Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович (книги онлайн читать бесплатно txt) 📗
Нарешті вони, знесилені, змучені до краю, десь зупинилися. В темряві. Вони зупинилися в якійсь уцілілій хатині, мабуть, єдиній на цілий світ, серед якогось пожарища. Та тепер увесь світ — пожарище. Крім хати, на тім пожарищі де–не–де стирчали комини, обвуглені росохи, стовпи, лежали купи цегли…
…Обсмалені дерева, купи грузу, розбомблені вулиці, опалове небо. Хата. Його рідна хата в рідному місті… Під стіною хати в дворі стіл. На столі лежить Вона, Ата, мертва, а на грудях у неї немовлятко… Ах, це пак уже був сон. Сон. Десь раптовий крик і стрілянина. Це дійсність.
Петро зітхає й швидко розплющує очі. Йому трохи холодно. На обличчя капає роса з галузки, що вціліла на розщепленому дереві (кленові). Роса насідала на простягнені далеко вперед чоботи. Перед очима туман. Чи у віччю туман? Чи у світі туман? По тілу пробігають дрижаки…
«Гм… Але проти чого ж був той сон, га? Той сон з убитою Атою й з немовлям на її грудях! Проти чого? І що означає те немовля? Чому немовля? Звідки немовля?!. А ще що ж то за сон, що він їв рідну землю? Проти чого це?..»
Петро поводить зімлілою шиєю, крутить головою, щоб прийти до пам'яти.
«Гм, треба шукати штаб!.. Треба конче знайти штаб. Штаб дивізії…»
Туман з очей розходиться, але лишається туман в світі. Власне, не туман, а легенька мряка, бліде світло світанку. «Треба знайти штаб дивізії!»
Ген там, де вночі був вогненний водограй, над Бродами рожевіє небо. Праворуч виплив з туману ліс. А просто попереду, ген унизу, якась метушня й клекіт… Нібито там люди топляться в морі… Топляться. Кричать. Вони по шию, по пояс, по коліна у воді, так само до половини у воді коні, машини, танкетки, мотоцикли… По тій воді бредуть телеграфні стовпи…
Петро тре очі — що за мана. Ба!..
То землю в низині застелив туман, а в тім тумані… Га! Га!.. Серце Петрові забилося радісно, закалатало: свої! То там свої! Наші! То ж дві колони їхнього війська!..
Дві колони їхнього війська стовпилися на шляху, одна проти одної, дві довжелезні колони… Одна йде на захід, друга на схід. Це ж вони, мабуть, збилися з напрямку вночі, напоролися одна на одну, зачепилися одна за одну і тепер галасують, не можуть розминутися. Одна колона поривається на захід, а її не пускає та, що поривається на схід.
Петро миттю звівся, почепив «ем–пі» на шию, підхопив панцерфавста й пошкандибав униз до шляху, чіпляючись за кущі, спіткаючися по вирвах і вибоїнах.
VII
Петрів здогад виявився вірним. Хоч і не зовсім. На захід поривалася колона… не колона, лявина німецьких солдат з ріжних частин вермахту, хаотична, скорше подібна на збіговисько якихсь банд, аніж на німецьке військо, — а назустріч їй ішла на схід–таки організована колона, якась частина дивізії «Галичина».
Вранішній туман розходився, небо ставало все ясніше й ясніше, й ясніше ставало навколо, й, наближаючись, Петро вже добре бачив, що там відбувається. Він бачив таку картину… Власне, спершу добре вслухався в клекіт і почув зудар двох мов, лайку на двох мовах, шалені вигуки двох рас. А потім уже побачив таку картину.
Спинена потужною хвилею німецьких солдат і офіцерів, колона українських вояків стояла, а її проходили наскрізь німці, подробивши її на окремі групи. В однім місці якийсь німецький високий чин кричав гістерично щось на двох українських старшин, що стояли перед вищим начальством на струнко. В другому місці стояв галас біля гармати… Там німці розпрягають коней, свіжих, дебелих, і хочуть їх замінити своїми шкапами, маленькими коненятами, реквізованими десь в українських селян, безмежно вимученими, з побитими копитами, з позбиваними холками… Гармаші не дають перепрягати, але їх відпихають і кричать на них з брутальністю, характерною для солдафонських надлюдей, і таки перепрягають… І в іншому місці те саме — випрягають коней з двоколки… Надлюди хотять мати добрих коней, утікаючи, щоб везти свої пожитки та й самим їхати. Якийсь старшина з української дивізії, теж німець, розривається від гніву й обурення на своїх власних земляків. А ті йому радять «заткнути писок». Ніякої їхньої «української» дивізії немає. Капут. Всьому капут. Є тільки проблема, кому належать ліпші коні, німецькі коні. Герен фольк є герен фольк. Його солдати мають право їхати. А ці хлопці звикли й нехай ідуть так. Та й які з них солдати?! Пхе! Вони «йдуть у бій»?! Ха–ха–ха! Який бій? Всі бої вже відбуто! Який тепер бій? Гітлера вбито — війні кінець!
