Бавдоліно - Эко Умберто (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
А що Бавдоліно, переповідаючи цю історію, сказав також, що друзі знай питали, хіба є різниця між гомоусіосом і гоміусіосом, і хіба Господа Бога можна звести до якихсь двох словечок, Никита усміхнувся:
— Аякже, різниця є, ще й яка. Ви, певно, на Заході вже позабували ці діатриби, але в нашій, Римській імперії тривали вони довгенько, і чимало люду було відлучено від церкви, вигнано, а то й вбито через подібні тонкощі. Що мене дивує, то це те, що ці суперечки, з якими у нас давно покінчено, далі тривають у тих краях, про які ти розповідаєш.
І подумав собі: я оце все сумніваюся, підозрюючи, що Бавдоліно цей плете мені байки, але такий напівварвар, як він, що жив посеред алеманів і медіоланців, а вони ледве відрізняють Пресвяту Трійцю від святого Карла Великого, не міг би знати про ці речі, якби не почув їх там. А може, він чув їх деінде?
Час від часу наших друзів запрошували на огидні вечері Праксея. Під натхненням бурку наприкінці одного з бенкетів вони, мабуть, патякали щось, що зовсім не личить Волхвам, а зрештою, з Праксеєм вони були вже запанібрата. Якось однієї ночі, коли і він, і вони були п'яні, він сказав:
— Мосьпанове й улюблені гості мої, я довго розмірковував над кожним словом, яке ви вимовили, відколи прибули сюди, і зрозумів, що ви ані разу не підтвердили, що ви — ті самі Волхви, на яких ми чекаємо. Я далі вважаю вас Волхвами, але якщо випадково — розумієте, випадково — ви ними не є, ви не винні, що всі так думають. У кожному разі дозвольте мені говорити з вами, як брат. Ви бачите, яким кублом єресей є Пндапецім, як важко нам тримати в мирі це збіговисько потвор, лякаючи їх, з одного боку, білими гунами, а з другого — виставляючи себе речниками волі й слова Пресвітера Йоана, якого вони ніколи на очі не бачили. Чого вартий наш юний Диякон, ви, певно, вже теж зорієнтувалися. Якщо ми, євнухи, зможемо розраховувати на підтримку авторитету Волхвів, наша влада зросте. Вона зросте й зміцниться тут, але може поширитись і… далі.
— На царство Пресвітера? — спитав Поет.
— Якщо ви туди дістанетеся, вас будуть змушені визнати законними володарями. Щоб дістатися туди, вам потрібні ми, а ми потребуємо вас тут. Ми — чудернацький люд, неподібний до тих потвор, які розмножуються тут згідно з жалюгідними законами плоті. Євнухами ми стаємо, бо нас вибрали інші євнухи і євнухами нас зробили. Хоч інші вважають це нещастям, ми почуваємося згуртованими в єдиній родині — я маю на увазі нас разом зі всіма іншими євнухами, які правлять деінде, а ми знаємо, що навіть на далекому Заході є вельми могутні євнухи, не кажучи вже про чимало інших царств в Індії та Африці. Досить буде, якщо з одного потужного осереддя ми налагодимо зв'язки таємного союзу з нашими побратимами на всіх землях, щоб створити найбільшу зі всіх імперій. Імперію, яку ніхто не зможе завоювати чи знищити, бо складатиметься вона не з військ і територій, а з павутини взаємного порозуміння. Ви б могли стати символом і запорукою нашої могутності.
Назавтра Праксей, побачивши Бавдоліна, зізнався, що йому здається, ніби попереднього вечора він наговорив купу недоречностей і нісенітниць, які раніше ніколи й на гадку йому не спадали. Він перепрошував і благав забути його слова. Відходячи, він повторив:
— Прошу вас, не забудьте забути їх.
— З Пресвітером чи без нього, — зауважив у той самий день Поет, — але Праксей пропонує нам царство.
— Ти здурів, — сказав йому Бавдоліно, — ми маємо власну місію, ми ж присягали Фрідріхові.
— Фрідріх помер, — сухо відказав Поет.
З дозволу євнухів Бавдоліно часто ходив навідувати Диякона. Вони стали друзями, Бавдоліно розповідав йому про знищення Мілана, про заснування Александрії, про те, як треба перелазити через мури, або про те, що треба для того, щоб запалити балісти і тарани обложників. Бавдоліно міг би заприсягтися, що від цих оповідей молодому Дияконові блищали очі, хоч обличчя його було далі сховане під серпанком.
