Свекруха - Вовчок Марко (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗

Жила колись у нашому селі вдова Орлиха. Я ще була невелика дівчинка, не дуже-то що пам’ятаю, а чула се од покійної матері - нехай царствує! Вони були сусіди з Орлихою, тин об тин. Мигається мені та Орлиха, мов у тумані, - висока, у червоному очіпку, все чорні брови здвигає.

Чоловік її давно помер; старшого сина в Туреччині вбито; менший при матері був, хазяйнував. Парубок на все село гарний, хоч з лиця воду пити, жвавий, веселий і роботящий. Матір поважав, а стара гляділа й пильнувала його більш, ніж ока в лобі.

Задумала Орлиха свого Василя одружити, стала шукати людей. Де збіжаться дівчата на вулиці або на могилі пустують, - Орлиха тут і вродилась, прислухається, придивляється...

- Не бери, - каже, - мій сину, багатої: і самі ми не багатирі; шукай, щоб була покірна та добра.

- Добре, мамо, вишукайте, яку треба, я й оженюсь.

Поки мати шукала, він собі сам знайшов. Був у Вишеньках на ярмарку й з того часу став учащати щовечора. Мати постерегла хутче всіх і довідалась: ходить Василь до Ганни Королівни.

- Сину мій, сину, - каже, - не бери тії багачки: буде вона дуже гордувати; се батькова дочка, вимислива й пишна, - одцурайсь її!

Василь аж до землі припадає - просить.

Нічого робити. Послали старостів; побрали рушники; справили весілля; привезли молоду до свекрухи.

А посагу в її було! Боже мій, світе мій! На дев’яти возах везли, і в кожному возі по чотири воли сивих йшло. Запаски шовкові, пояси - як жар, кожухи шовком повишивані...

Молода в золотому очіпку; намітка, як дим, тонесенька; червоні коралі аж до пояса. Всі задивились на неї: як повна рожа! Тільки стара Орлиха, стрічаючи хлібом-сіллю, якось невесело глянула невістці в вічі.

Пожили вони рік. Спершу молода Орлиха на вулицю виходила. Було, як заговорить або засміється - і старому веселіше стане; а туди далі й годі, й не побачиш її, все в хаті, у господі. (Бачте, вони собі хату збудували надвоє, в одній молоді, а в другій мати.) Хто спитає стару Орлиху:

- А що ваші дітки? Добру собі невісточку маєте?

- Звісно, як батькова дочка, - одкаже або й нічого не говорить, наче не чує.

Якось моя мати поралась у хаті. Увійшла Ганна. Мати бачать - смутная дуже; сіли коло неї да й кажуть:

- Що се тобі, моя Галочко, очиці запали? чого зажурилась?

Ганна сплеснула руками, а сльози покотились, як перлове зерно:

- Не любить мене свекруха! обмовляє мене, з світу Божого жене, дорікає, що я батькова дочка!.. Татоньку мій! якби ти знав, яка моя доля нещаслива буде, ти б мене був іще в сповиточку у глибокій криниці втопив!

Мати розпитують, що, як там у їх, за що сварка вийшла.

- Вона з першої години мене не злюбила. Запаски мої найкращі шовковії попсувала, що візьму - вони в руках тліють: се вона, вона, я добре знаю! Чогось мені в скриню напорошила... і золоті очіпки мої потемніли, і пояси червоні полиняли... вона все добро моє переводить! Все до Василя: «Продай та продай тії воли!» (що од мого батька). А я кажу: «Не хочу! нащо продавати?» Василь, правда, таки й не повів їх у ярмарок, а вона на мене накинулась: «А, вража дочко! ти мене осиротила! Мій Василь од мене одцурався! Підожди, підожди! я тобі добре оддякую!»

- Покорись, Галю, - кажуть їй моя мати. - Що ж робити!

- Нащо я маю їй коритись! - крикнула Ганна, - не хочу! як хто гукає, кажуть, так і одгукується!

