Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович (книги онлайн читать бесплатно txt) 📗
Раз під час такого перечитування навернувся Петро, якого Роман, заглиблений в переживання, вчасно не помітив. Хлопчина буйно почервонів, бо був застуканий саме на тому місці, як він цілував листа… Петро зробив вигляд, що нічого не бачив, що йому, зрештою, ні до чого немає діла, хоч у самого серце стислося від жалю й ще від чогось. Роман знав, що той все бачив, лише удає. Згортаючи листа й ховаючи тремтячою рукою в бічній кишені на грудях, Роман пробубонів, якось вовкувато поглядаючи спідлоба:
— Ну, чого скиришся?!
Петро помовчав. Сів поруч. Пожував травинку. Й зітхнув з щирим, тихим жалем:
— Я зовсім не скирюсь, дурню…
Від того тону Роман зніяковів зовсім. Глянув на товариша, й аж сльози йому виступили на очах.
— Ну, не злосться… Ти бачиш же, що я зовсім дурію…
— Я теж дурію, — промовив Петро тим самим тоном.
— Як?..
— Та от так…
Роман присунувся близько й глянув у самі очі, замерехтів у них зволоженим своїм зором:
— Так? Скажи… Ти мав кохану?
— Так, я мав кохану…
— А–а–а…
Мовчанка.
— І де ж вона? — запитав нарешті Роман зовсім тихенько.
Петро поворушив бровами й примружився, дивлячись удалину:
— Я ж уже тобі говорив… Вона втекла з–під шибениці і щезла. І нема, брат…
Роман схвильовано витяг листа з кишені на грудях і простяг Петрові з щирою довірою, ніби тим хотів зробити товаришеві приємність, порадити в його горі.
— На ось почитай… Що вона пише…
Петро посміхнувся й одвів Романову руку з листом:
— Смішний ти, наївний ти, хлопче! Заховай. Це твій лист, твоє щастя… Мій лист, моє щастя теж прийде. Він прийде колись…
Під Олеськом хтось з дивізійників розповідав, як то вони заскочили в Підгірцях кількох ворожих кулеметників–юнаків. Розстрілявши всі набої з кулемета і не схотівши здаватися в полон живцем, ті «теж хлопці» підірвали себе гранатами. Самі себе… Гранатами… Лишилась каша…
І цікавим було Петрові та Романові чути, що й оповідачі, і слухачі не мали особливої злоби до «тих» — мабуть, і на злобу вже не вистачало духу.
— Бач, — сказав котрийсь мляво й понуро. — Не тільки ми копаємось…
— Еге ж, — докінчив інший так само мляво, апатично. — Вони теж такі бідаки… Як немає вже виходу, тоді власна куля або граната… Але ж і затяті, чортові сини!
З цього всього випливала тільки одна тяжка мораль — якщо «там» такі настрої, то немає чого будь–кому сподіватися на пощаду й милість.
І ніхто на пощаду й милість не розраховував і навіть не думав про те.
Не бачачи для себе іншого рятунку як лише битися й якщо загинути, то в запалі бою, люди, «хлопці», що в пеклі поробилися суворими, загартованими мужами, билися героїчно.
Там, де вони пройшли, немало лежатиме їхніх і ворожих кісток, немало черепів, присипаних пилом і тоннами землі, збуреної в небо, лежатиме там, і немало тих черепів колись виоре дядько, український селянин, батько цих хлопців, орючи лани свої. Одні з тих черепів лежатимуть зіницями на захід, а ще більше їх лежатиме тут зіницями на схід — це все будуть їхні черепи…
«О жовті черепи, зіницями на схід!»
Химерні думки лізуть в стомлену, гарячу від болю й безсоння голову.
«О жовті черепи, зіницями на схід!..» — звідки це? Ах, так це ж з одного поета, отого, що там, по той бік… З його знаменитого «СЛОВА О ПОЛКУ», з його надзвичайної поеми про український ПОЛК, про його безвиглядну, але героїчну, ніким не оспівану боротьбу, про його трагедію… Боже, що ж то за така фатальна, вічна історія! І там теж отак коні тягнуть батареї, вгрузаючи по коліна в чорнозем. Ось такі вони — пітні, мокрі, блискучі, в моргулях божевільно напнятих м'яз. Бач! Це жиро їхній «полк», про оцей «полк», про оце…
Тяжущі гармати вгрузають по самі станини в глевкий чорнозем, а гривасті коні, напружуючи рештки сил, виривають їх і знову грузнуть, виривають і грузнуть — тягнуть з хропінням, з колосальною напругою, побрязкуючи зумбелами й ланцюгами посторонок, викручуючи ноги, засікаючись підковами… Над ними опалове небо, й грім, і димний сажний туман, а вони тягнуть… А їм допомагають гармаші, такі ж пітні, змучені, але затяті. Все вперед і вперед! Вперед!!
