Хотин - Сорока Юрій В. (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗
— Великий візир — надзвичайно розумна людина, — по хвилині мовчанки відповів Собеський, — він стоїть на сторожі інтересів свого володаря, а це викликає в нас лише захоплення. Однак ми повинні зробити все від нас залежне для досягнення миру. Як вияв нашої доброї волі можу відректися від усіляких зазіхань на Молдавію. Нехай це буде нашою спробою примирення з великим візиром, а разом ось цей скромний для особи великого візира дарунок у розмірі тисячі талерів. Крім того, мені доручено передати великому візирові ще двадцять тисяч у разі досягнення нашої угоди…
Від Собеського до Ділавер-паші перекочував важкий гаман. Очі турка на мить блиснули й згасли. Але тепер у них замість дикої люті читався живий інтерес до співрозмовника. Тамуючи у грудях радість, Собеський зрозумів, що буря вщухла. Тут йому на допомогу прийшов Жоравинський:
— Хочу запевнити вас, славний Ділавер-пашо, у прихильності до вас… до вас і Оттоманської Порти. Мені дуже неприємно було бачити аскерів могутнього падишаха, коли вони поверталися після бойовища. О, це було жахливе видовище: полки проходили поблизу нашого шатра змучені і безсилі. Аскери ховали від сорому свої жахливі рани, а трупи спішно провозили у закритих возах. Мене брав великий жаль за цих людей: під промоклим осіннім дощем багато хто з них не мав чим прикрити голого тіла… адже вони не звикли до життя у наших суворих краях.
Ділавер-паша неприязно подивився на Жоравинського. Той мовчки витримав погляд.
— Воїни падишаха звикли до труднощів. Якщо ви, мій друже, вважаєте, що ці люди не в змозі загинути за іслам і свого падишаха, то ви помиляєтеся.
— Що ви, я в цьому не мав жодних сумнівів. Але мене цікавить: хіба потрібна така жертва милостивому падишахові? У будь-якому разі повинен нагадати: після всіх показаних тут баталій турки не мають чим пишатись, а поляки боятись.
Слова Жоравинського стали тим останнім, що переважило шальку терезів на користь польських посланців. Глибоко зітхнувши, Ділавер-паша взяв до рук келих із шербетом і запросив присутніх зробити те саме.
— Король Ляхистану має знати: його лицарі не лише хоробрі на полі бою, вони ще й талановиті дипломати… Добре, я заплющу очі на деяку зухвалість ваших вимог. Нехай це буде виявом і моєї доброї волі, адже поганий мир ліпший за добру війну. Пийте шербет, мої друзі, і ми разом будемо молитися за щасливий спокій.
— Дякуємо, великий візире, — схилив голову Собеський, — істинно кажу: бачить Всевишній мудрість правої руки падишаха, великого Ділавер-паші. Маю надію, тепер ми можемо з'явитися на очі самого Османа II. Мій король нетерпляче чекає добрих для нього звісток про успішний кінець переговорів.
— Я буду молити падишаха якнайшвидше зібрати диван. Гадаю, навіть завтра ми зможемо цілувати край одягу серця всесвіту…
Поверталися до своїх шатер посли пізньої ночі. Ці кілька годин були найвиснажливішими за весь час переговорів. Фактично щойно вирішилася доля війни, а може, й усієї Польщі. І Собеський, і Жоравинський були стомленими, проте горді того, що витримали сутичку з візиром. Попри всі погрози Ділавер-паші дали зрозуміти, хто тут розмовляє з позиції сили, і він з цим погодився. Це був тріумф.
