На віру - Коцюбинский Михаил Михайлович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
- Про мене, повісся, сину, на сухій гілляці, а дочки мені не каламуть! Йди зараз додому! - обізвалась вона до Насті.
Настя плакала. Стара хотіла вхопити її за руку, але Гнат заступив їй дорогу.
- Я не пущу Насті, - понуро сказав він.
- Ба пустиш!
- Ба не пущу!
Явдоха приступила з качалкою до Гната, але Гнат глянув на неї так грізно, що стара побачила, що не її сила.
Коли так, вона знайде суд на них, вона ще дасться їм узнаки! Явдоха вилаялась, як уміла, і з качалкою в руках вибігла з хати. Вже коло воріт помітила вона тую качалку і жбурнула її далеко від себе. Явдоха побігла жалітись до попа.
Надвечір прибіг паламар кликати Гната та Настю до попа.
Довго сиділи вони у поповій пекарні, поки наймичка покликала їх у горниці. Вони поцілували в руку батюшку й матушку і стали коло порога. В світлиці на круглому столі парував самовар. За столом сиділа гладка, повновида попадя та п’ятеро дрібних дітей. Всі вони видивились на Гната та Настю. Панотець був ще не старий. Косми чорного волосся, подекуди з білими нитками сивини, просто спадали на плечі. Його довга фігура в парусиновому підряснику була трохи зігнута наперед. Він обернув своє довгобразе лице з довгим носом та насмішкуватими устами до Гната.
- Щось ти, Гнате, вступаєш на поганий шлях… Свою жінку прогнав од себе, зійшовся з другою без шлюбу, а це гріх, святе письмо забороняє жити на віру…
- Я, батюшко, нікого не обікрав, нікого не зарізав, - озвався Гнат.
- Пхе! Звідкіль ти такий розумний взявся? Хоч надягай на нього рясу та висвячуй просто на архірея! Не обікрав!.. Не зарізав!.. Адже у святім письмі сказано… витри ніс! - гукнув панотець і грізно поглянув на маленького поповича, що сидів на стільчику коло Насті. Настя подумала, що батюшка крикнули на неї; вона спішно схилилась над поповичем і взяла його пальцями за ніс. дитина заревла на цілу кімнату.
- Візьми дитину! - гримнув панотець на паніматку. Паніматка взяла дитину до другої кімнати, і довго ще було чути з-за дверей, як вона зацитькувала плаксивого поповича.
- Адже в святім письмі сказано… - батюшка підійняв догори брови й насторошив вуха.
Очевидячки, не судилося Гнатові дізнатись, що сказано в святім письмі, бо в другій кімнаті почулась якась шамотня, і басовий голос поспитав: «А чи вдома отець Іполит?»
Отець Іполит зірвався й побіг назустріч гостеві.
Дітвора, підскакуючи, подалась за батьком. Панотець тричі поцілувався з гостем і сказав: «Просимо!» У дверях з’явився гладкий лисий піп, одною рукою погладжуючи черево, а другою-сиву бороду. Через хату пройшла неначе процесія: попереду гість, за ним батюшка, а за батюшкою ціла низка дітей. Гнат з Настею лишились самі в світлиці. Лише пикатий самовар клекотів на столі та, немов надувшись, випускав пару. Через якусь часинку отець Іполит перебіг кімнату і лише майнув полами білого підрясника, не звернувши уваги на Настю та Гната. Вертаючись з пляшкою в руках, панотець побачив своїх парафіян.
- Ви ще тут? - здивувався він. - Глядіть же мені, розлучіться… Ти, Насте, перепроси матір… і живіть так, як сказано у святім письмі…
Гнат та Настя поцілували батюшку в руку і вийшли з світлиці.
Настали жнива. Настя вийшла на Гнатову ниву.
Поруч з нею, на своїй ниві, зайняла постать Явдоха. Побачивши, що мати нездужає, Настя перейшла на Явдошину ниву і почала жати жито.
- Геть, не потребую твоєї помочі! - скрикнула Явдоха.
Настя мусила знов узятись за своє жито. Але на другий день, коли Явдоха, нездужаючи, не вийшла жати, Настя підмовила Гната зайняти постать на материній ниві. Коли Явдоха побачила вижатий та поскладаний в полукіпки хліб, їй жаль стало доброї дочки. Благання Мотрині і час загоїли рану в Явдошиному серці; вона погодилась з Настею, навіть обіцяла піти по жнивах на відпуст відмолювати гріхи свої й доччині.
