Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗

Слідом за дітьми спокійнішим кроком, з виразом щирої турботи на обличчі, зайшов господар будинку. Ми ще не сказали про те, що він був кравець — один на все село й на весь окіл, освічений чоловік, який не раз перечитав «Легенди про святих», «Гверіно-раба» та «Королевичів французьких» [121]. У довколишніх місцях він вважався людиною здібною і вченою. Проте він скромно відхиляв усякі похвали, казав тільки, що помилився щодо свого покликання і що, мабуть, якби він пішов учитися замість багатьох інших, то!.. До того ж це був добряга, яких мало. Коли курато просив при ньому його дружину погодитися поїхати з почуття милосердя, то він не тільки схвалив це, але й навіть ладен був умовляти її. А тепер, коли відправа з усією її пишнотою, оте величезне скупчення народу, а надто кардиналова проповідь, як ото кажуть, розворушили в ньому всі добрі почуття, він повертався додому з нетерплячим очікуванням, бажаючи щонайшвидше дізнатися, як же обернулася справа, та побачити врятовану бідолашку.

— А ось і ми,— сказала йому, коли він зайшов досередини, жінка, вказуючи на дівчину. Лючія зашарілася, підвелась і почала белькотіти якесь вибачення. Але він, підступивши до неї, урвав її радісним привітанням:

— Ласкаво просимо, ласкаво просимо! Ви — боже благословення в нашому домі. Як я радий бачити вас тут! Я й був певен того, що ви дістанетесь до безпечної гавані, бо я не знаю ще жодного випадку, коли господь, почавши творити чудо, не довів би його до щасливого кінця; у всякому разі, я радий бачити вас тут. Бідна ви дівчина! І все ж велике діло — пережити чудо.

Хай ніхто не подумає, що лише він один називав так цю подію, бо читав «Легенди про святих»: поки в усьому селі, та й по всьому околі, жив спогад про цей випадок, тільки так його й називали. Та й, щиро кажучи, згадуючи всі труднощі, які супроводили цю подію, інше слово годі й знайти.

Підійшовши непомітно до дружини, яка знімала з ланцюга казанок, він пошепки спитав її:

— Ну то як, усе скінчилося гаразд?

— Пречудово... я тобі потім усе розповім.

— Атож, атож, на дозвіллі!

Швидко приготувавши обід, господиня взяла Лючію за руку, посадовила за стіл і, відрізавши крильце каплуна, поклала перед нею. А сама з чоловіком також усілися й навперебій почали припрохувати свою стомлену й зніяковілу гостю до страви. Проковтнувши перший шматок, кравець почав палко розповідати про свої враження, а його знай уривали дітлахи, які наминали каплуна, сидячи круг столу. Вони справді набачились за цей день надто багато цікавих речей, тож ніяк не могли довго вдовольнитися роллю простих слухачів. Батько описував урочисту церемонію, потім завів мову про чудесне навернення. Та найбільше враження справила на нього кардиналова проповідь, і він знай повертався до неї.

— Такий поважний синьйор, — говорив він, — а стоїть перед вівтарем, мов звичайнісінький курато.

— А яка в нього золота штука на голові...— докинула одна дівчинка.

— Та помовч трохи! Отож кажу, подумати лишень, такий поважний синьйор, такий учений чоловік; він, кажуть, попрочитував усі книжки, що в на світі,— чого не зробив ніхто інший навіть у Мілані. Та ось — і треба ж! — він уміє так розповісти про все, що всі розуміють...

— Я теж зрозуміла,— докинула друга маленька базіка.

— Та помовч ти! Що воно! Що ж ти хоч зрозуміла?

— Я зрозуміла, що він пояснював євангеліє замість синьйора курато.

— То й помовч! Я не кажу вже про тих, хто дещо тямить,— ті, звісно, неодмінно зрозуміють. Та навіть найтупоголовіші люди, останні невігласи, і ті стежили за смислом його проповіді. Підіть-но тепер і спитайте їх, чи зуміють вони повторити те, що він сказав... Де там! Жодного слова з них не витягнете, зате смисл запав їм у душу. Він навіть імені синьйора не назвав, але всі зрозуміли, кого він мав на увазі. Та й, зрештою, досить було подивитися, як йому підступали до очей сльози. І тут весь народ — теж у плач...

— Правда,— не втримався хлопчик,— і чого це вони всі розревлися, наче ті діти?

