Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗

Анна Бронте

Незнайомка з Вілдфел-Холу

Розділ I

Ти маєш повернутися зі мною в осінь 1827 року.

Мій батько, як ти знаєш, був кимсь на кшталт шляхетного фермера в графстві N, і з його волі я став наступником у цьому тихому ділі, хоча й не дуже охоче. Амбітність-бо закликала мене до вищої мети, а зарозумілість запевняла: я закопую свій талант у землю і, як то кажуть, ховаю свічку під посудиною. Моя мати робила все, аби переконати мене: я здатний до великих досягнень; але батько, який вважав амбіцію найпевнішим шляхом до руїни, а переміни – ще одним словом, котре означає нищення, не бажав нічого слухати. Він на смертному ложі напучував мене, щоб я в доброму давньому дусі наслідував його, а також його батька, і нехай моєю найвищою метою буде чесно ходити по землі, не озираючись ні ліворуч, ні праворуч, і передати батьківські акри своїм дітям у принаймні такому ж процвітаючому стані, в якому він залишив їх мені.

Гаразд! Чесний і працьовитий фермер є одним із найкорисніших членів суспільства; і якщо я присвячу свої таланти розвитку ферми та поліпшенню сільського господарства в цілому, то в такий спосіб допоможу не тільки родичам, а й, до певної міри, всьому людству… тож і проживу недаремно…

Такими роздумами я намагався втішити себе, насилу сунучи з поля додому одного холодного, вогкого й похмурого вечора десь наприкінці жовтня. Але відблиск яскраво-червоного вогню у вікні вітальні поліпшив мій настрій і став більшим докором за моє невдячне ремствування, ніж усі мудрі роздуми та гарні рішення, що їх здужав сформулювати мій здоровий глузд Адже був я ще молодий тоді, мав усього двадцять чотири роки – і ще й наполовину не опанував собою, як тепер.

Хай там як, до цієї гавані блаженства не можна було заходити, поки я не поміняю брудні черевики на чисте взуття, а грубий сюртук на пристойне пальто, і не зроблю себе загалом презентантабельним для порядного світського товариства; бо моя мати, за всієї своєї доброти, була вельми вибаглива щодо певних речей.

Підіймаючись до своєї кімнати, я зустрівся на сходах із меткою, гарненькою дівчиною дев’ятнадцяти років, з охайною присадкуватою фігурою, круглим личком, яскравими квітучими щоками, лискучими, зібраними у пучок кучерями, і маленькими веселими карими оченятами. Немає потреби казати тобі, що це була моя сестра Роза. Вона й досі, я знаю, є гожою матроною і, звісно ж, не менш привабливою – на твій погляд – ніж того щасливого дня, коли ти вперше побачив її. Тоді нічого не підказувало мені, що за кілька років вона стане дружиною невідомого мені чоловіка, котрому надалі судилося стати моїм найближчим другом, – ближчим, ніж коли-небудь була вона сама, сердечнішим, ніж той невихований сімнадцятирічний парубійко, який схопив мене у коридорі за комір, коли я спускався, і так пхнув, що я майже втратив рівновагу, – за своє зухвальство він отримав добрячий удар по голові, що аж луною відгукнувся в ній, та від тієї покари голова не дістала ніяких поважних ушкоджень, бо тупа була, наче валянок, та ще й увінчана копицею коротких рудуватих кучерів, які моя матуся називала золотаво-каштановими.

Увійшовши до вітальні, ми застали її в фотелі біля коминка з плетінням у руках, до якого вона полюбляла братися, коли їй більше не було чого робити. Вона гарненько вимела коминок і розклала яскравий палахкий вогонь, щоб нас прийняти; слуга щойно приніс чайну тацю; а Роза діставала цукорницю і чайну скриньку з буфета з чорного дуба, що сяяв у веселих сутінках вітальні, мов поліроване ебенове дерево.

– Добре! А ось і вони обоє! – вигукнула моя мати, озирнувшись на нас і не сповільнюючи мигтіння своїх спритних пальців і сяйливих шпиць. – А тепер зачиніть двері та підходьте до вогню, поки Роза подасть чай; я певна, що ви вмираєте від голоду, – і розкажіть мені, чим займалися весь день, – мені подобається знати, що робили мої діти.

– Я об’їжджав сірого лошака й керував заразом оранкою стерні, бо погоничеві бракувало тями для цього діла; заодно я розробляв план із ефективного осушення лук.

