Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
– Ти кажеш, – вів далі Никифор, – що вони всі загинули або ж сидять на Проті. Так хто ж тоді пророкує таке й хоче моєї смерті?
Імператор розповів Феофано про випадок у соборі й показав записку, яку йому дав чернець. Феофано дуже уважно прочитала її, й на обличчі в неї виступили рум’янці. Проте Феофано стрималась і, як тільки могла спокійно, нібито жартома, сказала:
– Мій імператоре! Василевсе мій! Та невже ж можна так страждати із-за кожної дурної записки? «Третього місяця ти підеш із цього життя…» Нікчемний черв’як! Він немарно так підписав цю записку. Ну хто, скажи мені, може вгадати, коли людина піде із цього життя? Бог? Та навіть бог цього не скаже, бо коли приходить час – він кличе, коли ж доля судила жити – людина переборює навіть смерть. У нас з тобою, імператоре, є вороги – і тут, у Великому палаці, і в Константинополі, і в імперії. Але, василевсе, ми не були б імператорами, коли б їх не мали. А хіба не мали ворогів вони?..
Вона показала на стіну опочивальні, де зроблені були мусії імператорів Костянтина, Юстиніана, Михайла Мефісоса і Василя Македонянина… Як живі, ті йшли і йшли, високо піднісши вгору руки. За ними з молитовниками в руках крокували їхні жони, діти…
– Це правда, – вирвалось у імператора Никифора. – Македонянин, – показав він пальцем на одного з них, – убив оцього самого… Михайла Мефісоса…
– Так, – голосно засміялась Феофано. – Вони вбивали навіть один одного! А ти чого злякався? Якийсь нікчемний черв’як пророкує тобі смерть, і ти йому віриш?! Подумай, імператоре! У тебе є надійна етерія, від тебе не відходить твій паракимомен Василь, ти побудував – і добре зробив – цей палац Буколеон, куди не проповзе ні миша, ні черв’як, нарешті, біля тебе я – твоя утіха й підпора.
– Це правда, – згодився імператор Никифор. – Тут, у Буколеоні, біля тебе, я в безпеці… Але ворогів є багато, вони там, за стінами Буколеону…
– Хто ж вони?
– Оттон німецький.
– Навряд чи рушить проти Візантії Оттон, – заперечила Феофано. – Він зараз осів у Італії, заспокоївся і далі не піде…
– Але горить і вся Азія, Феофано.
– О, – засміялась Феофано, – колись ти сам, а тепер Вард Склір пройшли по Азії, там навіть вітер не посміє дихнути…
– А Болгарія?
– О, Болгарія – це справді небезпечна земля, і не так вона, як Русь…
Феофано на хвилинку замислилась, потім сказала:
– Колись… це було давно… коли ще живий був імператор Костянтин, я бачила тут, у Великому палаці, київську княгиню Ольгу… Це страшна, небезпечна жінка. Я й досі пригадую її очі, обличчя, уста. Такий, мабуть, і син її Святослав. Але чому ти не йдеш проти нього, імператоре?
– Бачиш, – повільно відповів імператор. – Я сам покликав князя Святослава і навіть заплатив йому, щоб він бив непокірних болгар…
– Він і б’є їх, про це говорить весь Константинополь. Але Константинополь боїться, що Святослав може прийти й сюди…
– О ні, – зухвало сказав імператор. – Болгари не допустять його сюди…
– Хто не допустить? – засміялась Феофано. – Косноязичний їх кесар Петро, оцей чернець з Афонської гори?
– У нього є син Борис… наш родич, Феофано.
– Так чому ж ти тримаєш його тут, при дворі?
– Він завтра ж виїде до Преслави, – заявив Никифор. – Це правда, покладатись далі на Петра не можна. Але, Феофано, я й не покладався на нього. Уже давно, ще тоді, коли оцей Святослав вдерся в Болгарію, я послав єпископа Феофіла василіком своїм до печенігів, дав йому золото, щоб вони напали на Київ.
– Паракимомен Василь не говорив мені про це…
– Про це досі знали тільки я та він, тепер знатимеш і ти, Феофано.
– Це дуже добре, – згодилась і Феофано. – Але на Святослава мусиш рушати й ти.
– Коли печеніги вдарять, рушу і я. А потім, ти знаєш, у мене було неспокійно в Азії. Зараз я готовий і піду, піду…
– О, тепер я бачу, що ти справді мудрий, – запалилась Феофано. – Іди, йди на них!.. Пригадуєш, – замислилась вона, – як ти колись, одразу після нашого одруження, поїхав у Азію… Тоді ти мене взяв з собою. Я жила в твоєму шатрі. Який ти тоді був чудовий, імператоре! Я пам’ятаю тебе на коні, в позолочених доспіхах, у шоломі, з мечем…
– Так, – згодився він. – Це був чудовий час. Але хіба я вже такий старий зараз? Феофано, я ще сяду на коня. Я сам поведу військо на Русь… І тебе я також візьму з собою.
