Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗

– Прости мене, – крикнув він, – але, Феофано, я вже не знаю, кому вірити, а кому ні!

Вона ступила вперед і поклала теплу руку на його плече.

– Мій імператоре, мій василевсе, красо і гордість Візантії, – сказала вона, схиляючи голову до грудей Никифора. – Я розумію, що в тебе є безліч турбот, ти сумуєш за покійним батьком, тебе турбує війна в Болгарії, у важку цю годину захворів паракимомен Василь. Але, імператоре, чому ти забуваєш, що в тебе є Феофано, яка тебе любить і живе тільки для тебе?..

Вона дивилась йому в очі так, як може дивитись тільки мати або дитина.

– Тебе стурбувала ця записка, але ти забув, що вона ображає й мене. Озброєні люди в гінекеї! О імператоре, будь певен, Лев Валент і Михайло оглянули, обшукали там усі покої. Я не знала, хто й чому послав їх у гінекей, і прийшла скаржитись на них. Виявляється, це твій наказ…

– Прости мене, Феофано, – ще раз сказав Никифор. – Я зовсім не хотів тебе образити.

– Я вже забула про образу, – промовила вона. – Будь спокійний, імператоре, не хто-небудь, а Феофано тебе охороняє. Ти добре зробив, імператоре, – подивившись по опочивальні й на вікна, додала Феофано, – що перетворив цей палац на фортецю. Сюди ніхто не проб’ється. Босфор замкнутий на ланцюг. Твоє військо готується до походу… Ти знову сядеш на коня, знову полетиш перед легіонами! Пригадуєш, як колись ти ходив війною на агарян, стояв під Каппадокією, брав Тарс… Тоді в твоєму шатрі весь час – день і ніч – була і я…

– Це був чудовий час! – захоплено сказав імператор. – Але й зараз ти така ж прекрасна, Феофано, як і тоді. Я можу без кінця дивитись у твої очі, без кінця цілувати…

Феофано сама поцілувала його – довгим, пристрасним поцілунком.

– Ти хочеш бути зі мною цю ніч? – запитала вона.

– Тільки з тобою… Хіба ти думаєш ще кудись піти?

– Так, я мушу ще піти до гінекею й попрощатись з болгарськими царівнами. Навіжений Лев Валент так перелякав і мене, і їх. Я з ними трохи поговорю, а потім повернусь. Ти спи, імператоре. Я прийду до тебе…

– Я ждатиму тебе, василісо, найблагочестивіша і найблаженніша.

2

Був час, коли заступає друга зміна нічної варти. У Буколеоні вартували етеріоти. Побрязкуючи зброєю, заковані в броню, пройшли в мовчанні під командою діангелів [165] і стали біля воріт і на всіх стінах та вежах Буколеону топотерити [166]. Вони підняли щити, наставили списи, – ніхто тепер не пройшов би живим у фортецю над морем.

За стінами Буколеону лежав темний, безлюдний Константинополь. Від Перу й Галати мчав через Золотий Ріг і свистів на форумах і вулицях рвучкий, холодний вітер. З неба сипався незвичайний для півдня сніг. Негода, холод, сніг тримали мешканців у житлах. Міцно спали всі в Константинополі, міцно спав і Буколеон. І ніхто не бачив, як із однієї з кімнат гінекею вийшло кілька чоловік, минули, скрадаючись, двір і сад, з’явилися на південній стіні фортеці й піднялись східцями на дах над морем.

Там було темно. Внизу, глибоко під ними, шуміла, вирувала, котила вали роздратована, холодна Пропонтида. Хвилі з такою силою билися об підмурки палацу, ніби намагались його зруйнувати.

І дуже довго напружено прислухались на даху Буколеону люди, але нічого на морі, крім шуму валів і плескоту хвиль, не чули.

Потім до них долетів свист. Тому, хто не ждав його, він видався б серед цієї ночі звичайним свистом вітру. Та й ті, що стояли на даху Буколеону, спочатку не знали – вітер то чи людина.

Свист повторився. Тепер уже можна було добрати – свист линув від моря, від берега, саме з того місця, де бронзовий лев над водою поглинав бика.

В темну безодню над морем почала тоді спускатись зроблена з мотузків драбинка. Вітер перекочувався через дах, рвався до моря й одкидав драбинку далеко від стіни, вона, здавалося, ніколи не досягне підніжжя мурів, моря.

І раптом драбинка здригнулась, завмерла, сіпнулась, хтось стояв там, унизу, в глибині, і пробував, чи міцна вона.