Була тепла, ясна осінь. Настя йшла садками до Мотрі. Осіннє повітря було прозоре, тихе. На заході, під безхмарним небом, стояло здорове золоте сонце. Під його скісним промінням золотом сяло жовте листя лип та беріз. Здавалось, що якийсь чарівник, як у казці, убрав дерева в щирозолоті шати. Падало жовте листя, а здавалось, що то золото капає на землю з дорогих шат. Червоні, як у кров умочені, черешні полум’ям горіли на сонці. Земля під ними була вкрита червоним листом та червоніла, як полита свіжою кров’ю. Зеленіли темним листом крислаті яблуні, рожевіли делікатними сутінями грушки. На вербах листя порідшало, поблідло, і здавалось здалеку, що вони тепер лише розвиваються, як напри весні. Сухе листя дощем спадало з дерев, черкалось об гіллячки і шелестіло. Під ногами шелестіли цілі замети сухого покрученого листя. Насті вподобався той шелест, і вона зумисне розривала ногами купи сухого листя. Ії вражала розкішна картина осінньої природи, обсипана сонячним промінням під чистим блакитним небом. На серці у Насті було тихо та весело,
Мотря доїла корову. Відборонюючись від уїдливого Рябка, Настя привіталась до Мотрі. Вони розбалакались. Видоївши корову, Мотря занесла дійво до хати і показала Насті своє хазяйство. Опріч рябої корови, було ще два перістих підсвинки та одинадцятеро зузулястих курей. На їх обійсті ведеться лишень худоба рябої масті. Ні чорної, ні білої, ні рудої, ні рябої. Була одна чорна курка, така несуща курка, та що! - запіяла півнем, і треба було голову втяти! А у Семена ще за другої жінки руда корова згинула на третій день, як з ярмарку привели. Отак вона хазяйнує, хвалити бога, і звикла вже до хати та до свого діда. Живеться та хліб жується… А Насті ж добре у Гната? Чи жалує її Гнат? А чи піде вона на сватання до Зіньки Василишиної, бо то ж її близька родина? Настю щось стиснуло коло серця. Її не прохано на сватання. «Мабуть, тим, що я живу на віру», - подумала вона. Їй чогось зразу стало жалко на людей, на свою родину…
А чи чула вона, що Олександра нахваляється вигнати її з Гнатової хати? «Я, каже, оту розлучницю за коси витягну з хати! Буде вона знати, як розлучати чоловіка з жінкою!..» Настя прийшла додому сумна і цілий вечір проплакала. Гнат помітив її заплакані очі. Він став питати, чого вона плаче. Настя довго не хотіла говорити, а далі, ридаючи, розказала Гнатові, що Олександра нахваляється за коси виволочити її з його хати.
- Я задушив би її, як гадину! - сказав Гнат, здвигнувши тонкі брови.V
Розпечене повітря пашіло жаром і, здавалось, затаїло дух, не дихало: так було тихо. Великий лан буряків зеленів проти сонця молодою бутвиною. Здалеку здавалось, що межи зеленою бутвиною рядками процвітають здорові червоні квітки. То червоніли пов’язані квітчастими хустка ми голови сапальниць. Коло кождого рядка молодиць стояв наставник. Він пантрував, щоб сапальниці не лінувались та добре обгортали землею кожний буряк. В одному рядку межи молодицями була Олександра. Вона бігала на друге село сапати панські буряки, бо на буряках було весело. І справді, молодиці жартували, сміялись, співали пісень, аж луна розлягалася по полю. Олександра вела перед. Вона зачіпала наставника, не старого ще чоловіка з довгими, білими, як льон, вусами на червоному виду. Наставник ходив уздовж рядків та все намагавсь, щоб скоріше сапали. Молодиці ще нижче похилились над сапами, одна лише Олександра стояла, спершись на сапу, рівна, як свічка.
- Сапайте, молодиці, сапайте, - передражнювала вона наставника, - бо вже сонце високо, а зробили мало! А сама стояла рівно, як москаль на муштрі.
- Ти чого стала та задивилась, як теля на нові ворота? - визвірився до неї наставник.
- Ой, не кричи, чуєш, бо нас тут гурт бабів, а ти один, хоч і здоровий такий, як кицька навсидячки, вмить закидаємо тебе бурячинням, іно ногами дригатимеш з-під купи.
Молодиці зареготались.
- Гляди, щоб я тебе не закидав! - розсердився наставник.
- Гир-гир! - подражнилась Олександра, поглядаючи на його хитрими очима.
В нього плечі, як у баби,
В нього очі, як у жаби, -
затягла вона високим голосом.
В нього вуси, як у рака,