— Та помовч бодай трохи... Які вже у нас тут черстві люди! А він дохідливо пояснив нам, що хоч нині й голод, а треба дякувати творцеві й не нарікати: робити, що спроможний, якось крутитися, допомагати одне одному, а головне — не нарікати. Бо нещастя не в стражданні, не в бідності — нещастя в тім, що ми чинимо зло. І де в нього — не просто гарні слова: адже всі ми знаємо, що сам він живе, як бідак, і відриває від рота шматок хліба, аби віддати голодному, хоча міг би більше, ніж хто інший, жити в розкошах. Яке ж бо задоволення — слухати проповідь такого чоловіка; цей не такий, як ото інші: мовляв, робіть те, що я кажу, не робіть того, що я роблю. А далі він пояснив, що навіть простим чоловік, не синьйор, маючи більше, ніж необхідно, зобов'язаний допомогти тому, хто в нужді.

Тут він урвав свою мову, ніби йому нараз щось спало на думку. Поміркувавши трохи, наклав на блюдо всяких наїдків зі столу, поклав на додачу буханець, поставив блюдо на серветку і, взявши її за чотири кінці, сказав старшенькій дівчинці: «На, тримай». У другу руку він тицьнув їй пляшку вина й докинув:

— Піди до Марії, вдови, віддай їй усе й скажи, що це маленький почастунок для її дітлахів. Гляди мені, поводься чемно, щоб вона, бува, не подумала, що ти тицяєш їй милостиню. А зустрінеш кого дорогою, довго не базікай, та дивись не розбий.

У Лючії на очах виступили сльози, і вона відчула, як її серце повниться підбадьорливою ніжністю: ці слова, як і всі попередні, принесли їй якесь душевне полегшення, чого не могла зробити жодна нарочито виголошена промова. Її душа, захоплена цими описами, цими картинами пишноти, піднесенням релігійних почуттів і чудом, — її душа, перейнявшись запалом оповідача, відірвалася від скорботних міркувань про себе саму і, знову повертаючись до всього того, уже знаходила в собі більше сили для боротьби. Навіть думка про її велику жертву не те щоб утратила свою гіркоту, але водночас приховувала в собі тепер якусь сувору й піднесену радість.

Дещо згодом зайшов місцевий курато й сказав, що кардинал доручив йому довідатися про стан Лючії й повідомити їй, що монсиньйор бажає бачити її сьогодні ж і просить подякувати від його імені кравцеві та його дружині. Зворушені й зніяковілі, чоловік та жінка не знали, що їм сказати у відповідь на таку увагу з боку такої високої персони.

— А хіба ваша мати ще не приїхала? — спитав курато у Лючії.

— Моя мати! — вигукнула та.

І коли курато повідомив, що послав по неї за наказом самого кардинала, Лючія, затуливши очі краєм фартуха, голосно заридала і ще довго не могла заспокоїтися, коли курато пішов. Коли врешті бурхливе хвилювання, пережите після цієї звістки, заступили спокійніші думки, бідолашка згадала, що близьку в цю хвилину втіху знову побачити матір (утіху, якої Лючія не сподівалася ще кілька годин тому, адже про неї вона особливо благала в ті страшні години) вона ніби зараховувала до числа умов даної обітниці. «Дайте мені змогу врятуватися й повернутися до моєї матері»,— мовила дівчина тоді, й оці слова тепер чітко поставали в її пам'яті. Вона твердо як ніколи вирішила дотримати своєї обіцянки і знову, з ще більшою гіркотою, стала дорікати собі за вигук «Бідна я, бідна!», який мимоволі вихопився в неї, дарма, що подумки, першої миті.

І справді, поки про Аньєзе згадували, вона була вже зовсім близько. Не важко собі уявити, що зробилося з бідною жінкою, коли їй переказали несподіване запрошення й коли вона почула звістку — навмисне коротеньку й неясну — про небезпеку, можна сказати, вже минулу, але таку страшну; про жахливий випадок, що його не зумів посланець ні переповісти, ні пояснити як слід, а вона й поготів не знала, з якого боку підійти, щоб у всьому розібратися. Аньєзе рвала на собі коси й без кінця вигукувала: «О господи! О мадонно!», потім, засипавши посланця різними запитаннями, на які той не знаходив відповіді, похапцем усілася на возі і цілу дорогу охала й розпитувала далі, але все намарно. Дорогою вони несподівано зустріли дона Абондіо, який дибав собі потихеньку, щокрок викидаючи вперед свій ціпок. Обоє так і ахнули з несподіванки. Він зупинився, вона теж попросила зупинити воза й злізла; потім вони відійшли вбік, до каштанового гайка, який тягся вздовж дороги. Дон Абондіо розповів їй про все, що знав і що бачив. І тут не все було ясно, та принаймні Аньєзе переконалася, що Лючія в цілковитій безпеці, й з полегкістю зітхнула.