Бавдоліно - Эко Умберто (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
Очі її іскрилися, шкіра на обличчі немов потепліла, руки дрібно тремтіли, голос посмутнів, вона немов благала Бавдоліна, щоб і він повірив у те об'явлення. Бавдоліно подумав, що Деміург, мабуть, наробив чимало блудів, але існування цього створіння робило світ місцем захопливим, осяйним і повним усяких досконалостей.
Він не стримався — насмілився взяти її руку й торкнувся її поцілунком. Вона сливе здригнулася, у ній немов промайнуло незнайоме відчуття. Спочатку вона сказала:
— У тобі теж мешкає бог. — Тоді сховала обличчя в долонях, і Бавдоліно почув, як вона здивовано прошепотіла: — Я втратила її… Я втратила апатею…
Вона повернулася і без слова побігла до лісу, не обертаючись.
— Мосьпане Никито, у ту мить я зрозумів, що кохаю так, як ніколи не кохав, і що знову кохаю єдину жінку, яка ніколи не зможе бути моєю. Одну мені вже забрала недосяжність її рангу, другу — злощасна смерть, а тепер третя не могла належати мені, бо її присвячено спасінню Бога. Я пішов геть, пішов у місто, думаючи, що мені, мабуть, не слід більше туди вертатися. Я майже відчув полегшу наступного дня, коли Праксей сказав мені, що в очах мешканців Пндапеціма я був, звісна річ, найавторитетнішим серед Волхвів, тішився довірою Диякона, і Диякон хоче, щоб саме я став на чолі того війська, що його так добре вимуштрував Поет. Я не міг відмовитися від цієї пропозиції, адже розкол серед Волхвів зробив би наше становище сумнівним в очах городян, які з таким запалом віддавалися приготуванням до війни, і погодився; до того ж я не хотів розчарувати однонопв, панотив, блеміїв і весь той бравий люд, до якого я відчував щиру прихильність. Насамперед я подумав, що, присвятивши свої зусилля новій справі, я забуду те, що зосталося в лісі. Два дні мене займали тисячі невідкладних справ. Серед усіх цих клопотів, що мали б відвернути мою увагу, я страждав і мучився від думки, що Гіпатія вернулася на озеро і, не побачивши мене, подумала, що втеча її мене образила і що я вирішив більше з нею не бачитися. Мене вразила думка, що її це вразило і що вона не хоче більше мене бачити. Якщо так, то що мені було робити — мчати верхи туди, де живуть гіпатії, викрасти її, знищити супокій цього племені, переступити через її невинність, давши їй зрозуміти те, чого їй не варто розуміти? А може, ні, може, я побачу, що вона знов зосередилась на своїй місії, звільнившись від земної пристрасті, яка тривала всього лиш коротесеньку мить? Та й зрештою, чи була ця мить насправді? Я знову переживав кожне її слово, кожен порух. Щоб пояснити, яким є Бог, вона двічі навела як приклад нашу зустріч, але, може, то був просто спосіб, дитячий і геть невинний, зробити те, що вона говорила, зрозумілим для мене. Двічі вона мене торкнулася, але так само вона б торкнулася й соняшника. Вуста мої на її руці викликали у неї трепет, я знав це, але то було природно: людські вуста ніколи її не торкалися, для неї це було немов перечепитися через корінь і втратити на мить рівновагу, якої її навчали; мить ця проминула, і вона більше про неї й не згадала… Я обговорював зі своїми людьми воєнні питання, мусив вирішувати, де розмістити нубійців, а сам добре не тямив, де я. Я мусив покласти край цій тривозі, мусив знати. Для цього я мусив довірити своє і її життя в руки того, хто б підтримував між нами зв'язок. Ґавагай уже не раз давав мені докази своєї відданості. Я поговорив з ним тайкома, взявши з нього безліч присяг, сказав йому якомога менше, але достатньо, щоб він пішов на озеро і став чекати. Добрий одноніг був воістину великодушним, проникливим і тактовним. Він не став розпитувати мене, але, гадаю, багато що зрозумів. Два дні він вертався після заходу сонця, кажучи, що нікого не бачив, і його смутило те, що при цій вістці я бліднув. На третій день він вернувся зі своєю усмішкою на обличчі, схожою на серп місяця, і сказав, що поки він блаженно лежав у затінку своєї ноги, з'явилася та істота. Вона підійшла до нього швидко й довірливо, немов сподівалася когось тут побачити. Вона сприйняла мою вісточку схвильовано («Схоже, вона дуже хотіли тебе бачити», — сказав Ґавагай з деяким лукавством у голосі) і передала мені, що приходитиме на озеро щодня, щодня («Вона сказали це двічі»). Може, незворушно прокоментував Ґаваґай, вона теж уже давно чекає на Волхвів. Наступного дня я ще мусив бути в Пндапецімі, але свої обов'язки полководця я виконував з таким запалом, що це здивувало Поета, який знав мою нелюбов до зброї, і вселило бойовий дух у моє військо. Мені здалося, ніби світ належить мені, і я б міг без страху піти проти сотні білих гунів. Через два дні я знов пішов, тремтячи від страху, у те доленосне місце.
