Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (список книг .TXT) 📗
Дома чекав на нього повний сніданок.
Взяла наборг — пообіцяла заплатити завтра вранці, — пояснила дружина.
За сніданком полковник розповів їй про останні три години. Дружина нетерпляче вислухала його.
Ти м'якосердий, — сказала вона наприкінці. — Ти неначе приходиш просити милостині, а повинен прийти з високо піднятою головою, викликати кума в куток і сказати йому: «Куме, я вирішив продати вам півня».
Життя — це одна мить, — зітхнув полковник.
Жінка заходилася прибирати в хаті. Цього ранку вона
вбралась незвичайно: на ногах старі чоловікові черевики, гумовий фартух, на голові ганчірка, зав'язана на вухах двома вузлами.
Ти нічогісінько не тямиш у торгівлі, — сказала вона.
Коли щось продаєш, то вираз обличчя в тебе має бути такий, наче ти купуєш.
Полковникові жінка в такому вбранні здалась кумедною.
Стій так, — урвав він її, всміхаючись. — Ти тепер схожа на вівсяного чоловічка Квакера1.
Жінка скинула ганчірку з голови.
Я тобі серйозно кажу, — відрубала вона. — Ось зараз віднесу півня до кума і закладаюсь на що хочеш, що повернусь через півгодини, маючи в руках дев'ятсот песо.
Тобі кров шибнула в голову, — сказав полковник. — Вже робиш ставку на півня.
Він насилу відрадив її. Цілий ранок вона уявляла собі, як гарно вони будуть жити три роки, позбувшись цієї муки
очікувати пенсії щоп'ятниці.
Вона вже приготувала все в хаті для зустрічі дев'ятисот песо. Склала список найнеобхідніших речей, які треба купити, не забула й про нові черевики для полковника. Вибрала в спальні місце для дзеркала. Несподіваний провал її планів сповнив її несвідомим соромом і образою.
Вона лягла на хвилинку спочити. Коли встала, полковник сидів у дворі.
А тепер що ти робиш? — спитала вона.
Думаю, — сказав полковник.
Ну, тоді все гаразд. За п'ятдесят років матимемо ці гроші.
Але насправді полковник вирішив продати півня сьогодні. Він думав про дона Сабаса, який, сидячи сам у своїй конторі навпроти вентилятора, готується до щоденної ін'єкції. І завбачав, що відповість йому дон Сабас.
Візьми півня, — порадила жінка, коли він виходив.
Образ святого творить дива.
Полковник не погодився. Вона провела його аж на вулицю в тривозі й відчаї.
Хай буде цілий натовп у конторі — не зважай! — казала вона. — Візьми його під руку і не пускай, доки він не дасть тобі дев'ятсот песо.
Вони подумають, що ми хочемо їх пограбувати.
Жінка наче не чула.
Пам'ятай, що ти хазяїн півня, — напучувала вона чоловіка. — Пам'ятай, що це ти, власне, робиш йому послугу.
Гаразд.
Дон Сабас був з лікарем у спальні.
Користуйтесь слушною хвилиною, куме, — сказала полковникові господиня. — Доктор оглядає його, бо він має поїхати на ферму і не повернеться раніш як у четвер.
В полковникові боролися дві протилежні сили: хоч він і вирішив продати півня, але волів би прийти на годину пізніше, щоб уже не застати дона Сабаса.
Я можу почекати, — сказав.
Але жінка радила йти. Вона провела його до спальні, її чоловік сидів на ліжку, як на троні, в самій білизні, втупивши в лікаря безбарвні очі. Полковник зачекав, поки лікар нагрів скляну трубку з пацієнтовою сечею, понюхав пару, схвально кивнув головою дону Сабасові, потім сказав, звертаючись до полковника:
Треба розстріляти його. Діабет не дуже квапиться добивати багатіїв.
Ви вже зробили все, що можливо, своїми клятими ін'єкціями, — сказав дон Сабас і поплескав себе по плюсклому заду. — Але об мене зуби поламаєш, — тоді до полковника: — Ну бо, вперед, куме. Коли я вдень зайшов за вами, вас уже не було, навіть капелюха не залишили.
А я не ношу капелюха, щоб ні перед ким не скидати.
Дон Сабас почав одягатися. Лікар поклав у кишеньку
саквояжа скляну трубочку з кров'ю для аналізу. Потім зробив лад у валізці. Полковник подумав, що лікар уже збирається прощатись.
