Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович (книги онлайн читать бесплатно txt) 📗
«Оце так союзники!»
Селяни бідкалися в розпачі: «Що ж це таке?! Ті грабують, і ці грабують! Боже ж ти наш, Боже!» І дякували своїм воякам. Пригода окрилила селян надією як наочний приклад і доказ, що «наші» мають силу, й то неабияку силу, коли їх і німці бояться.
«Спасибі ж вам, дітки! На вас уся надія… Ви наш рятунок!.. Ви заступники й хоронителі наші!»
Святковий настрій пропав.
Боже, яких би тут треба нервів людині, щоби не втратити рівноваги! Один молодий гармаш після того інциденту, послухавши отак розпачливе голосіння, а потім і благословення якоїсь старенької матусі, не витримав, закрив лице руками і раптом заплакав, як дитина. Як же ж їх, цих бідолашних людей, захистити?! Одвернувся та й побіг геть, щоб ніхто не бачив.
Це ж ці грабують, а там же ще йдуть не такі грабіжники! Пригода ця була перед полуднем. А в полудень прийшла на батарею вістка, що на зміну вермахтівцям, які покинули правий фланг головної лінії оборони, почалось перекидання на передову лінію 29–го й 30–го полків української дивізії. Одночасово з цією вісткою Петро теж дістав наказ пересунути батарею ще далі на південний схід, зайняти позиції, опущені вермахтом. Названо точку…
Крига зрушила.
Події почали розвиватися швидко.
Слідом за наказом почали налітати малими з'єднаннями большевицькі літаки, ніби роблячи вправи, вони з'являлися несподівано й бомбили хаотично, що пришилося, таке вражіння, що це були малі пригравки до наступного великого концерту. Але й ці налети припинили будь–який рух до вечора та нанесли деякі втрати — перша кров юнацька зросила землю тут і там.
Як завечоріло, рух відновився: вермахт побіг на захід, сотні й батальйони української дивізії на схід. Таки на схід!
Петро зняв свою батарею й у сутінках взявся перетягати її на кілька кілометрів управо. Яка то несамовита морока міняти позицію й перетягати таку громіздку махину, як батарея тяжких гармат з усіма її причандалами, амуніційними обозами та всіма допоміжними частинами, та ще рухану кінною тягою! Але нема ради. Батарея знялась і погримотіла у вечірній присмерк, у ніч, поспішаючи, але не можучи погнати учвал. Де там учвал! І дороги погані, і все запруджене військом — як би не почавити людей, здебільшого своїх.
Довгий час вони йшли в густій колоні якоїсь частини їхньої дивізії. Це була піхотна частина. Тут, втесавшись в саму гущу, Петро мав змогу спостерігати, відчути настрій вояків. Настрій був поганий. Серед вояків були помітні симптоми заломання психічного. Гнітючі вражіння від вермахту, що відступав увесь час, відколи ця молодь прибула сюди, на фронт під Броди, не пройшли марно. Особливо вражіння сьогоднішнього дня. Починалася… не паніка, ні. Паніка лише вставала маревом, як неминучість, як невідкличний вислід уже пороблених — не ними — ріжних дурниць і непоправних помилок. Зараз поки що почалися нарікання, що завжди йдуть перед панікою, якщо вони стають масовим явищем. Нарікання чулися тут і там, і серце Петрові стискалося бентежно. Ці нарікання — це зараза. Ex, Романа би сюди! Де він, де його дух мрійника й оптиміста!
Хтось у темряві квилив, як сич на вмируще:
— Як же це? Що ж ми?.. Куди ж це ми?.. Що ж ми самі?.. Якщо вермахт утікає, то що ж ми?..
Мовчанка. Вояки сопуть, тяжко тупотять і човгають чобітьми, тягнучи свої тяжкі наплічники й зброю. Раптом:
— Вермахт для того, щоб грабувати! А ми для того, щоб захищати! — прорік хтось у темряві понуро й громогласно, а потім гримнув зі злобою й глумом: — Гей там! Которий там соплі розвішав? Завертай на піч! Доганяй вермахт!
Регіт.
Петро теж засміявся, почувши нарікання, репліку й сміх, надто ж засміявся тому, що цей голос зринув ніби зумисне у відповідь на його думку про Романа, лише це не був Роман, це був тільки його дух, трохи, правда, злобний. А той самий голос додав, промурмотів уже крізь зціплені зуби:
— Худобу до Гітлера гнатимеш!
Ще більший сміх. Сміх з дотепу, сміх — як рятівниче, радісне виборсування з–під смертельної млості. А крім того, сміх ще й тому, що в їхній колоні цій ідуть німці яко старші командири, вони ж бо начальники в дивізії, і це ж вони чують! Небійсь, терпко! Свербить, мабуть.
