Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (бесплатные версии книг .txt) 📗

— Я знаю все, — сказав він, сідаючи поряд із милою дівчиною. — Люба Розо, я знаю все. Я тут не випадково, — додав він по довгій мовчанці. — І про це я дізнався не сьогодні, я почув про це вчора, тільки вчора. Ви здогадуєтесь, що я прийшов сюди, щоб нагадати вам про одну обіцянку?

— Стривайте, — сказала Роза. — Ви знаєте все?

— Все. Ви дозволили мені протягом року повернутися до нашої останньої розмови.

— Так, дозволила.

— Повернутися не задля того, щоб примусити вас змінити своє рішення, — провадив Гаррі, — а щоб ви підтвердили його, якщо не передумаєте. Я мав скласти до ваших ніг те суспільне становище і ті статки, які здобуду на той час, і, якщо ви не відступитесь від своїх попередніх намірів, я обіцяв ані словом, ані ділом не намагатися змінити їх.

— Ті самі причини, які впливали на мене тоді, впливають і тепер, — твердо сказала Роза. — Якщо у мене колись було почуття твердого обов'язку до тієї, чия доброта врятувала мене від злигоднів і страждань, то коли ж мені усвідомлювати цей обов'язок, як не сьогодні? Це боротьба, але я пишаюся, що мені доводиться її вести; це біль, але моє серце його витримає.

— Те, що відкрилося сьогодні… — почав Гаррі.

— Те, що відкрилося сьогодні, — тихо сказала Роза, — не змінює мого становища щодо вас.

— Ви озлобляєте своє серце проти мене, Розо, — відказав закоханий.

— О Гаррі, Гаррі! — скрикнула дівчина, заливаючись сльозами. — Якби ж я могла це зробити, то позбавила б себе цієї муки.

— То навіщо ж ви її собі завдаєте? — сказав Гаррі, стискаючи дівчині руку. — Подумайте, люба Розо, подумайте над тим, що ви сьогодні почули.

— А що я почула? Що я, власне, почула? — вигукнула Роза. — Що на мого батька так вплинуло усвідомлення його ганьби, аж він утік від усіх. Між нами вже все сказано, Гаррі, все сказано.

— Ні, не все, — сказав містер Мейлі, втримуючи її, коли вона встала. — Мої надії, бажання, плани на майбутнє, почуття, кожна думка — все, за винятком мого кохання до вас, змінилося докорінно. Тепер я не пропоную вам визначного місця серед світської юрби, не пропоную злитися з лукавим, бездушним світом, де чесну людину примушують червоніти за все, крім справжнього безчестя й неслави. Я пропоную вам свою оселю, серце й оселю, моя кохана Розо, бо тепер я можу запропонувати тільки це — і більше нічого.

— Що це означає? — затинаючись, промовила дівчина.

— Це означає, що, розлучившися з вами востаннє, я поїхав з твердим наміром знищити всі уявні перепони між вами і мною. Я вирішив: якщо мій світ не може стати вашим світом, я зроблю ваш світ своїм, і жоден з людей, які чваняться своїм походженням, не подивиться на вас згорда, бо я відвернуся від них. Так я й зробив. Ті, які відсахнулися за це від мене, відсахнулись і від вас і довели цим, що ви казали правду. Ті можновладні покровителі і ті впливові високопоставлені родичі, які всміхалися мені колись, тепер дивляться на мене холодно; але зате в найблагодатнішому графстві Англії є місце, де до мене всміхаються ниви й дерева гойдають привітно своїми вітами, і там, біля одної сільської церкви — моєї, Розо, моєї! — стоїть проста сільська оселя, і якщо на то буде ваша воля, я пишатимусь нею в тисячу разів більше, ніж усіма надіями, яких я зрікся. Ось мої здобутки, мої досягнення, і я складаю їх до ваших ніг.

— Яка нудна річ чекати до вечері закоханих! — сказав містер Грімвіг, прочумавшись від дрімоти і знімаючи з голови носову хустку.

Сказати правду, вечеря запізнилася так, що далі нікуди. Ні місіс Мейлі, ні Гаррі, ні Роза (які зайшли всі разом) нічого не могли сказати на своє виправдання.

— А я вже не на жарт збирався з'їсти сьогодні свою голову, — заявив містер Грімвіг, — бо став побоюватись, що нічого іншого на вечерю мені не дадуть. З вашого дозволу, я насмілюся поцілувати наречену.

