, хоч йому тільки двадцять один рік». Марго мала звичай запрошувати його на сніданок, коли в нас були млинці з маніоку, а того ранку моя мати саме збиралася напекти їх. Сантьяго Насар з радістю прийняв запрошення.
Я перевдягнусь і одразу прийду, — мовив він і тут виявив, що забув свого годинника на нічному столику. — Котра година?
Було вже двадцять п'ять на сьому. Сантьяго Насар узяв Крісто Бедойю під руку і повів його в бік майдану.
— За чверть години я буду в тебе, — сказав він моїй сестрі.
Марго стала наполягати, щоб він ішов з нею зараз же, бо сніданок, мовляв, уже подано. «Вона повторювала це йому з дивовижною наполегливістю, — розповів мені Крісто Бедойя. — Так умовляла, що я не раз потім думав: чи не знала Марго вже тоді, що його збираються вбити, і тому хотіла дати йому притулок у вашому домі?» Хай там як, але Сантьяго Насар зрештою переконав її, щоб ішла додому, а він, мовляв, піде перевдягнеться в костюм для верхової їзди, бо йому треба буде відразу "їхати на ферму — холостити бичків. Він попрощався з нею, махнувши рукою, як і матері, й попрямував до майдану, ведучи під руку Крісто Бедойю. Більш їй не судилося бачити його живим.
Майже всі, хто був на пристані, знали, що Сантьяго Насара збираються вбити. Дон Ласаро Апонте, колишній полковник із вищою військовою освітою, який давно вийшов у відставку і, маючи добру пенсію, вже одинадцять років був місцевим алькальдом, підняв руку, вітаючи Сантьяго Насара. «У мене були свої, цілком поважні підстави думати, що небезпека для нього минула», — розповів мені він. Падре Кармен Амадор теж особливо не турбувався. «Коли я побачив його живим і здоровим, я подумав, що то все були пусті хвастощі», — сказав мені святий отець. Ніхто навіть не запитав себе, чи Сантьяго Насара застерегли, бо кожному здавалося неймовірним, щоб він досі нічого не знав.
Як з'ясувалося потім, моя сестра Марго була однією з небагатьох, хто справді не знав, що Сантьяго Насара хочуть убити. «Якби я зцала це, я повела б його до нас силоміць, навіть коли б довелося взяти його на налигач», — заявила слідчому моя сестра. Було дивно, що вона нічого не знала, але ще дивніше, що не знала про це й моя мати, яка завжди довідувалася про все раніше, аніж будь-хто в домі, хоч уже кілька років зовсім не показувалась на люди, навіть до церкви не ходила. Я вперше помітив цей її незвичайний хист ще тоді, коли почав ходити до школи і рано прокидатися. Ще й тепер бачу, як вона підмітає віником подвір'я в сіруватому сяйві світанку, бліда й таємнича, а потім п'є каву і, відсьорбуючи з чашки, оповідає мені, що сподіялося в світі, поки ми спали. Здавалося, невидимі таємничі нитки поєднували мою матір з усіма односельцями, а надто з людьми її віку, і не раз вона вражала нас, розповідаючи про найостанніші події або навіть ті, які ще тільки мали відбутися і про які вона могла довідатися хіба якимись чарами. А от того ранку вона чогось не змогла відчути пульс трагедії, що визрівала вже з третьої години ночі. Як завжди, вона раненько підмела подвір'я, і коли моя сестра Марго ішла зустрічати єпископа, мати вже молола маніок на млинці. «Чути було півнів», — щоразу каже моя мати, згадуючи той день. Але вона не збагнула, що гамір на пристані пов'язаний з прибуттям єпископа, вона думала, що то останнє відлуння учорашньої весільної учти.
Наш будинок стояв далеко від сільського майдану, в гаю мангових дерев, над річкою. Моя сестра Марго до самої пристані ішла берегом, а люди були надто збуджені візитом єпископа і на якийсь час забули про всі інші новини. З будинків виводили хворих і ставили їх перед ворітьми, щоб вони могли дістати свою частку божественних ліків, жінки вибігали на вулицю з індиками, поросятами та іншою живністю, а від протилежного берега пливли човни, прикрашені квітами. Та коли єпископ проїхав, так і не ступивши на нашу землю, інша новина, доти притлумлена, стала швидко ширитись і набувати скандального розголосу. Отоді моя сестра Марго й довідалася про все одразу й повністю: Анхелу Вікаріо, вродливу дівчину, яка вчора вийшла заміж, чоловік повернув батькам, бо виявив, що вона не зберегла цноту. «У мене з'явилося відчуття, ніби це я ось-ось маю померти, — розповіла мені сестра. — Але скільки не крутили цю звістку і так, і так, ніхто не міг пояснити мені, який стосунок має бідолашний Сантьяго Насар до тієї історії». Люди знали напевне лиш те, що брати Анхели Вікаріо чатують на нього і хочуть його убити.
Моя сестра повернулася додому, кусаючи собі губи, щоб не заплакати. У їдальні побачила матір. Вбрана у свою святкову сукню з голубими квітами, що її вдягла на випадок, як раптом єпископ прийде навідати нас, вона накривала на стіл, наспівуючи фадо про затаєне в серці кохання. Марго помітила, що вона виставила один зайвий прибор.
Це для Сантьяго Насара, — пояснила мати. — Мені сказано, що ти запросила його на сніданок.
Прибери це, — мовила моя сестра.
І розповіла матері про почуте. «Але я мала враження, що вона уже все знає, — сказала мені Марго. — Як ото буває, коли ти починаєш комусь розказувати якусь новину, а бачиш: твій співрозмовник уже знає, чим воно закінчиться». Звістка викликала у матері суперечливі почуття. Річ у тім, що вона доводилася Сантьяго Насарові хрещеною матір'ю і сама дала йому своє ж таки ім'я, але водночас була кровно споріднена з Пурою Вікаріо, матір'ю повернутої нареченої. Проте навіть не дослухавши дочку, вона уже взувала свої черевики на високих підборах і вдягала мантилью, в якій колись ходила до церкви, а тепер лише робила в ній візити співчуття. Мій батько, який почув новину, лежачи в ліжку, вийшов у піжамі до їдальні і стривожено спитав у матері, куди це вона збирається.
Піду попередити куму Пласіду, — відповіла мати. — Хіба годиться, щоб усі знали про те, що її сина хочуть убити, а вона одна цього не знала?
Вікаріо нам ще ближча рідня, ніж вони, — сказав мій батько.
Слід завжди бути на боці того, кого вбивають, — відповіла мати.
Мої молодші брати позбігалися зі своїх кімнат. Відчувши подих трагедії, найменші заплакали. Мати не звернула на них жодної уваги — чи не вперше у своєму житті — як і на свого чоловіка, власне.
Зачекай-но, я вдягнуся, — сказав він.
Та мати уже була на вулиці. З усіх дітей був одягнений тільки мій брат Хайме, якому тоді ще не виповнилося й семи років, — він збирався до школи.
Іди-но проведи матір, — звелів йому батько.
Хайме побіг за нею, не розуміючи, ні що відбувається,
ні куди вони йдуть, і схопив її за руку. «Вона йшла, розмовляючи сама до себе, — розповів мені Хайме: — «Підлі людці, ви не знаєте ніякого закону, — тихо бубоніла вона, — вам би, тварюкам, тільки чинити зло». Вона навіть не усвідомлювала, що веде за руку дитину. «Люди, мабуть, думали, я схибнулася, — розповідала згодом мати. — Тільки й пам'ятаю, як удалині почувся багатоголосий гамір, немов знову почалася весільна гулянка, і я побачила, як усі кинулися бігти до майдану. Вона прискорила ходу з рішучістю, на яку була здатна, коли йшлося про людське життя, але в ту мить хтось, біжучи назустріч, почув, як вона белькоче, і співчутливо кинув їй на ходу:
— Не завдавайте собі клопоту, Луїсо Сантьяго. Його уже вбили.
II
Байярдо Сан Роман, чоловік, який повернув свою молоду дружину батькам, уперше з'явився в нас у серпні попереднього року, за шість місяців до весілля. Він зійшов з рейсового щотижневого пароплава, несучи сакви, оздоблені срібними пластинами, зробленими в одному тоні з пряжками на ремені та пістонами на черевиках. Він мав десь років під тридцять, але здавався значно молодшим, тому що був тонкий у стані, як новільєро[25], мав золотаві очі і смаглу шкіру, немов обпалену на повільному вогні у випарах селітри. На ньому була коротка куртка й дуже вузькі штани — і те, й те з натурального хрому, а рукави з козячої шкіри такого самого кольору. Магдалена Олівер їхала з ним на одному пароплаві і протягом усієї подорожі не могла відірвати від нього погляду. «Правда, він здався мені трохи схожим на жінку, — розповіла вона в розмові зі мною.. — А проте я відчувала непереборне бажання намастити його вершковим маслом і з'їсти живцем». Не вона остання спізнала таке відчуття і не вона остання збагнула, що Байярдо Сан Роман не з тих людей, яких можна зрозуміти з першого погляду.