Бувши вами, я б виставив моєму кумові рахунок на сто тисяч песо, докторе, — сказав він. —Тоді ви мали б менше клопоту.
Я йому це й запропонував, тільки зажадав мільйон, — сказав лікар. — Бідність — найкращий засіб проти діабету.
Дякую за рецепт, — сказав дон Сабас, силкуючись втиснути опасисте черево в вершницькі штани. — Але не приймаю його, хочу вберегти вас від нещастя бути багатим.
Лікареві зуби відбились у нікельованому замку валізки. Він подивився на годинник, не виявляючи нетерплячки. Натягаючи чоботи, дон Сабас несподівано спитав полковника:
Ну, то що там з тим півнем, куме?
Полковник завважив, що й лікар нашорошив вуха, чекаючи на відповідь. Він зціпив зуби.
Нічого, куме, — промурмотів. — Я прийшов продати його вам.
Дон Сабас узяв чоботи й сказав байдуже:
Дуже добре, куме. Це найрозумніше, що могло вам спасти на думку.
Обличчя лікареве стало непроникне.
Таке вирування пристрастей мені не до снаги. Я вже застарий, — виправдовувався полковник. — Якби я був молодший на двадцять років — інша річ.
Ви завжди будете молодший на двадцять років, — зауважив лікар.
Полковник зітхнув вільніше. Він чекав, що дон Сабас ще щось скаже, але той більше не озвався — мовчки надягнув шкіряну куртку на застібці-змійці й уже рушив до дверей.
Якщо хочете, поговоримо на тому тижні, куме, — сказав полковник.
Саме це я й хотів сказати, — відповів дон Сабас. — У мене є клієнт, який, можливо, дасть вам чотириста песо. Але доведеться почекати до четверга.
Скільки? — запитав лікар.
Чотириста песо.
Я чув, що його цінували багато дорожче, — зауважив лікар.
Ви мені казали про дев'ятсот песо, — сказав полковник, збадьорений лікаревою підтримкою. — Це найкращий півень на цілу округу.
Дон Сабас відповів лікареві:
Іншим часом усяк дав би тисячу. Але тепер кожен боїться доброго півня. Бо на півнячому бою завжди є ризик, що тебе застрелять.
Тоді обернувся до полковника з удаваним жалем:
Оце я й хотів вам сказати, куме.
Полковник кивнув головою.
Гаразд.
І вийшов за ним до коридору. Лікар залишився в вітальні: жінка дона Сабаса покликала його і попросила в нього ліки «від того, що раптом трапляється з людиною, і невідомо, що воно таке». Полковник зачекав на нього в конторі. Дон Сабас відімкнув сейф, напхав грошей у кишені й простяг чотири банкноти полковникові.
Ось вам шістдесят песо, куме. Коли продамо півня, розрахуємось.
Полковник рушив з лікарем через базар коло пристані, що починав оживати з вечірньою прохолодою. Якийсь баркас, навантажений цукровою тростиною, спускався за водою. Лікар був незвично мовчазний.
Як ви себе почуваєте, докторе?
Лікар здвигнув плечима.
Так собі, — сказав. — Думаю, що треба звернутись до лікаря.
Це зима, — сказав полковник. — Взимку в мене завжди болить живіт.
Лікар уважно, але без професійної цікавості подивився на нього. Дорогою він вітався з сірійцями, що сиділи на порозі своїх крамниць. Вже біля дверей приймальні полковник признався лікареві, чому продав півня.
Не міг інакше, — пояснив. — Цей звір живиться людським м'ясом.
Єдиний звір, що живиться людським м'ясом, це ДОН Сабас, — сказав лікар. — Я певен, що він перепродасть півня за дев'ятсот песо.
Ви так гадаєте?
Я певен, — сказав лікар. — Це такий самий вигідний ґешефт, як його знаменита патріотична угода з алькальдом.
Полковник не міг повірити.
Мій кум пішов на ту угоду, щоб зберегти свою шкуру, — сказав він. — Тільки тому він і зміг залишитись у селищі.
І зміг скупити запівдарма майно своїх партійних товаришів, яких алькальд виселяв із селища, — заперечив лікар і постукав у власні двері, бо не знайшов у кишенях ключа.
Полковник не йняв віри.
Не будьте наївний, — розсердився лікар. — Дона Сабаса гроші цікавлять багато більше, ніж власна шкура.
Дружина полковникова того вечора пішла купувати. Він супроводив її до крамниць сірійців, а сам думав про те, що розповів йому лікар.
Знайди зараз хлопців і скажи їм, що півня продано,