34. Бавдоліно відкриває справжнє кохання
— У ті дні очікування, мосьпане Никито, у мені нуртували протилежні почуття. Я палав бажанням бачити її, боявся, що більше її не побачу, уявляв собі, що їй загрожує тисяча небезпек, одне слово, відчував усе, що властиве коханню, але не відчував ревнощів.
— Ти не думав, що саме тоді Мати могла послати її до запліднювачів?
— Сумнів цей навіть не майнув мені в голові. Можливо, знаючи, як цілковито я їй належу, я думав, що і вона мені належить настільки, що відмовиться, щоб хтось інший торкався її. Пізніше я довго думав про це і зрозумів, що досконале кохання не залишає місця для ревнощів. Ревнощі — це підозра, страх і обмова між коханцями, а святий Йоан казав, що досконала любов проганяє всякий страх. Я не відчував ревнощів, однак щохвилини намагався викликати в уяві її обличчя, але не міг. Я пам'ятав, що відчував, дивлячись на неї, але не міг відтворити її у своїй уяві. А під час наших зустрічей я тільки й знав, що вдивлятися їй в обличчя…
— Я читав, що таке буває з тими, хто сильно кохає… — мовив Никита, знітившись, як той, хто ніколи не відчував такої всеосяжної пристрасті. — 3 Беатрисою і Коландриною теж так було?
— Ні, не настільки, щоб завдавати мені таких страждань. Гадаю, кохаючи Беатрису, я плекав саму ідею кохання, яка не потребувала обличчя, — зрештою, мені здавалося блюзнірством викликати у своїй уяві її тілесну подобу. Щодо Коландрини, то я зрозумів, після знайомства з Гіпатією, що до неї я не живив пристрасті, то була радше радість для душі, ніжність, глибока прихильність, яку я б міг відчувати, прости Господи, до доньки чи до молодшої сестри. Гадаю, так буває зі всіма, хто закохується, але в ті дні я був переконаний, що Гіпатія — перша жінка, яку я кохав по-справжньому, і це, безперечно, була правда, тепер це теж правда, і вже назавжди. Потім я зрозумів, що справжнє кохання живе у потаємному закутку серця, і там знаходить спокій, дбаючи про свої найшляхетніші таємниці, і рідко коли вертається у покої уяви. Тому воно не може відтворити тілесну форму відсутньої коханої. Лише перелюбне кохання, яке не має доступу в потаємні кімнати серця, живиться тільки хтивими фантазіями і спроможне відтворювати образи.
Никита мовчав, ледве стримуючи заздрісне почуття.
При зустрічі обоє вони були несміливі й зворушені. Очі її виблискували щастям, але вона відразу скромно опустила погляд. Вони сіли поміж трав. Акакій спокійно пасся неподалік. Квіти навколо пахли ще духмяніше, ніж звикле, і Бавдоліно почував себе так, ніби тільки-но пригубив бурку. Він не насмілювався заговорити, але потім вирішив-таки мовити слово, бо напруга цієї мовчанки могла спонукати його до якогось неврівноваженого жесту.
Тільки тепер він зрозумів, чому кажуть, що справжні закохані бліднуть, тремтять і німіють під час першої розмови про кохання. Тому, що кохання панує над обома царствами, царством природи і царством душі, і притягає всі їхні сили, всі порухи. І коли правдиві закохані сходяться, кохання розладнує і сковує всі функції тіла, фізичні й духовні: тому язик відмовляється говорити, очі — бачити, вуха — чути, і кожна частина тіла відкидається свого обов'язку. А коли кохання задовго забариться в глибині серця, тіло безсило в'яне. Але в певну мить серце, нестримно палаючи, майже виштовхує із себе свою пристрасть, даючи тілу змогу відновити свої функції. І тоді закоханий починає говорити.