– Ох ти ж, мій хоробрий хлопчику! А ти, Фергусе, що робив?

– Полював на борсуків.

І він почав змальовувати своє полювання та доблесть, яку виявив борсук і його собаки; мати вдавала, що слухає його, а сама дивилась на його натхненне обличчя із захватом, який, на мою думку, взагалі не відповідав темі цієї розмови.

– Час вже тобі вдатися до чогось іншого, Фергусе, – сказав я, щойно коротка пауза в його розповіді дозволила мені вставити слово.

– А до чого я можу вдатися? – відповів він. – Моя мати не дозволить мені стати моряком чи вступити до армії; а я не маю наміру займатися нічим іншим – хіба що набридати вам настільки, щоб ви врешті були вдячні за можливість позбутися мене на будь-яких умовах.

Мати погладила його жорсткі короткі кучері. Він ще трохи побурчав, намагаючись прибрати насупленого вигляду, а потім ми всі зайняли свої місця за столом, послухавшись Розиної вимоги, яку вона повторила вже втретє.

– А зараз беріть свій чай, – сказала вона, – і я розповім вам, чим займалася я. Я була з візитом у Вілсонів; і страшенно шкода, Гілберте, що ти не поїхав зі мною, бо там була Еліза Мілворд!

– Та ну! І що з нею?

– О нічого! Я не збираюся розповідати тобі про неї, скажу лишень, що це гарнюня смішна крихітка, тож варто було б якось запросити її до нас.

– Ну, ну, люба моя! Твій брат так не гадає! – щиро промовила моя мати, звівши вгору пальця.

– Ну, – провадила Роза, – я збираюся розповісти вам важливу новину, яку там почула, – мені аж не тямиться від неї. Як відомо, місяць тому подейкували, ніби хтось збирається придбати Вілдфел-Хол – і що ви думаєте? В ньому вже понад тиждень хтось живе! А ми й не знали!

– Неможливо! – скрикнула моя мати. – Безглуздо! – вигукнув Фергус.

– Але це так! І мешкає там самотня леді!

– Господи, люба моя! Таж помістя геть зруйноване!

– Вона обладнала дві чи три кімнати й живе самотою, якщо не рахувати служниці!

– Ото лихо! А я гадав, що вона відьма! – зауважив Фергус, відрізуючи собі шмат бутерброда з дюйм завтовшки.

– Нісенітниця, Фергусе! Хіба же не дивно це, мамо?

– Дивно! Я насилу можу повірити.

– Але мусиш вірити, бо Джейн Вілсон бачила її. Вона ходила зі своєю матір’ю, яка, звісно, коли почула, що по сусідству з’явилася незнайомка, напевне, була як на голках, поки не побачила її і не витягла з неї все, що могла. Її звати місіс Грем, і вона в жалобі – не в одязі вдови, а в легшому траурі – і, кажуть, вона досить молода – не більше двадцяти п’яти чи шести років, – але така стримана! Вони перепробували все, щоб довідатись, хто вона й звідки походить, але ні місіс Вілсон із її завзятими та настирливими ударами, ні міс Вілсон із її вмілим маневруванням не спромоглися отримати жодної задовільної відповіді, чи хоча б недбалої ремарки або випадкового висловлювання, що погамували б їхню цікавість чи кинули бодай найменший промінець світла на її історію, обставини чи зв’язки. Ба більше, вона була не дуже чемна з ними, і їй, очевидно, приємніше було сказати «до побачення», ніж «як справи». Але Еліза Мілворд каже, що батько має намір відвідати її найближчим часом і запропонувати кілька пасторських порад, яких вона вочевидь потребує, бо з’явилася тут на початку минулого тижня, а не відвідала у неділю церкви; і вона – тобто Еліза – проситиме дозволу супроводжувати його і впевнена, що їй вдасться виманити у неї що-небудь лестощами – ти знаєш, Гілберте, вона може зробити що завгодно. І нам би не завадило якось відвідати її, мамо; це було б доречно, ти ж знаєш.

– Звичайно, моя люба. Бідолашна! Якою самотньою вона має почуватися!

– І благаю, не відкладайте цього; і не забудьте принести л* мені інформацію про те, як багато цукру вона кладе в чай, і які капелюшки та фартухи вона носить, і все таке; бо я не знаю, як житиму, поки не дізнаюсь про це! – дуже серйозно сказав Фергус.