Бавдоліно - Эко Умберто (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
— Мені знадобилося кілька днів, мосьпане Никито, щоб зрозуміти, ким були гіпатії насправді…
— Адже ви, гадаю, зустрілися знову.
— Ми зустрічалися щодня, або майже щодня. Бо я вже не міг не бачити і не чути її, і це не має тебе дивувати, але я здивувався і запишався, коли зрозумів, що вона теж була щаслива бачити і слухати мене. Я… я знов став мов немовля, яке шукає материну грудь, а коли матері нема, то плаче, бо боїться, що вона не вернеться.
— Так буває й у собак з їхніми господарями. Але історія ця про гіпатій мене інтригує. Ти, може, знаєш, а може, й не знаєш, що Гіпатія справді існувала, хоч і не тисячі років, а лиш вісім століть тому, і жила вона в Александрії Єгипетській, коли в імперії правив Теодозій, а потім Аркадій. То справді була, як оповідають, жінка великої мудрості, обізнана з філософією, математикою та астрономією, і чоловіки теж ловили кожне слово з її вуст. У той час свята наша релігія вже здобула перемогу на всіх теренах імперії, але була ще купка бунтівників, які намагалися підтримувати мисль поганських філософів, приміром, божественного Платона, і не заперечуватиму, що чинили вони слушно, бо передали цю його мудрість нам, християнам, а інакше вона б пропала без сліду. Проте Кирило, один з найвидатніших християн свого часу, якого потім церква визнала святим, чоловік великої віри, але й великої нетерпимості, вважав учення Гіпатії суперечним Євангеліям, і нацькував на неї натовп розлючених християн-неуків, які навіть не знали, що саме вона проповідує, але завдяки Кирилові та іншим вважали її шахрайкою і розпусницею. Може, на неї звели наклеп, хоч жінкам таки не годиться втручатися в божественні питання. Одне слово, її затягли у храм, роздягли догола, вбили і познущалися з її тіла черепками розбитих посудин, а тоді кинули її труп на вогнище… Про неї виникло чимало легенд. Кажуть, що вона була дуже вродлива, але дала обітницю дівицтва. Якось у неї шалено закохався один юнак, її учень, і вона показала йому ганчірку зі своєю менструальною кров'ю, кажучи, що ось це і є предмет його пожадань, а не краса як така… А насправді ніхто ніколи точно так і не дізнався, чого саме вона навчала. Усі її писання пропали, ті, хто чув її науку особисто, усі вже були мертві або примусили себе забути те, що чули. Усе те, що ми знаємо про неї, ми дізналися від святих отців, які засудили її на смерть, і, якщо чесно, я, як автор літописів та історій, не вірив би занадто словам, що їх ворог вставляє у вуста своєму ворогові.
Вони зустрічалися ще не раз і багато розмовляли. Гіпатія говорила, і Бавдолінові хотілося, щоб ученість її не мала ні кінця ні краю і щоб він міг безупинно ловити кожне слово з її вуст. На всі Бавдолінові запитання вона відповідала з безстрашною невинністю, жодного разу не почервонівши: вона не знала ніяких облудних заборон, усе для неї було прозорим.
Бавдоліно нарешті наважився спитати її, як гіпатії відтворюють себе самих уже стільки століть. Вона відповіла, що кожного року Мати обирає серед них тих, які мають народжувати, і відводить їх до запліднювачів. Про них Гіпатія не сказала нічого конкретного, звісно, вона ніколи їх не бачила, але не бачили їх і ті гіпатії, які проходили цей обряд. їх заводять уночі в певне місце, там вони випивають напій, від якого п'яніють і втрачають чуття, тоді їх запліднюють, і вони вертаються до своєї спільноти, й ті з них, що завагітніли, перебувають під опікою товаришок аж до пологів; якщо плід їхнього лона виявляється чоловічого роду, його віддають запліднювачам, які виховують його відповідно до своїх звичаїв, і він стає одним із них, якщо ж народжується дівчинка, вона залишається в спільноті і виростає гіпатією.
— Тілесне єднання, — казала Гіпатія, — як у тварин, які не мають душі, це лише спосіб помножувати помилку світу. Гіпатії, яких посилають до запліднювачів, погоджуються на це приниження тільки тому, що ми мусимо далі існувати, щоб відкупити світ від цієї помилки. Ті з нас, яких було запліднено, нічого не пам'ятають про це — чин цей здійснюється в дусі жертовності, інакше він міг би порушити нашу апатею…
— Що це таке, ця апатея?
