Молой - Беккет Сэмюел Баркли (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
– Для більшої безпеки, – мовив я, – ми покладемо обидва альбоми до сейфу, аж поки повернемось. – Син і далі не ворушився. – Ти чуєш мене? – запитав я.
Син підскочив, перекинувши стілець, і з люттю заговорив до мене:
– Роби з ними що хочеш! Я не хочу їх бачити!
«Треба, щоб його лють угамувалася, – думав я. – треба діяти, як прохолоне». Я взяв альбоми й вийшов, не мовивши ані слова. Син не поважав мене, але вимагати саме тепер, щоб він признався в цьому, не годилося. Зупинившись у коридорі, я чув звуки падінь та ударів. Хтось інший, не мавши такого самовладання, як я, безперечно втрутився б. Мені навіть подобалося, що син дає вільний вихід своїм почуттям. Це очищає. Боятися, на мою думку, треба німих страждань.
З альбомами під пахвою я зайшов до своєї кімнати. Я вберіг сина від великої спокуси – покласти до кишені кілька марок, які він любив найдужче, щоб милуватися ними під час нашої подорожі. Ні, гідним осуду був аж ніяк не факт, що він матиме при собі кілька марок. Але то був би акт непослуху. Щоб розглядати марки, він був би змушений ховатися від батька. А якби загубив їх, а таке сталося б неодмінно, він би вдався до брехні, пояснюючи "їхнє зникнення. Ні, якщо він справді не може розлучитися зі своїми улюбленими марками, можливо, було б краще, якби він узяв увесь альбом. Адже альбом загубити важче, ніж марку. Але я був кращий суддя, ніж він, у тому, що йому можна, а чого не можна. Я ж бо знав те, чого він ще не знав: поміж інших і це випробування піде йому на користь. «Sollst entbehren», «слід зрікатися» – ось яку науку я прагнув прищепити йому, поки він молодий та піддатливий. Магічні слова, я сам до п'ятнадцяти років навіть не уявляв, що можна дотримуватися їх. І цей свій намір, навіть якщо я стану огидний синові і спонукаю його зненавидіти, трансцендувавши мою постать, саму ідею батька, я щосили намагався реалізувати. Думка, що між моєю смертю і його, він, припинивши на мить паплюжити пам'ять про мене, зможе у хвилини просвітління запитувати себе, чи не мав я слушности, була цілком достатньою для мене, відшкодовувала всі ті муки, на які я йшов і на які ще піду. Спершу він відповість негативно і знову ненавидітиме мене. Але ж зародиться сумнів. Він ще одумається. Саме отак я й міркував.
До вечері було ще кілька годин. Я вирішив по-справжньому використати їх. Адже після вечері я дрімаю. Я скинув жилетку й черевики, розстебнув штани й заліз під ковдри. Випроставшись, зігрівшись, у пітьмі, я краще розумів облудну метушню зовнішнього світу, розмістив у ньому доручену мені істоту, інтуїтивно здогадувався про курс, на який треба стати, заспокоївся в абсурдній скорботі іншого. Далеко від світу, його галасу, біганини, укусів і похмурої ясности я судив цей світ і тих, хто, як і я, безпосередньо занурений у нього, і того, хто мав потребу, щоб я його визволив, я, що не міг визволити навіть себе. Все в мороці, але той простий морок фрагментований. Маси й масиви хитаються, туманні, наче закони. Знати, з чого вони складаються, – нецікаво. Людина теж десь там, у тій величезній брилі, сформованій усіма пануваннями, проста й самотня серед інших людей і не менш позбавлена несподіванок, ніж скеля. Й десь у тій брилі, вважаючи себе за окрему істоту, заховався клієнт. Байдуже хто міг би взятися за це завдання. Але ж мені платять, щоб я шукав. Я вирушаю, й він вирізняється на загальному тлі, все своє життя він чекав тільки цього: щоб йому віддали перевагу, щоб він вважав, ніби його прокляли, ніби він щасливий і зокрема ніби він пересічний. Саме так на мене інколи діють тиша, тепло, сутінки й запахи мого ліжка. Я підвівся, вийшов, усе змінилося. Кров відхлинула від голови, звідусіль долинали звуки, що їх створювали речі, ухиляючись, зливаючись, розлітаючись клаптями, мої очі марно шукали схожих елементів, кожна точка моєї шкіри викрикувала інше послання, я хитався в тумані феноменів. Саме в полоні цих відчуттів, на щастя, як я знав, ілюзорних, я й повинен жити і працювати. Саме завдяки їм я й виявляю чуття. Чуття зненацька пробудженого болю. Воно