Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
А може, вже й молитися пізно, може Він уже відступився від нашого краю? (Прости, Господи.) Грішні мої думки, але я не можу відкараскатися від них, Божі помисли нам невідомі, і невідомо, що Він благословляє щиріше: брязкіт зброї і поклик до бою з ворогами чи псалмовий спів во славу Його, прокляття супостата чи смирення? Ось що мене долягає, власне, за цим я й прийшов сюди — дознати, де ж правда, й по тому ступити на ту чи на ту стежку життя. Дивлюся на Божу Матір, яка печально усміхається, і здається мені, що то усміхається Мальва. Гріх великий… А чи винуватий я, що не можу прогнати ті думки? І що увесь світ, який я прокляв, і досі спокуса для мене. То де, на якому полі моє місце? Де краще прислужуся?.. Прислужуся кому? Людям чи Богу? І хіба це не все одно? Не можу з’єднати ці думки, не можу й квит, іноді напружуюся так, що, здається, ось — ось розчахнеться серце. Від цього мені не спиться, я виходжу на поріг і нишком закурюю люльку. Ще один гріх… Але без гріхів жити не можу. Без гріхів один Бог, та й то…
І бачу, як бродить поміж могил монастирського цвинтаря чернець у насунутому на самі очі каптурі, як він то зупиняється, то знову бреде, неначе сновида. Шляхта закатувала його дружину, батька та матір, а двійко дітей продала татарам… І він молиться… Не помстився, не спробував помститись. Я шкіргаю зубами, неначе голодний вовк. Як може жити? Чи тут його місце? Коли б таке вчинили зі мною… Але ж і мою матір закатував шляхтич.
Перекиньчик. Він із своїх… Й давно не свій. Часом монах заходить до церкви. Він не світить свічі, всю ніч стоїть на колінах. Спасається чи спасає інших? І чи можна таким чином когось спасти?
Знаю, грішні мої думки, але поміняти на інші не можу. Я ось і на Богоматір дивлюся, а думаю про Мальву. Богоматір свята, а Мальва?.. А Мальва якщо й грішниця, то невелика. Чи й зовсім не грішниця. Та й хто знає, чиї гріхи більші. Колись на галері мені казав Корсак, що святу Марію довгий час вважали блудницею. Нагуляла дитя на стороні, воно — святе, а вона — блудниця. І вже потім, років через п’ятсот чи й більше, зібралися докупи всі найбільші попи світу, це в них називається соборами, й проголосили її святою. Я вельми подивував Корсаковій розповіді, й аж не повірив йому, либонь, думати про це грішно й зараз, а от думаю. З цього виходить, що те, що нині є грішним, завтра може стати праведним, і навпаки… Сьогоднішнє зло завтра стане добром?..
Отак і крутять, і переколочують світ хитрі розумом нечесні люди. Виправдовують свої гріхи, свою ницість, ховаються за слова й чинять свої чорні діла. У світі є день і ніч, ранок і вечір, але ранок та вечір тільки для того, щоб засяяло сонце або впала пітьма. Й марно називати пітьму світлом, а олжу правдою. Хоч є й такі… І є інші… Які вважають, що тільки вони живуть по правді, тільки вони володіють нею і мають право судити інших. Правду вивертають, неначе кожух, то в той, то в інший бік — на дощ або на теплінь. Ім’ям правди побивають усіх, кого хочуть побити. Їхня правда дозволяє їм побивати й руйнувати…
Полум’я свічі мерехтіло в моїх очах. А мені здавалося, що то мерехтять і міняться Маріїні очі. Маріїні чи Мальвині? Вони справді чимось подібні. І голови їхні, й шиї, і груди. («Гріх, який гріх!») Ченці кажуть, що будь — яка любов до жінки — гріх. Не знаю… А тільки ж здається мені, що це найбільше, що Бог посилає на землі людині. І якщо це гріх, то нащо він її посилає? Тоді він сам грішний? Так, від неї й найбільше лиха. А чи краще, якби ми цього не знали? Я втратив матір, і мав би світ мені померкнути від цього, а він меркне від того, що я втратив любов. Таки гріх, великий гріх, і я щиро каюся й щиро б’ю поклони. Я страждаю, але й радію, що спізнав її. Адже довгий час вважав, що моя душа замала для неї. Вона для мене — неначе промінь світла між хмарами… Тепер я спізнав усе. Але тільки спізнав, щоб страждати й оплакувати втрачене.
Мальва лишилася в мені не просто спомином, а думкою про втрачене щастя, яким воно могло бути й не збулося. Саме там скінчилася моя гонитва за ним. Увесь вік я чогось чекав, на щось сподівався. Либонь, люди й називають оте, недосяжне, щастям. Рідко хто його наздоганяє. Або наздоганяють на час. А потім втрачають…
Й однаково у цих розумуваннях мало втіхи. Я не наздогнав і не вірю, що воно ще раз може явитися мені, але маю жити і йти дорогою, яку вказав Він. Яку вказали предки наші, накладаючи життям. Більшого за Вітчизну в світі немає, і в мене і в усіх інших людей, це великі слова, і вимовляти їх можна тільки в церкві. Без неї всі ми маленькі, а хто зрадив її — нечестивці.