Це були до краю напружені хвилини. Внизу хтось вчепився дужими руками за драбинку, от вона витягнулась, як струна, вітер пробував відкинути її від мурів – в безодню, в море, але хтось уперто й сміливо підіймався вище й вище. У темряві почулось важке дихання людини, ось уже виринули руки, тулуб.

Ті, що стояли на даху, підхопили людину, що розгойдувалась над безоднею.

– Руку! Руку! – сполохано шепотіли вони.

– Нарешті! – промовив невідомий. – Проклятий вітер. Я думав, що попаду на вечерю акулам Пропонтиди. Чи всі зібрались?

– Всі зібрались і ждуть тебе. Ходімо!

Скрадаючись, вони один за одним пройшли дахом Буколеонського палацу, спустились униз, у двір.

Рвучкий, холодний вітер перелітав Золотий Ріг, свистів на форумах, у вулицях, мчав у чорну безвість Пропонтиди. З даху Буколеонського палацу петлялась, вихрила забута мотузяна драбинка й вже не було сили, яка могла б її прихилити до землі, до мурів, до розбурханих хвиль холодного, сердитого моря. Та й нікому вона не була потрібна. Будуючи з каменю й заліза свій палац, Никифор Фока не врахував, що з неприступних його стін до моря можна спустити тоненьку мотузяну драбинку…

Імператор Никифор заснув дуже пізно, і не на царському ложі, а просто на підлозі на хутрі барса. Щоб не змерзнути, імператор прикрився теплою мантією свого дядька, ченця Михайла Мелаїна.

Прокинувся імператор від того, що хтось зірвав з нього мантію, та ще від дужого удару в груди. Переляканий, підвівся, хотів схопитись на ноги. Але не зміг, бо страх скував тіло, одібрав мову…

Те, що він побачив у опочивальні, було страшніше всього, що міг вигадати хворобливий мозок. Опочивальню наповнювали воїни з мечами в руках. На дверях, також з мечем, стояв Іоанн Цимісхій.

– Господи! Що це?! – крикнув Никифор, не розуміючи, як ці люди опинились пізньої ночі тут, в його опочивальні.

І враз, ніби всі тільки цього й ждали, один із воїнів – імператор пізнав його, це був начальник етеріотів Лев Валент – ступив уперед, розмахнувся і вдарив його мечем. Удар прийшовся по голові, імператор відчув нестерпний біль, очі йому залила кров…

Але імператор не втратив свідомості. Він зрозумів, що ці люди прийшли його вбити. І хоч знав, що тепер йому ніхто і нічим не допоможе, закричав:

– Богородице! Спаси! Спаси!

Тоді кілька чоловік схопили його за руки, потягли по підлозі, кинули на мармур…

– Чого кричиш? – почув Никифор.

Лежачи на підлозі, він мовчав. Просто перед ним на його царському ложі сидів Іоанн Цимісхій.

– Чого кричиш? – ще раз запитав Іоанн.

– Іоанне! Брате! – не промовив, а швидше прошепотів Никифор.

– До кого ти звертаєшся? – засміявся Іоанн. – Брат? Хто кому брат? Як смієш ти називати мене братом – ти, що з моєю допомогою сів на престол, ти, що через заздрість і безумство забув про моє благодійство, одірвав мене від війська, хотів вислати, як якогось злочинця, у Вірменію?

– Іоанне! Прости! – заволав Никифор.

– Мовчи! – перебив його Іоанн. – Ніхто і ніщо тепер не вирве тебе з моїх рук. Говори! Я слухаю, може, ти скажеш, що не винен?

– Богородице! Благаю! Спаси! – знову зайшовся Никифор.

– Безумний, дурний імператоре! – крикнув Іоанн.

Никифор бачив, як Іоанн вихопив меч і кинувся до нього, як з усіх боків до нього підступають вої, сам Іоанн схопив його за бороду і рвав її. На нього сипались удари, його били голоменями мечів.

Нарешті Іоанну обридло це, і він сам ударом меча одрубав голову імператору Східної Римської імперії Никифору Фоці. Ще одного римського імператора, і також від насильницької смерті, не стало. Біля дверей його опочивальні лежав у калюжі крові великий папія Михайло.

Аж тоді прокинувся і зашумів Буколеон. Ворота палацу були замкнуті зсередини, і сторожі, що стояли за ворітьми, хоч і чули шум і крики в палаці, але допомогти не могли. Коли в палаці запалились вогні і скрізь залунали переможні крики, сторожі почали бити ворота.