Габрієла - Амаду Жоржи (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
У депутата Вітора Мело теж з'явилися шанси одержати добрячу прочуханку, а то й кулю. Цей манірний папуга, з досвідом упадання за жіноцтвом Ріо-де-Жанейро (нервовими пацієнтками, яких він виліковував на канапі свого кабінету), ледве помітивши вродливу жінку, одразу ж пропонував їй свої послуги. Його зовсім не цікавило, ким був чоловік цієї жінки. На вечорі в клубі «Прогрес» депутата врятувало тільки втручання Алфредо Бастоса в ту мить, коли запальний Моасір Естрелла, співвласник автобусної компанії, збирався набити шановну парламентську пику Вітора. Вітор пішов танцювати з дружиною Моасіра, вродливою і скромною жінкою, яка нещодавно почала відвідувати клуб «Прогрес», оскільки компанія чоловіка почала давати чималі гроші. Сеньйора посеред зали раптом вивільнилась із обіймів свого кавалера і голосно вигукнула:
— Нахаба!
Вона розповіла подругам, що депутат увесь час намагався просунути ногу поміж її ногами і притискував її до грудей так, немов хотів не танцювати, а займатися чимось іншим. «Діаріо де Ільєус» розповіла про цей випадок у статті, написаній полум'яним і непідкупним пером Доктора під назвою: «Хуліган, вигнаний з балу за непристойну поведінку». А втім, вигнання, як такого, не сталося. Алфредо Бастос забрав депутата з собою, залишивши збуджене товариство. Сам полковник Раміро Бастос, довідавшись про цю та інші витівки Вітора Мело, признався друзям:
— Арістотелес мав рацію. Якби я знав про це раніше, то не посварився б з ним і не втратив би Ітабуну.
В барі Насіба депутат теж зчинив сварку. Під час сварки він у запалі вигукнув, що в Ільєусі живуть грубі, неотесані люди, які не мають жодної уяви про культуру. Цього разу Вітора Мело врятував Жоан Фулженсіо, оскільки Жозуе і Арі Сантос, відчувши себе ображеними, кинулись на нього з недвозначними намірами. Щоб не допустити бійки, Жоану Фулженсіо довелося використати увесь свій авторитет. Бар Насіба став тепер редутом Мундіньйо Фалкана. Компаньйон експортера і ворог Тоніко, араб (громадянин Бразілії за народженням і виборець) узяв активну участь в передвиборчій кампанії. І, як не дивно, в ці бурхливі дні на одному з наймасовіших мітингів, де Езекієл перевершив усі рекорди як по кількості випитої кашаси, так і по натхненню, Насіб теж виголосив промову. Його раптом осінило після того, коли він почув виступ Езекієла. Насіб не витримав і взяв слово. Його виступ мав небачений успіх і особливо тому, що почавши говорити португальською мовою, але відчувши брак пишних епітетів, які він через силу підшукував, Насіб закінчив арабською мовою, і тут з дивовижною швидкістю слова полинули одне за одним. Аплодисменти, здавалося, ніколи не вщухнуть.
— Найщиріша, найнатхненніша промова за всю кампанію,— сказав Жоан Фулженсіо.
І ось всі ці хвилювання закінчились одного прозорого, голубого ранку, коли сади Ільєуса щедро дарували пахощі і птахи своїм співом славили красу міста й неба. Полковник Раміро прокидався вдосвіта. Найстаріша служниця, що жила в будинку Бастосів сорок років, за звичкою подавала йому чашку кави. Старий сідав у гойдалку, роздумуючи над ходом виборчої кампанії, і провадив підрахунки. Останнім часом він схильний був вважати, що втримається при владі, оскільки губернатор обіцяв визнати його кандидатів і відкинути кандидатів противників. Того ранку служниця, як завжди, чекала на Раміро з чашкою кави. Він не з'являвся. Тоді стривожена служниця розбудила Жерузу. Жінки знайшли полковника мертвим, він лежав з розплющеними очима, його права рука стискувала простирадло. Жеруза гірко заридала, служниця вигукнула:
— Помер мій хрещений батько!
Номери «Діаріо де Ільєус» в чорних рямцях вихваляли полковника: «В цю годину смутку і скорботи настає кінець всім незгодам. Полковник Раміро Бастос був видатним громадянином Ільєуса. Місто, муніципалітет і увесь район зобов'язані йому багато чим з того, що мають. Без Раміро Бастоса не було б прогресу, яким ми сьогодні пишаємось і за який продовжуємо боротьбу». На цій же шпальті серед багатьох траурних повідомлень — від родини, префектури, Комерційної асоціації, братства святого Жорже, родини Амансіо Леала, правління залізниці Ільєус — Конкіста — було вміщено повідомлення демократичної партії Баїйї (ільєуське відділення), що запрошувало усіх членів цієї партії взяти участь у похоронах «незабутнього громадського діяча, лояльного суперника і зразкового громадянина»! Підписали повідомлення Раймундо Мендес Фалкан, Кловіс Коста, Мігел Батіста де Олівейра, Пелопідас де Ассунсан д'Авіла і полковник Артур Рібейро.