— Те, у чому живе кожна гіпатія і що дає їй щастя.
— Чому світ є помилкою?
— Бавдоліно, — сказала вона, сміючись із невинним здивуванням, — хіба світ здається тобі досконалим? Подивись на цю квітку, бачиш, яке тендітне в неї стебло, а всередині красується щось на кшталт дірчастого ока, і пелюстки її всі однакові — трохи вигнуті, щоб уранці збирати росу, немов у чашу, і бачиш, з якою радістю вона віддається цій комасі, яка висмоктує з неї нектар… Хіба вона не прекрасна?
— Вона справді прекрасна. От власне, хіба не прекрасне те, що прекрасне? Хіба не в цьому божественне диво?
— Бавдоліно, завтра вранці квітка ця загине, а через два дні від неї залишиться сам тлін. Ходи зі мною.
Вона повела його у кущі й між ними показала йому гриб з червоною шапочкою, поцяткованою жовтими крапками.
— А він гарний? — мовила вона.
— Гарний.
— Він отруйний. Хто з'їсть його, помре. Хіба світ, де всюди смерть чигає у засідці, здається тобі досконалим? І знай, що я теж колись помру, і я теж стала б тліном, якби я не присвятила себе відкупленню Бога.
— Відкупленню Бога? Щось не розумію…
— Ти ж не християнин, Бавдоліно, як ті монстри з Пндапеціма? Християни, які вбили Гіпатію, вірили в жорстоке божество, яке створило світ, а разом з ним і смерть та страждання, причому не тільки фізичний біль, а й щось гірше — недугу душі. Створені істоти здатні ненавидіти, вбивати і завдавати страждань собі подібним. Ти ж не повіриш, що справедливий Бог міг приректи своїх дітей на таке зло…
— Але ж усе це роблять неправедні люди, і Бог їх карає, а праведних спасає.
— Тоді чому Бог цей створив нас, а потім дозволив, щоб над нами нависла небезпека прокляття?
— Бо найвищим благом є свобода чинити добро чи зло, і щоб дати дітям своїм це благо, Бог мусив погодитися з тим, що деякі з них зловживатимуть ним.
— А чому ти вважаєш, що свобода — це благо?
— Бо якщо її в тебе заберуть, якщо тебе закують в кайдали, якщо не дадуть робити те, що хочеш, ти страждатимеш, а отже брак свободи — це зло.
— Ти можеш повернути голову так, щоб дивитися прямо позад себе, — але повернути повністю, так, щоб бачити свою спину? Можеш зануритися в це озеро і зоставатися там аж до вечора — але під водою, не виринаючи, не показуючи голови? — сказала вона, сміючись.
— Ні, бо якби я спробував викрутити таким чином голову, я б зламав собі шию, а якби зостався під водою, не мав би чим дихати. Бог створив мене з цими обмеженнями, щоб не дати мені нашкодити самому собі.
— Значить, ти кажеш, що він з добрими намірами забрав у тебе трохи свободи, правда?
— Він забрав її в мене, щоб я не страждав.
— То чому він дав тобі свободу обирати між добром і злом, якщо потім ти ризикуєш терпіти вічну покару?
— Бог дав нам свободу, думаючи, що ми ужиємо її на добро. Але стався бунт ангелів, який привніс зло у світ, потім змій спокусив Єву, і тому ми всі тепер страждаємо від первородного гріха. Бог у цьому не винен.
— А хто сотворив збунтованих ангелів і змія?
— Звісно, що Бог, але заки вони збунтувалися, вони були добрими, бо такими він їх створив.
— Значить, зло у світі створили не вони?
— Ні, вони його скоїли, але існувало воно й раніше, як можливість збунтуватися проти Бога.
— Значить, зло створив Бог?
— Гіпатіє, ти бистра, вразлива, прониклива і вмієш провадити disputatio набагато краще від мене, а я ж вчився в Парижі. Але не кажи мені таких речей про доброго Бога. Він не може хотіти зла!
— Звісно, що ні, Бог, який хоче зла, це протилежність Богові.
— То що тоді?
— Бог просто побачив зло коло себе, не прагнучи його, як темну частину себе самого.
— Але ж Бог — це найдосконаліша сутність!
— Звісно, Бавдоліно, Бог — це найдосконаліше зі всього, що може бути, та якби ти знав, як важко бути досконалим! А тепер, Бавдоліно, я скажу тобі, хто такий Бог, тобто чим він не є.