Але з німців ніхто не зреагував. Деякі з них унтер–меншівську мову ще не настільки знали, щоб зрозуміти зміст «дискусії», але жоден не пустив і пари з уст, мовби їх і не було зовсім.
Хоч вони були. Ще поки йшли увечері на схід, на вермахтівські покинуті позиції, німецькі старшини були на місцях, з вояками.
А як отаборилися й уранці вояки озирнулися — жодного німця вже серед них не було.
VI
Як саме почалося те пекло, тяжко тепер відновити за порядком. На їхній батареї почалося, мабуть, з того, що їхній четвероногий камрад, приблудний пес, напівздичавілий вівчур з відділу зв'язку, ні з того ні з сього сів на хвіст і завив тоскно, надривно, аж комашки Петрові пішли поза шкірою. Завив, як вовкулака, напівлюдським моторошним воплем. До нього озвалися всі пси недалекого села Гута Пеняцька. І слідом за тим на них посунувся рокіт з полудневого сходу. Рокіт котився як морський шквал, наростаючи все швидше й швидше, — то йшла хмара ворожих тяжких бомбардувальників. За нею з–за обрію випливала друга… Тяжкі бомбовози йшли клинами, як журавлі, а між ними вилися бистрі маленькі срібнокрилі винищувачі, роблячи мертві петлі, облітаючи важку, навантажену динамітом ескадрилью з усіх боків навколо, охороняючи її від авіяції противника… Але тієї авіяції противника не було, й нікому було нападати, і ні від кого було тим винищувачам своє добро охороняти… Також нікому було юнацькі сотні, що зарилися в землю внизу, боронити… Перший клин порівнявся з позиціями піхоти, що їх видно було Петрові з його обсерваційного пункту, з позиціями, зайнятими частинами дивізії «Галичина», та й сипонув свій вантаж… І почалася вакханалія. Небо померкло від диму, від смерчів землі, від божевільного грохоту. Бомби сипалися безперервно. Довге, вібруюче виття скинених бомб вимотувало душу, бо так і видавалося, що з кожною такою звуковою смугою насувається точне попадання розпеченої потвори, і — крах. Кінець усьому. Люди тулилися до землі у всіх щілинах і ямках, тислися лицем униз, намагалися влізти в землю живцем… Земля двигтіла, як під час землетрусу, чварахкала смерчами в небо і спадала хмарами згори, присипаючи людей… І сипалося залізо, завиваючи налету, розірване на череп'я…
Петро лежав у вузькій викопаній щілині, міцно тиснувся до її дна. Після кожного близького розриву, після того як переставала сипатися згори земля, Петро підіймав голову й бистро оглядався навколо — що є з його товаришами й близькими (поблизу розташованими) вояками? Все, що він бачив, було спаралізоване жахом у перші ж хвилини тяжкого бомбардування. Навіть на загартовані нерви старих фронтовиків цього було би забагато, а тут же зовсім не старі фронтовики, а новаки. Бідні хлопці. Вони повзали в ямках і борознах, липли до землі й звивалися, намагаючись зібгатися в манюсінький непомітний кім'яшок, і благали небо про порятунок. Петро бачив ціле передпілля гострим своїм вояцьким оком. В блискавицях розривів він бачив, як деякі, стерявшись, схоплювалися з криком і бігли — і падали, скошені гураганом заліза. Нащо вже міцний такий і, здавалося, спокійний вояк, як Петрів найближчий помічник на батареї Кирило Діброва, і той упав навколюшки в рові поблизу, забув навіть, що на нього дивиться командир, і склав молитовно руки, вже прощаючись з життям, а потім порвався бігти… Петро мусив рішуче пригрозити йому автоматом, а потім, оскільки грозьба не подіяла, миттю стрибнути в його рів, збити його з ніг і притиснути до землі, кричачи йому в лице, щоб той тримався берега й не вносив паніки. Коли б цього Петро не зробив, то могло би бути дуже погано, могло би за Дібровиним божевільним прикладом зірватися все, що було навколо, і пропасти ні за цапову душу. А так все лишилося на місці, влипаючи ще дужче в землю.
Коли хвиля бомбових розривів віддалялася, Петро висувався з рову й оглядав у бінокль місцевість на всі боки. Було ніби все в порядку, тобто не помічалося ніякої панічної метушні. Чи то всіх вибило, а чи то страх смерти переміг паніку. Там, де були позиції їхніх частин, було пустельно. Розриви бомб затягали все димом, але війська з нор не викурювали. Лиш де–не–де з димової мряки, розкромсаної вогненними блискавками, вихоплювалися поодинокі фігурки й, пробігши трохи, падали, скошені невидимою косою. Наближалася нова ланка бомбовозів, і Петро падав ниць…
