Буремні дев'яності - Причард Катарина Сусанна (читать книги бесплатно полностью .TXT) 📗
Рейді та його напарники стояли табором поблизу водойм. Бейлі і Форд спустились до них, признались, що знайшли дещо, й запропонували Рейді трохи затриматись і пошукати довкола: адже розвідку можна провадити й спільними силами. Це, звісно, був трюк, розрахований на те, щоб збити Рейді із сліду. Та виявилось, що в Джека і його товаришів кінчаються припаси й вони збираються повернутись у Південний Хрест.
— Коли останній з них щез з наших очей, ми від радості підкинули в повітря капелюхи, — любив додавати Форд з хитренькою усмішкою на понурій фізіономії. — А коли повернулись у Мушину Низинку, отоді Бейлі і знайшов у вивітреному кварці багату жилу. Я обнишпорив увесь кряж і натрапив на золото в обох його кінцях — і з півночі, і з півдня. Золота було більше, ніж ми могли забрати з собою. Я заходився шити мішки, а Бейлі пішов ловити наших коней. Води там було дуже мало, коні зайшли далеко, й треба було поморочитись, щоб їх пригнати.
Коли раптом з’являються три молодики і стають табором просто біля нас. Вони весь час позирали на нашу ділянку. Якось уранці вони попросили мене показати їм наші заявочні кілки. Я показав. Ми пройшли мимо золотоносного пласта. Його ще ніхто не чіпав. Я повернувся в палатку й продовжував складати добуте нами золото в мішки.
Бейлі повернувся надвечір. Він запитав, чи навідувався я до пласта. Я відповів, що лише показав тим хлопцям кілки.
— А вони там були й забрали купу золота, — сказав Бейлі.
Наступного ранку Бейлі пішов до табору Телбота, і вони повернули йому частину золота, одначе далеко не все що взяли.
Навколо табірних вогнищ вибухали запальні суперечки. Одні вважали, що Томмі Телбота разом з його напарниками пошили у дурні: всі права на знахідку за ними. Інші доводили, що всі права за Бейлі і Фордом, навіть якщо вони й перенесли свої кілки, аби прилучити до своєї ділянки багату жилу, — бо ж Телбот і його хлопці самі знають, що вони ніяких кілків не ставили.
Дінні, Олф Брайрлі та Моррі Гауг закілкували в Мушиній Низинці ділянку на трьох. Насамперед вони почали розгрібати верхній шар золотоносного грунту. Олф мало не збожеволів від щастя, коли першого ж дня знайшов чистий самородок на дві унції. Наступного дня Моррі викопав такий же самородок на три унції. Дінні робив промивку, і щоразу в його залишалась широка смужка чудесної золотої крупи. Майже всі старателі у перші дні знаходили золото. Але води ставало дедалі менше. Тим часом на приїск з кожним днем прибувало все більше й більше людей та коней. Старателі, заощаджуючи воду, пересипали гальку й пісок з одного аного листа на інший, щоб вітер здував порох, і на дні залишалось важке золоте зерно. Ця робота вимагала неабиякої вправності. Олф опанував її швидко; Моррі — не одразу, зате працював він уважніше і з часом став чи не найкращим майстром сухого провіювання.
Якось, длубаючись на ділянці Бейлі, кілька хлопців напали на багате розсипище. Бейлі і Форд закілкували ділянку під розробку руди, і тому, як запевняли досвідчені старателі, всі мали право добувати розсипне золото навколо пласта. Так чи не так, а їхню ділянку приступом взяв цілий натовп, і почалася страшна колотнеча за золото. Люди греблися в землі голими руками, штовхалися й падали одне на одного, охоплені нестямним бажанням ухопити хоча б якийсь там кавалочок запорошілого червонястого металу.
Бейлі побіг за інспектором, який приїхав разом з ним з Південного Хреста. Коли інспектор Фіннерті прибув на місце подій, старателі виклали йому суть справи й зажадали, щоб він розсудив, чи мають вони право на розсипне золото на ділянці, взятій під розробку руди. Інспектор Фіннерті сказам що, згідно з діючими правилами, власники ділянок мають виключне право на будь-яке золото в межах двадцяти футів навколо пласта, але поза цими двадцятьма футами кожен може робити заявки на розсипне золото. Як тільки Дінні зметикував куди гне інспектор, він вислизнув з натовпу й оголосив себе хазяїном ділянки, що впритул підступала до переритого розсипища. Він закілкував її й одразу взявся до роботи, а ввечері показав своїм напарникам двадцять унцій золота.
