Сестра Керрі - Драйзер Теодор (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
— Вісімнадцять центів!
Здавалось, ця нікчемна сума мала надовго відтягти сподіване завершення всієї справи. Герствуд, трохи підтримуваний довгим рядом людей, у якому він стояв, почував таку кволість, що насилу тамував стогін, готовий вирватися з грудей.
Нарешті на П’ятій авеню почулося шелестіння шовкової спідниці, і з’явилась дама в розкішній накидці, що поверталася з театру у супроводі свого кавалера. Герствуд стежив за нею стомленим поглядом, згадуючи і Керрі в її новому становищі, і той час, коли він так само супроводив свою дружину.
Дама тим часом озирнулась, помітила незвичайне зборисько і послала туди свого супутника. Він підійшов з банкнотою в руках, стрункий, елегантний.
— Ось візьміть! — сказав він.
— Дякую, — відповів капітан і обернувся до двох бездомних, які ще лишались біля нього. — Тепер у нас дещо зостанеться й на завтра, — додав він.
Тоді він поставив у ряд останніх і пішов наперед, лічачи колону.
— Сто тридцять сім! — оголосив він. — Ну, хлопці, тепер шикуйтесь! Вирівняйтесь ви там! Тепер уже недовго лишилось. Кріпіться!
Він став на чолі колони і скомандував:
— Вперед!
Герствуд рушив разом з усіма. Довгою, звивистою вервечкою потяглись вони через П’яту авеню й Медісон-сквер, потім на схід по Двадцять третій вулиці і по Третій авеню. Спізнілі перехожі й гультяї зупинялись і дивились їм услід. Полісмени, що балакали, зійшовшись десь на перехресті, проводжали їх байдужим поглядом або кивали поводиреві, якого вже не раз бачили. По Третій авеню вони йшли досить довго і нарешті досягли нічліжного дому на Восьмій вулиці, що, здавалось, був зачинений на ніч. Проте їх там чекали.
Вони стояли на темній вулиці, поки капітан домовлявся, ввійшовши в дім. Потім двері широко розчинились, і їм гукнули:
— Гайда сюди!
Хтось пішов уперед, показуючи кімнати; затримуватись і розшукувати ключі не довелось. З останніх сил видираючись нагору рипучими сходами, Герствуд озирнувся і побачив капітана: той ще стояв і пильнував, поки не ввійшли всі до одного. Тоді він загорнувся у свій плащ і зник у пітьмі.
— Довго я так не витримаю! — промовив Герствуд, скривившись від тупого болю в ногах і сідаючи на жалюгідне ліжко в малесенькій темній комірчині, відведеній йому. — Треба щось з’їсти, або я вмру!
РОЗДІЛ ХLVI
Скаламучені води
Якось увечері, коли спектакль уже закінчився (це було незабаром після повернення в Нью-Йорк), Керрі довершувала свій туалет, збираючись іти з театру. Раптом вона почула якийсь гомін біля входу за куліси. Знайомий голос говорив:
— Тихо, тихо! Мені треба побачити міс Маденда.
— То пошліть їй свою картку.
— Та годі вам! Ось маєте.
Півдолара перейшло з рук у руки, і хтось постукав у двері її акторської прибиральні.
Керрі відчинила.
— Ба! — вигукнув Друе. — Оце-то так! Ну як живеш, Керрі? Я одразу ж упізнав тебе, щойно побачив!
Керрі відступила на крок, чекаючи, що зараз почнеться дуже неприємна розмова.
— Невже ти навіть не хочеш подати мені руку? Яка ж ти чарівна! Боже мій, дай же свою рученьку!
Керрі, всміхаючись, власне, тільки через його безмежну добродушність, простягла йому руку. Він постарішав, але загалом майже не змінився. Та ж елегантність, та ж кремезна постать і рожеві щоки.
— Цей чолов’яга біля дверей не хотів мене пускати, доки я його не підмазав. Я був певен, що це ти, так, я знав! Але ж і пішла ти вгору! І граєш добре. Я так і знав, що це буде. Я випадково проходив сьогодні повз ваш театр і вирішив зазирнути. Я бачив твоє ім’я на афіші, але пригадав його тільки в ту мить, коли ти вийшла на сцену. Тоді мені одразу сяйнуло, що це ти. Я мало не впав! Це ж те саме ім’я, під яким ти тоді виступала в Чікаго, правда ж?
— Так, — лагідно відповіла Керрі, розгубившись перед його самовпевненістю.
— Я одразу впізнав тебе, щойно побачив. Ну, розкажи ж, як ти жила весь цей час?