У вітальні, де стояли стільці з високими спинками і де було виставлено труну з тілом покійного, Алфредо Бастос і Амансіо Леал приймали співчуття від жителів міста, які проходили перед труною з самого ранку. Тоніко повідомили телеграмою. Опівдні з величезним вінком з'явився Мундіньйо Фалкан; він обняв Алфредо, розчулено потиснув руку Амансіо. Жеруза стояла біля труни, її перламутрове обличчя заливали сльози. Мундіньйо підійшов до дівчини, вона підвела очі, розридалася і вибігла з вітальні.
О третій годині в будинку не залишилось нікого. Всю вулицю, від будинку Бастосів до клубу «Прогрес» і префектури, заповнив народ. Зібрався увесь Ільєус, з Ітабуни прибув спеціальний поїзд і три автобуси. Алтіно Брандан, що повернувся саме з Ріо-де-Жанейро, сказав Амансіо:
— Ви не думаєте, що це на краще? Він помер, перш ніж зазнав поразки; помер біля керма, як йому і хотілося. Раміро був людиною твердих переконань, давнього гарту, тепер таких не залишилось.
З'явився єпископ у супроводі почту. На вулиці в чеканні похоронної процесії вишикувалися черниці і учениці монастирської школи на чолі з старшою черницею. Енох з викладачами і учнями своєї гімназії, учителі й учні початкової школи, учні коледжу дони Гільєрміни та інших приватних коледжів, братство святого Жорже, Маурісіо в червоній тозі, Містер увесь у чорному, довготелесий швед з пароплавної компанії, подружжя греків, експортери, фазендейро, комерсанти (торговельні заклади було зачинено на знак трауру) і простий люд, що спустився з пагорбів і прибув з Понталу та з Острова Змій.
Габрієла і дона Армінда ледве пробились у переповнену вітальню, завалену вінками. Габрієлі вдалося підійти до труни, вона підняла шовкову хустку, що вкривала небіжчика, і подивилася йому в обличчя, потім, схилившись над восковою рукою Раміро, поцілувала її. Того дня, коли відкривалося презепіо сестер Дос Рейс, полковник люб'язно розмовляв з нею перед очима зовиці і її чоловіка бакалавра. Габрієла обняла Жерузу, і дівчина, плачучи, опустила голову на її плече. Заплакала й Габрієла, в залі багато хто плакав. Дзвони усіх церков дзвонили по небіжчику. О п'ятій годині процесія вирушила з дому. Натовп, не помістившись на вулиці, вихлюпнувся на майдан. Біля могили вже виголошували промови: Маурісіо, Жувенал — адвокат з Ітабуни, Доктор — від опозиції, кілька слів сказав єпископ,— а частина процесії ще піднімалася схилом Віторії до цвинтаря. Увечері кінотеатри були зачинені, в кабаре не світилося, бари стояли порожні, притихле місто здавалося мертвим.
Про кінець (офіційний) самотності
Нелегальне існування складне і небезпечне. Воно вимагає терпіння, спритності, енергії і постійної настороженості. Важко виконати все те, що вимагає таке існування. Важко уберегтися від безпечності, що, природно, з'являється через тривалий час, і від спокою, який непомітно пускає своє коріння. Спершу обережності дотримуються де слід і де не слід, але потроху про неї забувають. Нелегальний характер втрачається, злітає покривало таємничості, і раптом те, про що ніхто не знав, стає предметом загального обговорення. Так трапилося з Глорією і Жозуе.
Про їхню інтрижку, їхнє захоплення, їхню пристрасть, їхнє кохання — класифікація залежала від культури і намірів того, хто говорив,— тим чи іншим чином стало відомо всьому Ільєусу. Про зв'язок учителя і мулатки йшли пересуди не лише в місті, але навіть на далеких фазендах біля гір Бафоре. В перші дні їхнього кохання найпильніша обережність видавалась їм недостатньою. Глорія пояснювала коханцеві, з яких основних і важливих причин вона не хоче, аби жителі Ільєуса взагалі, і полковник Коріолано Рібейро зокрема, знали про вроду, оспівану в прозі і поезіях Жозуе, про святу радість, що освітлює обличчя Глорії. По-перше, через славетне минуле фазендейро, який зажив слави своїми дикунськими розправами. Надмірно ревнивий, він ніколи не пробачав зради утриманці. Сплачуючи гроші за королівські розкоші наложниці, він вимагав виняткового права на її прихильність. Глорія не хотіла ризикувати, аби її відлупцювали, та ще й поголили, як Шікінью. Не хотіла вона піддавати ризику і вутлі кістки Жозуе, бо і йому б загрожувала прочуханка, подібна до тієї, що одержав спокусник Жука Віана. Його також поголили б ножем. Глорії не хотілося разом з честю і волоссям втратити комфорт розкішного будинку, рахунки в крамницях, служницю, гроші, замкнені в шухляді. Отже, Жозуе мав заходити до неї лише після того, коли вулиці спорожніють, а виходити вдосвіта, раніше від тих, що прокидаються до схід сонця. Він ніколи,— окрім тих годин, коли, лежачи на скрипучому ліжкові, вони з невситимим запалом мстилися за всі обмеження,— не повинен був показувати, що вони знайомі.