застигло, затамувало віддих, зачекало, промовило: «Це лихе сновиддя»; або «Це якась невралгія», звело дух, знову заснуло, тремтячи й далі. Приємно, перше ніж узятися до роботи, знову зануритись у масивний, повільний світ, де все ворушиться з понурою важкістю волів, що йдуть терпляче споконвічними дорогами, і де, звичайно, всяке розслідування було б неможливим. Але тільки в даному випадку, я кажу «в даному випадку» і мав для цього й інші причини, сподіваюсь, поважні й не так приємні, як корисні. Тож лише в такій атмосфері, так би мовити, безкінечної кінцевої мети, – чом би й ні? – я наважувався придивитись до завдання, яке мав виконувати. Бо там, де не міг бути Молой, а втім, і Моран, Моран міг зосередитись на Молої. І якщо з цього вивчення навряд чи могло виплисти щось надто вже плідне чи корисне для виконання доручення, я б усе-таки визначив своєрідні відносини, і то не конче хибні. Адже, наскільки я знаю, хибність термінів не зумовлює фатально хибности відносин. І не тільки це, бо я б надав своєму клієнтові, і то від самого початку, казкових рис, і це, безперечно, потім стане мені в пригоді, я мав передчуття. Отже, я скинув жилетку й черевики, розстебнув штани й заліз під ковдри, зі спокійним сумлінням, добре знаючи, що роблю.
Молой, або Молоз, аж ніяк не був незнайомцем для мене. Якби я мав колег, я б підозрював, що розмовляв про нього з ними як про людину, за яку рано чи пізно треба братися. Але я не мав колег і не знав, за яких обставин я дізнався про його існування. Можливо, я вигадав його, тобто знайшов уже готового у своїй голові. Адже трапляється, що інколи зустрічаєш незнайомців, які, власне, не зовсім незнайомці, бо вже відігравали певну роль у деяких мозкових процесах. Зі мною такого не траплялося ніколи, думаю, я не зроблений для таких експериментів, і навіть простий феномен уже бачености видавався безмежно недосяжним для мене. Але щойно це таки сталося зі мною. Адже хто міг би говорити мені про Молоя, якщо не я, і кому, якщо не собі самому, я міг би розповідати про нього? Я марно намагався пригадати. Під час своїх нечастих розмов із людьми я завжди уникав таких тем. Якби хто інший розповідав мені про Молоя, я б благав його замовкнути, а сам нізащо у світі не розповів би про його існування жодній живій душі. Якби я мав колег, ситуація вочевидь була б інша. Адже між колегами розмовляють про те, про що решта суспільства мовчить. Але я не мав колеґ. Саме це, безперечно, й пояснює тяжку знесиленість, яку я відчував від самого початку цього завдання. Таж для зрілого чоловіка, який думає, ніби в нього ще все попереду, аж ніяк не дрібничка – бачити такий безсоромний театр. Тут справді було чим стривожитись.
Мені здавалося, ніби мати Молоя, або Молоза, трохи знайома мені. Але її образ був ще невиразніший, ніж образ її сина, якому один Господь знає, як далеко було до виразности. Зрештою, я мабуть, не знав нічого про матір Молоя, або Молоза, крім хіба того, що такому синові властиві певні риси його матері, збережені, немов клапті чепчика.
З тих двох імен – Молой і Молоз – друге видавалося мені, напевне, правильнішим. Але тільки трошки. Адже я чув, безперечно, десь у душі, де така кепська акустика, тільки перший склад, «Мол», дуже виразно, а за ним майже зразу йшов другий, млявий, ватяний склад, немов поглинутий попереднім, тож «ой» могло б бути і «оз», і «от», ба навіть «ок». Якщо я схилився до «оз», то, мабуть, тому, що моя душа полюбляла таке закінчення, тим часом як решта не зачіпали в ній жодної струни. Але від миті, коли Ґабер сказав «Молой», і то не раз, а багато разів, і то однаково виразно, я був змушений визнати, що і я повинен казати «Молой», а кажучи «Молоз», я коїтиму помилку. Відтоді, забувши про свої вподобання, я зобов'язав себе казати «Молой», як і Ґабер. Те, що може йтися про двох різних осіб, Молоза для мене і Молоя для розслідування, – таке навіть не спадало мені на гадку, а якби й спало, я прогнав би цю думку, як проганяють муху або шершня. Господи, як тяжко людині дійти згоди з самим собою! І це мені, бо ж я лестив собі, що я врівноважений, холодний, мов кристал, а водночас і вільний від облудної глибини.