— О, дуже добре, — відповіла Керрі, ще ніяк не можучи опам’ятатись від такої несподіваної атаки. — Ну, а ти як?
— Я? Чудово. Я тепер тут живу.
— Невже? — промовила Керрі.
— Так, я вже півроку в Нью-Йорку. Я тепер завідую тут філією нашої фірми.
— Ну, що ж, це дуже добре.
— А ти коли пішла на сцену? — поцікавився Друе.
— Та вже років зо три.
— Та невже? Ну, а я про це вперше чую. Але я знав, що так воно буде. Я ж завжди казав тобі, що ти чудово граєш — ти пригадуєш?
Керрі усміхнулась.
— Так, ти казав, — потвердила вона.
— Але як же ти розквітла! Я ще ніколи в житті не бачив, щоб хто-небудь так погарнішав. Ти навіть ніби трохи вища, ніж була.
— Я? Справді, я, мабуть, трохи й підросла.
Друе оглянув її сукню, потім перевів погляд на волосся, увінчане кокетливим капелюшком, потім зазирнув їй у очі, які ніяк не хотіли зустрічатись з його очима. Видно було, що він сподівається відновити давню приязнь негайно і на тих самих засадах.
— Слухай, — сказав він, бачачи, що вона бере в руки сумочку, збираючись іти, — я хочу, щоби ти зі мною сьогодні повечеряла, добре? Тут зі мною ще один приятель, він чекає.
— О ні, я не можу, — відповіла Керрі.— У всякому разі, не сьогодні. У мене завтра вранці репетиція.
— Та бог з нею, з репетицією! Ходімо повечеряєм! Приятеля можна буде зараз вирядити. Мені так хочеться побалакати з тобою по щирості.
— Ні, ні, я не можу, — рішуче сказала Керрі.— І не проси. Я ніколи не вечеряю так пізно.
— Ну, то просто поговоримо.
— Тільки не сьогодні,— похитала вона головою. — Поговоримо іншим разом.
Вона помітила, що по його обличчю промайнула ніби тінь; він, очевидно, починав розуміти, що колишнього не вернеш. Добросердій Керрі стало шкода — нащо його кривдити, він же завжди був такий ласкавий з нею.
— Приходь завтра до мене в готель, — сказала вона, пом’якшуючи відмову. — Пообідаємо разом.
— Гаразд, — погодився Друе зраділо. — А де ж ти живеш?
— У готелі «Уолдорф», — сказала вона, називаючи недавно споруджений фешенебельний готель.
— О котрій годині?
— Ну, скажімо, о третій, — промовила Керрі приязно.
Назавтра Друе прийшов, але Керрі зовсім не раділа, чекаючи його. Та коли він з’явився, як завжди по-своєму вродливий і в найблагодушнішому настрої, її побоювання, що обід цей буде їй неприємний, зникли. Друе був балакучий, як і давніше.
— А цей готель, я бачу, шикарний, правда? — такі були його перші слова.
— Авжеж, — відповіла Керрі.
Людина безпосередня й егоцентрична, він одразу ж почав докладно розповідати про свою кар’єру.
— Я незабаром відкрию власне діло, — заявив він між іншим. — Я можу одержати кредит на двісті тисяч доларів.
Керрі приязно слухала його,
— Скажи, — спитав він раптом, — а де ж тепер Герствуд?
Керрі ледь почервоніла.
— Десь, мабуть, тут, у Нью-Йорку, — промовила вона. — Але я його вже давно не бачила.
Друе на якусь мить замислився. Він не був певний, чи не відіграє й тепер колишній управитель бару важливої ролі в житті Керрі. Вій сподівався, що це не так, а слова Керрі зовсім його заспокоїли. Очевидно, Керрі розв’язалась з ним, подумав Друе, та цього й треба було чекати.
— Це завше велика хиба, коли хто таке зробить, як той Герствуд, — зауважив він.
— Яке це — таке? — спитала Керрі, і гадки не маючи, що зараз почує.
— Та хіба ти не знаєш? — відповів Друе і махнув рукою: мовляв, не прикидайся, ніби не розумієш.
— Ні, нічого я не знаю, — заперечила Керрі.— Про що ти кажеш?
— Ну, та історія в Чікаго… коли він поїхав звідти.
— Я не знаю, про що це ти, — повторила Керрі.
Невже він міг так нечемно натякати на втечу Герствуда з нею?
— Отаке! — недовірливо промовив Друе. — Хіба ж ти не знала, що, від’їжджаючи, він забрав з собою десять тисяч доларів?