Тоді Бавдоліно починав розпитувати Диякона про богословські суперечки, які спалахували в його провінції, і йому здавалося, що, відповідаючи, Диякон меланхолійно усміхався.
— Царство Пресвітера, — казав він, — дуже давнє, і в ньому знайшли притулок усі секти, які впродовж століть були вигнані зі світу західних християн, — і було ясно, що для нього Візантія, про яку знав він небагато, теж належала до Крайнього Заходу. — Пресвітер не хотів забирати у кожної з цих сект їхню віру, а проповідування багатьох з них звабило різні раси, які населяють царство. А зрештою, навіщо знати, як саме влаштована Пресвята Трійця? Досить, щоб люди ці дотримувались євангельських приписів, бо ж не підуть вони до пекла тільки тому, що вважають, ніби Дух ісходить тільки від Отця. Ти, мабуть, уже зрозумів, що люд тут славний, і мені аж серце завмирає від думки, що колись, можливо, всім їм доведеться загинути, щоб стримати білих гунів. Розумієш, поки живий мій батько, я правитиму царством приречених на смерть. Але, може, я помру раніше.
— Та що ти таке кажеш, володарю? З голосу твого і з гідності твоєї спадкоємця Пресвітера я розумію, що ти ще не старий.
Диякон похитав головою. Тоді Бавдоліно, щоб потішити його, спробував розсмішити його, оповідаючи про свої і чужі спудейські витівки в Парижі, але потім зрозумів, що таким чином він будить у цьому чоловікові пристрасні бажання і лють, що йому ніколи не судилося задовольнити їх. Отак Бавдоліно, забувши, що належить до Волхвів, показував себе тим, ким він є і ким був насправді. Але й Диякон вже більше про це не згадував, даючи зрозуміти, що в тих одинадцятьох Волхвів він ніколи не вірив, а лиш грав комедію за підказкою євнухів.
Якось Бавдоліно, бачачи очевидний його смуток через те, що йому недоступні радощі, які приносить усім юність, наважився сказати йому, що серце може сповнитись коханням навіть до недосяжної коханої, і розповів йому про своє почуття до шляхетної дами і про листи, які він їй писав. Диякон схвильованим голосом став розпитувати його, а тоді вибухнув плачем, немов поранене звіря.
— Усе мені заборонене, Бавдоліно, навіть кохання, що зостається мрією. Якби ти знав, як я хотів би скакати на чолі війська, відчуваючи запах вітру і крові. У тисячу разів краще загинути в битві, шепочучи ім'я коханої, ніж сидіти в цій печері й чекати… на що? Може, ні на що…
— Але тобі, володарю, — казав йому Бавдоліно, — тобі роковано стати на чолі великої імперії, й одного дня — хай продовжить Бог вік твоєму батькові — ти вийдеш з цього склепу, і Пндапецім буде лише останньою, найдальшою з твоїх провінцій.
— Колись я вийду, колись я буду… — прошепотів Диякон. — Хто це сказав? Розумієш, Бавдоліно, моя глибока мука, хай про'стить мені Господь цей сумнів, який пожирає мене, полягає в тому, що ніякого царства, можливо, не існує. Звідки я про нього знаю? Про нього мені розповідали євнухи, відколи я був дитиною. До кого вертаються посланці, яких вони — знову вони — виряджають до мого батька? До них, до євнухів. Чи справді вони вирушають у дорогу? Чи справді повертаються? Чи вони взагалі існують? Про все я дізнаюся тільки від євнухів. А якщо все це, ця провінція, а може, й ціла всесвіт — це лише плід змови євнухів, які насміхаються наді мною так само, як над найпослідущим нубійцем чи одноногом? А якщо й ніяких білих гунів немає? Усі люди повинні мати глибоку віру в Творця неба та землі і в найнезбагненніші тайни святої нашої релігії, навіть якщо ум наш відмовляється їх приймати. Але вимога вірити в цього незбагненного Бога безконечно менш сувора від того, що вимагають від мене — вірити лише євнухам.
— Ні, володарю, ні, друже мій, — потішав його Бавдоліно, — царство твого батька існує, бо я чув про нього не тільки від євнухів, але й від людей, які в це вірили. Віра робить речі правдивими; земляки мої повірили в нове місто, яке б могло вселити страх у грізного імператора, і місто це виникло, бо вони хотіли в це вірити. Царство Пресвітера Існує, бо ми з моїми товаришами віддали дві третини нашого життя на його пошуки.