Українські старшини були явно спантеличені всім і не знали, на яку ступити, як тут бути, чи йти далі на фронт битися з большевиками, а чи починати вже тут битися з ось цими. Якщо Гітлера вбито… Але ж ні, всім же відомо, що замах був невдалий! Це вже розклад, це певні ознаки розкладу під впливом страшного розгрому на всіх фронтах. Це симптоми розкладу. Але подумати тільки — така зразкова армія, як німецька, і — заторкнута розкладовим маразмом!..
Старшина, німець з української дивізії, вимахував револьвером перед носом тих, з числа яких хтось крикнув про смерть Гітлера, хотів покарати провокатора. Але його заспокоїли німці ж, земляки. «То був жарт! Тільки жарт». А взагалі — не відомо, хто ж це крикнув.
Українські старшини спостерігали все, бачили ознаки розкладу і глум з них… Одначе їм вже добре защеплено почуття дисципліни, те почуття ще не розгальмувалося, й вони не здібні стати на шлях бунту й анархії, через те вони стоять такі чемні, розгублені, огірчені.
А може, справді вбито Гітлера? Бо інакше чим пояснити всі ці прояви анархії й деморалізації? Невже це тільки висліди поразок на фронтах?
«Так, це напевне висліди поразок, бо занадто вже ті поразки тяжкі на сході й на заході. Надто поразки на заході, катастрофа з тим „Атлянтійським валом“, це, мабуть, найголовніша причина психічного заломання німецького прославленого своєю здисциплінованістю вояка…» Так думав Петро, спостерігаючи те, що відбувалося, поки йшов уздовж цього ярмарку.
Приглядаючись до того, що діялося, Петро сам розгубився й не знав, на яку ступити. По правді, його таки дуже здивувало й огірчило те, що він бачив. Щоб німецькі солдати, хай і перелякані ворожим скаженим тиском, хай і до якоїсь міри здеморалізовані, але щоб вони, утікаючи з фронту, перепрягали коней у тих, що йдуть на фронт! Це щось, що не лізе в голову. Таж ці «хлопці» як–не–як ідуть боронити їх же, їхній «фатерлянд» від величезної біди, від загибелі! Але факт — ось біля ляфета українські гармаші й німецькі відворотці мало не б'ються.
Зразу думав було розшукати коменданта цієї колони українських вояків і зголоситися до нього. Але подивився на все й на тих молодих старшин, а далі згадав правило, що комендантами подібних колон були завжди німці, тож і тепер, напевно, комендант німець, і в нього пропала охота зголошуватись. Та й чого? «Ні, вже краще я зголошуся в штабі дивізії!» Петрові, як здисциплінованому воякові, йшлося про тверде й законне призначення його на нову ролю, яка б там вона не була.
Проте справу зголошення перерішив несподіваний інцидент, що розігрався перед Петровими очима. Химерний інцидент і ще химерніші його висліди.
Якийсь юнак, замурзаний і розхристаний, без шолома, пер мотоциклем назустріч німецькій лявині, покрикував гостро на німців, щоб йому давали дорогу, обминав ярмарок бічною гривкою. Він прогуркотів повз Петра й гнав далі, спихаючи німців зі свого шляху. Він гнав на схід. Він вже від'їхав яких метрів з сорок наперед, минувши Петра, як раптом дорогу йому заступив якийсь чин німецької польової жандармерії з ланцюгом на шиї. Він звелів юнакові злізти, відбираючи мотоцикль, щоб їхати самому, і не на схід, а на захід. Юнак замість послухати натис на педаль і «газонув», мовчки пориваючись уперед. Тоді жандарм схопив юнака, стяг його з мотоцикля й з усієї сили вдарив у лице… Мотоцикль загнув зигзаг вліво, юнак вправо, і обоє знову зустрілися та й упали в пил. Жандарм ступнув до юнака, звів його за петельки й ударив знову в ухо. «Ду, русіше швайн!» Юнак схлипнув, захлинувшись кров'ю з розбитих уст, і, захищаючись ліктями, упав знову, а жандарм заніс знову свій кулак… Петро вже був біля них. Почувши «ду, русіше швайн!», він дуже здивувався, що це за така «русіше швайн»? Може, большевик? Диверсант?.. Лишивши панцерфавста в рові, з цікавістю ступнув ближче. Раптом помітив «левика» з розчепіреними лапами на юнаковому рамені — й у віччю йому потемніло. Немов підкинений пружиною, підскочив до жандарма і, не здаючи собі справи з власного вчинку, схопив жандарма за ковнір, повернув лицем до себе й з усієї сили вдарив його кулачищем по уху. Жандарм упав. Схопився. Шарпнув за кабур з пістолем… Але Петро миттю скинув з шиї свій «ем–пі» і рішуче наставив його в груди:
