Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Историческая проза » Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗

Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗. Жанр: Историческая проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Я пробував промовити до серця районних уповноважених, але вони лише здвигали плечима й кивали на Йвана Гриву та Петра Качурика — наших сільських активістів, котрі урядували тепер у селі; це вони визначали, кого треба розкуркулювати й везти на білі ведмеді, щоб не пленталися попід ногами, коли розпочато будівництво „щасливого життя“.

Коли ж виселяли старого Тимчука, колишнього четаря Української Галицької Армії — приятеля мого давнього, то він упав пластом на землю, цілував її і ревно плакав. Стара Тимчиха, його жона, умить посивіла, біла-біла зробилася, як обсипана снігом… і ця біла страшна жінка тикала в мене пальцем і проклинала до четвертого коліна… і кричала, що то твій Романко навів на нашу землю орду. То чого, пане директоре, вдаєш, що тобі нас шкода, що ти нібито нас обороняєш? Ти винен… ти винен, що нас, старих бузьків, викидають з гнізда.

І я, немов побитий пес, поплентався додому.

Я таки був винен, що мій Роман виборював оце „братерське воз'єднання“, оцей „рай“. Якби не Ірина, то, мабуть, повісився б від ганьби.

Коли розпочалася війна й Червона армія накивала п'ятами, а тюрми в Бистричанах та в усіх галицьких і волинських містах і містечках відчинились, то цілий світ жахнувся від того, що зробило енкаведе з арештованими. Я був у Бистричанській тюрмі: там труп на трупі; там помордовані й постріляні; там кров на камінні розлита; там пекло під розпеченим сонцем; там живі блукали серед мертвих, впізнавали своїх, а хто не впізнавав — кликали, немов живих, у камерах, у пивницях, у коридорах своїх Василів, Петрів, Данилів. Імена глухо падали на мертвих… і може, вони мертвих боліли, але їх не воскрешали.

Плачі там кривавилися гомеричні, аж, здавалося, розколювалися грубезні мури.

Тишу густу, сукровичну я тоді побачив… побачив тишу в підземеллях тюрми, де розмурували велику склепінчасту салю, вщент набиту мерцями, що стояли щільно один попри одного; у тиші цій стражденній я помітив, що всі мерці споглядали на нас, живих, очима, що вилізли від задухи з орбіт; мерці нам щось кричали відкритими ротами; мерці нас кликали піднятими руками: поможіть, змилосердіться. Уявляєте: мерці з піднятими руками? Їх, певно, замурували в підземеллі живцем. І ніхто із нас живих не посмів порушити тишу, і ніхто не окликнув із сотенного гурту свого сина чи тата — ми замерзали перед невидющими мертвими поглядами.

Із тогочасних газет я вирізав статті й фотографії про більшовицькі звірства у тюрмах і про похорони; на одній фотографії, пам'ятаю, за тисячним похоронним походом дибала, опираючись на ціпок, одна-єдина згорблена, з пониклою головою стара жінка; ця жінка дотепер мені сниться, хоч фотограф не зафіксував її обличчя, бо надто низько вона хилилася до землі, одначе, я без фотографа знав: це, ледве переставляючи босі ноги, шкутильгала моя Україна.

З фотографіями та газетними вирізками я подався до Львова, маючи намір показати їх Романові, най би подивився, за що він сидів у криміналі, що він виборов. На Кохановського, де він мешкав, я його не застав, сусіди оповіли, що перед самою війною кудись перебрався, а куди — ніхто не знав. Я ворожив тоді надвоє: або він утік з „товаришами“ перед німцями на Схід, або ж „товариші“ його арештували и дні його скінчилися разом із сотнями інших у львівській тюрмі на Лонцького.

А виявилося…

Пізніше, у сорок третьому, восени приплентався від нього чоловік із запискою, що, мовляв, „я живий, борюся й вибачайте, що завдав вам багато прикрощів. По війні побачимось… все по війні буде по-інакшому“. Від себе той чоловік зі Львова додав, що „товариш Зенон“ знову у підпіллі».

— З комуністами? — спитав я.

— А то ж із ким? Мусимо допомагати Червоній армії бити фашистів і приближувати визволення.

Я слухав того чоловіка зі Львова, немолоду, інтелігентну людину, може, вчителя, який щодня бачиться у підпіллі з моїм сином, із «Зеноном», і сушив собі голову: «Невже Роман направду вірить, що по війні буде інакше?»

Чоловік зі Львова переночував і зник, я інколи ловив себе на думці, що він ніколи у Горопахах і не появлявся, це моя вигадка, це потіха для Ірини, але коли Червона армія вступила у Львів, то Романові друзі написали мені, що «ваш син брав активну участь у антифашистській підпільній організації. На жаль, був зраджений провокатором, гестапо кинуло його в концтабір, у Майданек під Любліном, де й загинув смертю героя. Маємо точні відомості».