І сунуться вони, гримотять, гримотять. За ними гримотять ляфети, зарядні скрині, обози… В цілому — це ж і є вони, оті «тяжкі потвори батарей» з Бажанового «СЛОВА О ПОЛКУ».
За батареями йде піхота… Ідуть мінометники… Гренадери… Над ними клекотить небо, меркне блакить від бомб, а потім розчахуються обрії від їхньої власної канонади… І знову виривають коні тяжкі гармати й ляфети з чорноземлі, і знову гримотять, обливаючись потом…
Там, де пройшов цей «полк», лишається поле, здовбане й укрите вирвами, мов кратерами вулканів, залите кров'ю, засіяне черепами — їхніми власними черепами…
«О жовті черепи, зіницями на схід!»
Так. Неодмінно.
Вони падають… Вони всі падають лицем туди, куди поривалися серцем, вони падають зіницями на схід.
І лежатимуть так до Судного дня.
XIII
Але дедалі люди все більше нервово й фізично вичерпувалися, й навіть найтвердіші вже починали впадати в розпач, психічно заломлюватися.
Найкраще Петро спостерігав це на Романові.
Запал Романів танув. Вивітрювався геть. Його заступав відчай. Та який відчай! Бідолашний хлопчина не те що вимучився фізично, не те що потерпав від страху, ні, він вичерпався душевно, бо переживав велику внутрішню кризу.
В одну з коротких хвилин перепочинку Петро кинувся шукати Романа й знайшов його лежачим у кущах. Хлопець лежав лицем в землю й плакав, що видно було по його плечах. Петро постояв над хлопцем, а тоді сів мовчки поруч. По якійсь хвилині взяв своєю кострубатою рукою за хлопців чуб і повернув до себе, Роман вирвався й знову уткнувся в землю, але перестав плакати. Полежав так, а потім повернувся навзнак і, схлипнувши востаннє, промовив до Петра:
— Вибачай… Збабів, брат…
— Нічого, буває…
— Буває!.. Та не з усіма… Ти навіть не уявляєш, з якої це я причини так розсипав кислиці. Ти думаєш, що я боягуз?
— Ні, я не думаю, що ти боягуз.
— Гм… Я, може, й боягуз, але не настільки, щоби плакати. Я від іншого. Я тому, що бачу, яке ми ніщо!.. І не тому ми ніщо, що ми отут ніщо. Ні, ми вміємо часом навіть ефектно вмирати, часом потрапимо утнути й параду, та яку! Але що з того?.. Ах, які ми бідні!
— Та чого?
— А того… Ні, ти цього не збагнеш. Занадто в тебе відмінна, простолінійна, грубо витесана душа й груба шкіра… Хоч нам, власне, й треба б таких чортів, як ти…
— А може б, я таки збагнув? — Тонюсінька–тонюсінька нотка товариських клинів.
— Де!.. От була в мене гарненька хатка в душі. Така гарна–гарна хатка! І от розвалилася. Збомбило її до чорта! І тепер там так порожньо стало, ух!.. А яка ж то була гарненька хатка! Хатка, що її мені збудували змалку ріжні вишивані «дядьки» … Знаєш, хатка з «козаченьків», з «воріженьків», з шароварів широких, як Чорне море, з гаківниць, з «оселедців» … «Воріженьки» такі були милі й безобидні, а війни, власне, ніякої й не було, був тільки «герць», така парада, гулянка. «Козаченьки» йшли на «герць погуляти» з «воріженьками».
Хтось збоку засміявся. То сиділи поблизу стрільці, спинами до розмовців, стомлені, байдужі, але вони, безперечно, слухали, хоч і не подавали зовсім виду. На їхніх вухах і на їхніх спинах було написано, що вони слухають, і сміх той стосувався Романових слів.
Нехай.
— Еге ж, — продовжував Роман до Петра саркастично, ніби сам себе тортурував. — «Козаченьки» йшли на «герць погуляти» з «воріженьками». А тим часом… Бач! Господи, як далеке оце все від того, чим нас напихали змалку ріжні вишивані дядьки та панії! Тим часом діють не цукеркові «воріженьки», й не цукеркових «козаченьків» тут треба, і не цукеркових душ, напханих розвезеним нашим, солоденьким, розмріяним примітивізмом, тут треба! — Бідний Роман аж мінився, так він глибоко переживав усе. — Іншого тут треба! Бо не «воріженьки» діють проти нас, а діє математика! Діє ворог, озброєний математикою! Еге ж! А математики нас якраз і не вчили.