– Але поки що ти молишся, а не готуєшся до війни.
– Я перекидаю військо з Азії, вже мої легіони стоять у Фракії й Македонії, скоро буде готовий і мій флот.
– Ні, ти не готуєшся, – рішуче промовила Феофано, – бо не думаєш про своїх полководців. Чому ти залишаєш поза своєю увагою мужа, який вславився подвигами і не раз рятував тобі життя, допоміг стати імператором?
– Про кого ти говориш?
– Про Іоанна Цимісхія – твого двоюрідного брата, якого ти без жодної провини звільнив з доместика схол, примушуєш їхати до Вірменії. Навіщо йому, людині знаменитого роду, сидіти в глушині, коли він мусить стояти на чолі війська, вести його. У нього, крім того, велике горе. Тільки-но померла його дружина… Нехай, Никифоре, буде він у Константинополі, одружиться з дочкою якогось благородного патрикія… Зроби це для мене…
– Хіба що тільки для тебе, – сказав імператор. – Але я не хочу бачити його тут, у палаці. Нехай він живе в городі, нехай одружується, але не потикається до мене.
– Спасибі, – подякувала Феофано. – Зараз ти зробив як імператор. За це тебе любила і любить Феофано…
Чари кохання! Їм підвладні всі, підкорялись їм і імператори ромеїв.
Звичайно, імператор Никифор виконав пораду Феофано і наступного ж дня запросив на розмову нового свого родича – кесаревича Бориса.
Імператор обрав добре місце й зручну годину для розмови. Він сидів у великій палаті, вікна якої були затінені. Крізь розчинені двері голубіли води Пропонтиди, довга ж низка кораблів на ній пливла й пливла вдалину…
Величне видовище! Море було спокійне, сяяло під блискучим сонячним промінням. І тим грізнішими виглядали на ньому важкі бойові кораблі – дромони, біля кожного з яких пливло по два розвідувальних судна – усії, за ними – памфіли – такі ж бойові кораблі, але менші розміром, ще далі – довжелезні кумварії і коротші – хеландії, на яких звичайно перевозили воїв, коней, зброю.
До вух кесаревича Бориса долинув перестук весел на кораблях, тільки на дромонах сиділо по сто-двісті гребців з кожного борту. Кесаревич бачив, як срібні бризки летять з-під тисяч весел, як тягнеться за кораблями довгий слід від запіненої води.
– Велика сила в твоїх руках, василевсе! – вирвалось захоплено у кесаревича Бориса.
– Я велів цій силі вийти із Золотого Рогу й прямувати за Босфор до Дунаю, – сказав імператор Никифор.
– Отже, вони йдуть на поміч Болгарії?
– Так, кесаревичу. Візантія вирушає на поміч болгарам.
– Спасибі, василевсе! Якщо ці кораблі стануть на Дунаї, князю Святославу буде тісно в Родопах…
– Так, кесаревичу! – суворо вів імператор Никифор. – Прийшов час піднести меч над знахабнілими тавроскіфами і їхнім князем. Дуже скоро, тільки кораблі наші стануть на Дунаї, із Фракії й Македонії в Родопи рушать і наші легіони. Але наскільки я знаю, і ти сам, кесаревичу, мені говорив, що кесар Петро хворий. Ліпше було б тобі вже зараз вирушити до Преслави.
– Великий василевсе! Я давно про це мрію, і одразу після одруження просив тебе про це.
– Їхати тобі до Преслави тоді було ще рано, а тепер саме час.
– Я готовий, василевсе!
Імператор Никифор якусь хвилину помовчав, а тоді сказав, як це здалося кесаревичу, від самого серця, по-батьківському:
– Слухай, Борисе! Я надіюсь, що ти зараз підтримаєш свого батька, а якщо звелить бог, то й сам зумієш захистити Преславу і городи Болгарії. Пам’ятай, що загибель Преслави буде загибеллю твоєю, загибеллю слави всіх каганів болгарських… У твоїх руках будуть усі скарби каганів Омартога, Крума, Симеона, – імператор Никифор важко зітхнув, згадавши ці багатства, – але в твоїх руках буде найголовніший скарб – корона болгарських кесарів. Пам’ятай: візьме Святослав Болгарію – все загибає, загибають усі скарби, корона твоя буде повержена в прах. Ти мусиш боротись з ним до кінця!