І містер Грімвіг, не марнуючи часу, здійснив свій намір: поцілував дівчину, яка зайшлася рум'янцем, а що цей приклад виявився заразливим, то лікар і містер Браунлоу поспішили його наслідувати. Дехто твердить, буцімто Гаррі Мейлі вробив це перший у сусідній темній кімнаті, але найавторитетніші особи вважають таке твердження злісним наклепом: адже він був молодий і до того ж духовна особа.

— Олівере, дитино моя, — сказала місіс Мейлі, — де це ти був і чому ти такий сумний? Я бачу, у тебе котяться сльози. Що сталося?

Світ наш сповнений розчарувань; нерідко він руйнує наші надії, які ми найбільше плекаємо, ті надії, що роблять велику честь нашій природі.

Бідолашний Дік помер!

Розділ LII

Судова зала була заповнена аж до верхніх рядів. Сотні й сотні жадібних допитливих очей. Від поручнів перед лавою підсудних до найдальшого закутка галереї всі погляди були прикуті до однієї людини — до Фейгіна. Скрізь, спереду і ззаду, згори і знизу, з усіх боків його, здавалося, оточував небосхил, з якого зоріли людські очі.

Він стояв, осяяний променями цього живого світла, поклавши одну руку на дерев'яний бар'єр перед собою, а другу наставив до вуха і витягнув голову, щоб чути кожне слово голови суду, який звертався до присяжних з обвинувальною промовою. Час від часу він переводив пильний погляд на них, стежачи, чи справляє враження яка-небудь дрібна обставина, що її можна було б витлумачити на його користь, а коли обвинувальні пункти проти нього вражали своєю страшною переконливістю, він дивився на свого адвоката з німим благанням, щоб той хоч тепер знайшов якийсь довід на його захист. Його неспокій виявлявся тільки в очах, а сам він сидів наче скам'янілий. Протягом усього судового розгляду він ані разу не ворухнувся і тепер, коли суддя скінчив свою промову, лишався в тій самій напруженій позі й не зводив з нього очей, ніби ще й досі уважно слухав.

Публіка в залі заворушилась, і це привело його до тями. Озирнувшись, він побачив, що присяжні сіли колом, щоб порадитися відносно рішення. Він підвів очі на галерею; люди ставали навшпиньки, визираючи одне одному з-над плечей, щоб побачити його обличчя; одні поспішали роздивитися його в бінокль, інші перешіптувалися з сусідами, кидаючи на нього погляди, сповнені глибокої огиди. Дехто ж не звертав на нього ніякої уваги, дивився тільки на присяжних з нетерпінням і подивом, як можна так довго зволікати з рішенням. Але ні на одному обличчі, навіть у жінок, яких тут було чимало, не зміг він прочитати ні найменшого до себе співчуття, нічого, крім усепоглинаючого бажання, щоб йому винесли обвинувальний вирок.

Коли він усе це помітив, оглянувши залу розгубленим поглядом, знову настала мертва тиша, й, озирнувшись, він побачив, що присяжні повернулися до судді. Тихше! Але вони тільки просили дозволу вийти порадитись. Коли присяжні виходили з зали, він пильно вдивлявся в обличчя кожного з них, ніби сподівався вгадати, на чий бік схиляється більшість, але то було марне діло. Тюремник торкнув його за плече. Він машинально пішов слідом за ним у куток помосту і сів на стілець. Стілець показав йому тюремник, інакше він би його не побачив.

Знову він підвів очі на галерею. Дехто з публіки щось жував, дехто обмахувався хусточкою, бо в переповненій галереї була страшенна задуха. Якийсь молодик змальовував його обличчя в маленькому блокноті. Він подумав, а чи схожий буде портрет, і коли рисувальник зламав олівця і став застругувати його ножиком, він стежив за цим, наче сторонній глядач.

Так само відсторонено він перевів погляд на голову суду і почав роздивлятися фасон його вбрання, міркував, скільки воно коштує і як той його вдягає. Один із суддів, старий товстун, вийшов був півгодини тому, а тепер повернувся і сів на своє місце. Його зацікавило, куди він ходив: мабуть, обідати, а якщо так, то що він їв і де саме. Він розмірковував над цим марним питанням, аж поки щось інше привернуло його увагу і повело думку в інший бік.