Уранці наступного дня послів повідомили, що падишах не бажає прийняти їх сьогодні і призначив засідання дивану на завтрашній день. Їх просили не залишати шатер, і чауш Карім-ага, що його було приставлено до посольства як командира почесної варти, з поклоном і вибаченнями просив гостей присвятити цей день насолодам. Ніби за помахом чарівної палички у наметі з'явився стіл, зроблений з дивовижного ебенового дерева, вкритий найтоншою різьбою. На ньому почали з'являтися золоті й срібні кунгани, кришталеві чарки, тарелі з вишуканими стравами. Грецькі, іспанські й французькі вина стояли поряд із каспійськими осетрами, смаженими фазанами і східними солодощами. З великих блискучих ваз звисали важкі виноградні грона, в'язки медово-жовтих бананів і запашних апельсинів. Стіл був уже вщерть заставлений, а темношкірі раби все бігали і бігали, щоразу викликаючи подив послів новою стравою, яка примушувала забути про попередні. Нарешті за спиною у кожного з послів стала загорнута у напівпрозорий газ, легка і граційна невільниця. Посміхаючись самими лише очима, рабині почали наповнювати келихи темними густими винами з витончених тонконосих кунганів. При цьому вони низько схилялися над послами, і пахощі їхніх умащених запашними маслами тіл били в ніс, розпалювали кров стомлених довгим походом воїнів. За тонкою стіною шатра заграла музика, і шовкова запона при вході відкинулася, пропустивши усередину четвірку танцівниць. І закипіли, запалали шаленим вогнем гарячі ритми східного «танцю живота». Забилися ще частіше серця поляків і козацьких старшин. Заблищали хижі вогники в очах чоловіків. Магічними смолоскипами відбились у їхніх зіницях такі фантастичні у похмурому Хотині, на смертельно враженому війною полі фігурки у легких східних одежах, грація рухів витончених тіл і п'янкий поклик у вологих чорних очах.
Танок зачаровував. Старе вино запалювало вогонь у жилах, і час спливав повільно. Після вогню гармат, хмар порохового диму і смертельної січі, після холодних ночей і вогких світанків перед очима послів відкрився чарівний едем. Тож вони насолоджувалися цим раєм на землі, не намагаючись пришвидшити події. Їхні думки повільно плинули під стелею шатра, змішуючись із запашним димом кальянів і музичними ритмами. А чорні, як сажа, невільниці, одягнуті у чудернацькі шати, все несли, несли й несли таці зі смаженою бараниною та заливною рибою, ювелірні кухлі з шербетами і коштовні кунгани з вином. Наказ Керім-аги щодо найбільшого задоволення гостей виконувався з усією східною розкішшю та азійською гостинністю. Обід, що почався ще до полудня, непомітно перебіг у вечерю і закінчився пізно вночі, коли захмелілі посли не в змозі більше вливати в себе дорогоцінне вино, поснули там, де кого зморив важкий хмільний сон, розкинувшись на парчових міндерах і м'яких перських килимах…
Коли у шатро зазирнув похмурий ранок восьмого жовтня, послам нарешті повідомили, що їх прийме султан. Розв'язка наближалася. Поляки й козаки почали приводити себе до ладу, стираючи з облич і одягу сліди вчорашнього бенкету: прискіпливо підголювали вуса, хлюпали в почервонілі очі ароматною водою, що в ній плавали пелюстки троянд, розпушували хутряні коміри й шапки. Коли вже мали виходити до ставки Османа II, до намету вбіг посланець у промоклому під дощем кунтуші.
— Пане сеймовий комісаре, — вимовив він після привітань, — маю для вас добрі вісті!
— Слухаю, — спокійно подивився на посланця Собеський.
— Уночі прибули люди від пана Косоховського. Він доповів його ясновельможності, що знаходиться на відстані денного переходу від нашого табору. З ним три тисячі піших жовнірів і великий обоз із провіантом і боєприпасами…
До шатра зайшов Радул, Алі-паша і кілька чаушів. Собеський з посмішкою звернувся до жовніра, який, вражений появою сановитих турків, замовк.
— Продовжуй, лицарю. І наскільки великий обоз із припасами веде загін пана Косоховського?
— Тисяча возів. Пан Любомирський хотів відправити десять тисяч комонного війська, зустріти пана Косоховського, але його люди запевнили, що обоз іде під надійною охороною.
— Дуже добре! Це все?
Собеський задоволено позирав то на турків, що мовчки стояли коло виходу з шатра, то на жовніра, який зрозумів, що діється, і додавав своєму голосу деякої зверхності.
— Ні, вашмость! То є не все! Пан хлопський гетьман Сагайдачний…
Зискар, що стояв поряд, люто зиркнув на жовніра і сухо відкашлявся.
— Ти хотів сказати «козацький»! — поправив посланця Собеський.
— О, прошу пана, так. То пан козацький гетьман мав учора гінців від донських козаків. Вони запевнили, що через кілька днів підійдуть до нас на допомогу їхні основні сили — двадцять тисяч комонних донців. Це все, прошу.
Собеський хмикнув.
— Ну що ж. Добрі вісті. Вони спізнилися на два дні, але це вже не суттєво… Ми готові, панове! — повернувся Собеський до турків.