Однії ночі не спиться матері. Чують - у сусідчиному садочку щось шепоче; відчинили вони віконце - прислухаються.

- Галю, моє серце! - каже Василь. - Чого се ти знов заплакана?

- Не кидай мене саму, Василю! Я не тямлю, як без тебе й переднювала! Тяжко та сумно мені!

- Що ж тобі, моя рибочко? Може, мати? Я її прохав, як вибирався, щоб тебе не смутила.

- Вона мені й словечка не промовила, Василю, цілісінький день у вічі не глянула. Смутно, сумно було в хаті.

«Що та Орлиха виробляє? - подумала собі мати. - А здається, й розсудлива людина».

Надійшли жнива, достигла Василева пшениця - така гарна, колос у колос! Наша нива коло їх, і мати разом з Ганною в поле виходили. Одного ранку ждали, ждали, да й самі пішли. Ганна надійшла вже по обіді і така бліда - хитається; мати аж злякалась: що се їй сталось?

- Чогось мені коло серця пече, як огнем, - каже Ганна, - і встояти не можу! Ледве до ниви доплелася.

- А що свекруха? - питають мати.

- Ой тіточко моя любенька! сьогодні вночі я її бачила в нашій коморі. Прокинулась, а вона стоїть проти місяця, біла така, розхристана. Я крикнула - вона з комори.

- Се тобі так здалося, моя дитино! чого б то вона вночі прийшла?

- Ні, ні, бачила я її добре.

- І Василь бачив?

- Василь не ночував дома, виїздив... І він не йме мені віри... Не нажну я й снопка сьогодні; нездужаю й рук підняти. Виглядатиму Василя: казав, прийде надвечір, то й доведе мене додому.

Мати пішли жати. Надвечір придивляються - не видно Ганни, - чи не додому пішла? Питають других жничок, - не бачили, щоб ішла; гукають - не озивається; до того місця, де вона була, - нема. Що за диво! Коли ж, ходячи поміж копами, й найшли... лежить вона, неначе спить, хороша й свіжа, як квітка. У головах снопок пшениці, ручки навхрест зложила... Вечір Господь дав такий ясний, тихий; лежить, як жива, у пшениці, аж колосся над нею похилилось...

Побігли до Василя: він недалечко й був - косив; стріли його: йде такий веселий до неї! Як побачив свою Галю неживу, підняв косу та черк себе! ніхто не вспів і оком змигнути... тут коло неї і впав.

Кинулись до старої Орлихи. Стріла вона мою паніматку іще на воротях, неначе ждала. Мати кажуть:

- Невістка ваша вмерла!

Стара зціпила зуби і вдарила об поли руками:

- Що ж робити! судилось! - каже.

Не заплакала, нічого, тільки біла стояла, як хустка.

Мати злякались і не знають, як про сина сказати; а тут їх і несуть...

- От, обох несуть! - кажуть мати.

Вона як крикне:

- Як обох?

- Бабусю, і Василь ваш неживий!

Як вона кинеться, як побіжить! мало з рук у людей мреця не вибила; схопила його за голову й кричить над ним... Да й страшна ж вона була! Без хустки, сиві коси тріпаються по плечах, розхристана, уся в крові; ходить, ходить коло сина і все кричить, мов Господь їй розум одібрав.

Убрали молодих, положили поруч на столі; хто пішов додому, хто остався на ніч. Дивляться - нема старої Орлихи, як у землю ввійшла! Да вже на другий день знайшли під тином неживу: синя, синя, як бузина.

Молодих укупці поховали; стару оддалік. Хата їх так і розвалилась пусткою; ніхто не купив, бо кажуть, щовечора, як місяць зійде, по тому дворищу тиняється молода Орлиха. У глуху ніч сяде проти місяця, зложить білі руки, піджидає свекрухи та й докоряє: «Ти мене, молоду, з світу звела, стара Орлихо!»