— До біса золота знайшли ми на тому узвишші, — розпові-1 дав Дінні, — та не менше і в низині, яку ми назвали Картопляним Полем, бо там траплялись самородки завбільшки з картоплину, а вагою в чотири, п’ять і навіть сім фунтів.
З кожним днем у табір напливало все більше людей — верхи, возами, пішки. Фургони підвозили продовольство й старателів. Партія за партією вирушали в чагарникові зарослі, обстежуючи місцевість в усіх напрямках. Дінні занепокоївся. Розсипне золото його не дуже приваблювало. Йому кортіло на більше: податись на розвідку, знайти багатий пласт і взяти дозвіл на розробку руди, щоб зрештою таки збити добрі гроші. Олф і Моррі погодились працювати на розсипищі, поки Дінні буде відсутній.
Незабаром з Південного Хреста до Кулгарді став ходити диліжанс. З’явились каравани верблюдів. Коли великі незграбні тварини в супроводі погоничів-афганців, погойдуючись, потяглися низиною, чітко вимальовуючись проти ясного блакитного неба, місцевість набрала якогось нового, чужоземного вигляду. Серед рудокопів і старателів, акціонерів, агентів промислових компаній, власників «пансіонів», торговців м’ясом та бакалією, приваблених сюди золотою гарячкою, можна було зустріти представників усіх національностей світу.
Продаж алкогольних напоїв було заборонено. Але поставщики продовольства завозили їх контрабандою, примудряючись уникати невсипущого ока поліції. Спочатку констебль Маккарті, що приїхав разом з інспектором, пильно стежив за тими, хто нишком торгував грогом. Піймавши одного з них на гарячому, він вилив цілу партію рому в пісок, а останню пляшку забрав із собою як речовий доказ. Справа розглядалася в Півде’нному Хресті, там констебль Маккарті й виставив цю пляшку як доказ того, що такий-то й такий продавав спиртне на приїсках. Пляшку відкоркували. В ній була вода, і справу припинили.
— Хтось добре розіграв констебля з тим ромом, — сміявся Дінні.
У жовтні чотириста чоловік стояло табором у низині, вздовж золотоносного пласта, й на плоскогір’ї, що тяглося на схід, туди, де обабіч широкого курного шляху вже починало виростати містечко. Життя подорожчало. Вода піднялася в ціні до кількох шилінгів за галон, і її не вистачало. Борошно й цукор — до шилінга й семи пенсів за фунт, м’ясні консерви— до трьох шилінгів, масло — до шести шилінгів за банку.
Поширилась чутка, ніби Бейлі і Форд продали свою ділянку Сильвестру Брауну за чотирнадцять тисяч фунтів. Надходили вісті про все нові й нові знахідки, про багату золоту руду на ділянках Леді Форест та Маунт-Берджес.
Коли ласкава весняна погода змінилась на палючу літню спеку і безхмарне синє небо мов розжареним обручем стисло мертву суху землю, чорні бурі й нестача води змусили багатьох старателів з прокльонами повернутися в Південний Хрест. Правила розробки було пом’якшено, і власники ділянок дістали змогу залишити їх до початку сезону дощів. Але ті, кому поталанило знайти золото, здебільшого зоставались на місці, хоч інспектор і радив їм повернутись. На стовпах були розклеєні оголошення, які закликали людей виходити з збору невеликими партіями, щоб не вичерпати по дорозі всі природні водойми. Від водовозів стали вимагати письмового дозволу. Говорили навіть, що тим із них, котрі брали воду в Нарлбін-Роксі, доводилось чекати по два дні, щоб наповнити свої бочки. Ці чутки викликали паніку.
Спалахнула епідемія тифу. Ресайд, представник відділу водопостачання, гірко скаржився, що афганці та їхні верблюди забруднюють воду, отаборяючись біля озерець та колодязів.
— Навколо деяких колодязів, — сказав він, — не земля, а суцільне гнойовище, і смердить, що підступити не можна. Афганці перуть брудну білизну на цямринах, і змилки стікають у воду. У більшості верблюдів парші, їх не слід було б підпускати до питної води.
Уряд поставив сторожів до кожної водойми, до кожного; колодязя та озерця на всьому шляху від Південного Хреста до Кулгарді, щоб оберігати воду і видавати її тільки для людей; фургонників та водовозів було зобов’язано платити за воду, яку пили їхні коні та верблюди.