Вдень я тинявся по монастирю. Заглядав до пекарні (печі там велетенські, неначе в геєнні вогненній), до кожевні, до конюшні, там затримувався довше, монастирські коні гладкі, укохані, смирні, здається, й на них перейшла чернеча покора, добре вичищені, стоять у чистих стійлах. І все ж мені здавалося, що у них чогось не вистачало для справжніх коней — перекошланих вітром грив, вогнистого погляду, норову. Але найдовше затримувався в корпусі, де містилася бібліотека й де писці переписували святі книги. Три писці сиділи за однаковими столами, перед ними — черепочки з чорнилами різних кольорів, добре затемперовані пера — їх чинить особливий служник, він носить писцям воду, розгладжує пергамент (дорогі Євангелії в подарунок високим особам), четвертий стіл стояв осібно, за ним сидів ієромонах Елеазар, і сам, неначе пергамент — блідий, шкіра на обличчі в дрібній сіточці зморщок, з вицвілими безживними очима, які, однак, засвічувалися, коли брав до рук книгу. Він уже не писав, зрідка підходив до того чи іншого писця, промовляв до нього тихим гаркавим голосом — настановляв, радив, підправляв. Елеазару — вісімдесят три роки, п’ятдесят один він просидів у цій келії. Мені цікаво було дивитися, як чудовно нижуть писці гачки та загогулини заглавних літер, а ще цікавіше було, що вони в цей час думають. Кажуть — моляться. Іноді той чи той справді ворушив губами. Але я чомусь не вгадував на їхніх губах молитви. Дознати цього не міг. П’ятдесят один рік за одним столом, п’ятдесят один рік ті самі гачки та загогулини! Що він осягнув за цей час? Яку мудрість тримає в собі? Намагався випитати, пробитися крізь чорну рясу до чернечого серця. Живе воно? Чогось прагне? Таки живе. Елеазар любив погомоніти — про благо, про гріх — людське тіло грішне, тільки дух сяє в світі, і яскрить, найясніший, найчистіший він тут, за монастирськими мурами. Ієромонах навертав мене на чернецтво, його мова лилася, неначе потічок спекотної днини, в ній була якась особлива принада, але вознораз і в моїй голові зринали якісь слова… Мабуть, це вперше й по — справжньому дістав мене нечистий, і саме тут, у монастирі, це він нашіптував ті думки. Добре сховатися за цими стінами, але для цього треба переконати себе, що світ — це марниця і всі потуги наші — козацтва — марниця, для цього треба забути про матір, про Василину, про Мальву, про Пива, про Бурого. Забути про Січ, про товариство, про ворогів. А чи й не забувати, молитися про їхню, ворогів, погибіль… Тільки вже он скільки моляться ченці та священики, а вже й церков та монастирів православних на сейбічній Україні майже не лишилося, і на тойбічній вони не наші. Так Господь випробовує нас. «То це він насилає на нас ворогів?» — «Не богохульствуй. Ворогів насилає диявол». — «А чого він його не приборкає? Адже ми просимо його. І нас, вірних, угодних йому стає все менше. Чи ж добрий то пастух, у якого отара все зменшується і зменшується?» — «Стули вуста. Гріх несосвітенний. Молися». Ставало страшно, але сумніви не щезали.
…П’ятдесят один рік він переписував святі книги во славу Божу. Мабуть, це подвиг, й ті книги налили святістю його серце… Ногою під столом вичовгав камінь на півдюйма… По щиколотку… Книга за книгою… Човг, човг… І світ його не тривожив. Ні його краса, ні ницість. Чи краса тривожила? Триста літ, — Елеазар розповідав сам, — переписували в цій келії книги. Він продовжив сумлінну працю тих, хто тут сидів до нього. Бо так робили вони. Так велів ігумен… А сам зробив щось по своїй волі? Вписав щось своє у ті книги? Ні. Навіть квітки в саду не зірвав. Таке його призначення… Творити… творене кимось. Творець один? А моє призначення? Що я тут робитиму? Чиститиму шкреблом коні?.. Щоб возити дрова та воду?.. Спекти хліб і з’їсти?.. А ті коні, на Дикому полі?.. Господи, просвітли мене! Я все дужче й дужче загрузаю в сумнівах. Он учора чув за трапезою, як один чернець шепотів другому на вухо про Стратонія, якого призначили ключником… А він, мовляв, злодій… Інший чернець, Мелетій, монастирський скарбник, скаржився мені, що його обійшли чином. Йому за п’ятдесят, він низенький, натоптуватий, щоки, неначе кавунці, на носі й на лобі бородавки, очі меткі, хитрі. Показував мені монастирські скарби: часточку животворного дерева, кучку землі з Голгофи, цвях із хреста, на якому розп’яли Ісуса. Я довго приглядався до цвяха. Він звичайний, такі роблять у Козельці.