Загинув?

Смертю героя?

Боже мій. Боже, за що мене так тяжко караєш, за чиї гріхи дано мені цю покуту? І певно на мої жалі відповіла б стара згорблена жінка з палицею, яка босоніж шкутильгала по брукові услід за тисячами людей, котрі ховали жертви більшовицького терору в липні сорок першого року. Я довго беріг вирізку з газети — її фотографію, не один день просиджував над нею, і не одну молитву покаянну, немов до Богородиці, вишептав до неї, аж поки Ірина кудись її не переховала.

— Ну, май розум, чоловіче, — розраджувала мене, — не карайся чорно.

— Немов дитину сповивала мене ласкою, пестила мої руки, обличчя, голову. Ти, сусіде мій, намалював її на портреті правдиво… такою, якою була її душа. Ясність її очей, ніжне тихе світло, що випромінювалося з її лиця, з волосся, з усієї її постаті, дивним чином переймало, переливало в себе, перехоплювало твій сум і журу й ти начебто від них увільнявся… ти випростовувався. Може бути, що давня Іринина сила й тепер впливає на мене… і певно таки діє, якщо ти малюєш мене з піднятою головою.

Тільки…

Тільки признаюся тобі, сусіде, що ночами, бувало, або плачу, або розмовляю з Іриною і згадую пережите… або ж, немов божевільний, викликаю з пітьми жінку з газетної фотографії і запитую її: «Жінко Божа, невже ти віриш, що твого сина скатував на смерть мій син? Він не був причетний до дикої масакри… він тоді вчився у Львові на інженера».

Котроїсь ночі я побачив обличчя жінки з фотографії, дарма, що фотограф її обличчя не сфотографував, надто низько хилилася стара до землі, а я проте, таки її обличчя побачив — п глибоко запалі очі, худе вилицювате обличчя, посічені зморшками губи… губи її вишіптували: «Але ж, директоре, ваш син червоні прапори на вільхах розвішував, пам'ятаєте?»

Одначе, художнику, ти не зважай на мої плачі й молитви, може, й справді через сто чи через двісті років прийдешній знавець мистецтв підведе до портрета цікавих чи байдужих туристів і скаже… і скаже:

«Маємо перед собою портрет невідомого учителя. Під такою назвою він записаний у нашій галереї. Подивіться-но, цей чоловік мав вольовий характер і стійко переносив удари долі. Навіть у біді, у гіркоті своїй — бачите, художник це помітив у кутиках губ та ще в погляді… у глибинах очей затаїлася гіркота. Та, проте, невідомий не капітулює, готов поборотися. Є ще у нього сили».

Очевидно, мій сусіде, це так, є іще в мене енергія, іще я поспішив би людям на поміч, якби хтось покликав… якби хтось покликав… якби я був комусь потрібний… якби ми подали собі руки.

Та запишім мою особу: я вчорашній; я минувся, як торішній сніг. Небіжка Ірина, бувало, кивала мені непомітно пальцем, коли я в розмові з кимсь надто багато уваги приділяв своїй особі… це не було хвалькуватістю, це було наче підсумком чогось зробленого. Принаймні я так виправдовувався перед нею (Вона шептала мені на вухо: «Признайся, чоловіче, ти таки надто себе любиш?»)

5

Чи виправдаюсь за життя чи після смерті перед Богом за її загибель? Де маю знайти найщиріші слова, щоб Бог їх почув, у яких святих книгах вони записані? Чи вони, як ластівки, причаїлись у моєму серці? Бо Ірина завинила перед енкаведе тільки тим, що була моєю дружиною. Вона знала свої цілющі трави, робила з них відвари й різні мазі й лікувала ними кожного, хто просив допомоги… просили, правда, й хлопці з лісу, одначе траплялося, що приносили до неї також пораненого енкаведиста чи стребка — вона нікому не відмовляла.

Не допомагало зілля, то згадувала «тайні слова», перейняті від матері.

В телячому вагоні, куди натоптали душ сорок, вона, звісно, не мала з собою помічною зілля, помагала людям примовлянням, потіхою, іноді погладжувала заслаблого долонями; комусь помагало, а чимало таки вмирало… найперше відходили діти, за ними люди старші віком, не минала, проте, смерть і тих, які нібито не повинні були вмирати. Охоронники-енкаведисти, вочевидь, у кожному вагоні нашого ешелону призначали по одній Смерті, вона була при ділі, перевиконуючи план.

Перейти на страницу:

Федорів Роман читать все книги автора по порядку

Федорів Роман - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Єрусалим на горах отзывы

Отзывы читателей о книге Єрусалим на горах, автор: Федорів Роман. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*