Хотин - Сорока Юрій В. (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗
— Читай. Тут світла мало, я не бачу.
Зискар зірвав печатку і почав читати написаний польською мовою текст:
«З найщирішими вітаннями і побажаннями міцного здоров'я славному гетьманові його королівської милості Війська Запорізького Петру Конашевичу-Сагайдачному.
Маю за необхідне довести до вашого відома, що представлений нами Сейм має наміри знестись у переговорах з представниками Османської Порти. З цією метою до табору султана у найближчий час вирушає делегація, на чолі якої разом зі мною буде виступати Станіслав Жоравинський. Маю надію, що ці переговори не стануть предметом суперечки між нами і козаками вашої милості. Зі свого боку, хочу вас запевнити у щирих намірах щодо наших славних союзників. Усі рішення будуть прийматися лише у разі нашої обопільної користі, а відстоювання запорізького козацтва є невід'ємною часткою інтересів Речі Посполитої…»
— Що вони мають на увазі під цим «відстоюванням запорізького козацтва»? — невдоволено кинув Сагайдачний.
— Відомо що, батьку! Ясновельможні пани мають на увазі те, що проявлять турботу до тих, чиїми руками виграли війну.
— Читай далі!
— Ага, ось! «…невід'ємною часткою інтересів Речі Посполитої. Пан гетьман має знати, що султан добивається видачі козацької старшини як головних винуватців війни, що вкрили себе ганьбою під час розбійницьких морських нападів.
Виходячи з цього, мушу повідомити, що деякі поступки Османській Порті повинно бути зроблено. Однак, підкреслюю, йтиметься щонайбільше про заборону запорожцям морських походів і нападів на Крим, що його хан є васалом Османа II.
Заздалегідь вдячний вам за розуміння і сприяння мирному процесові, який тепер набув першочергового значення. Для участі у переговорах прошу вислати представників козацтва, разом з якими ми й вирушимо добиватися у турків почесного миру. Щиро ваш Яків Собеський. Писано дня першого октовбрія року тисяча шістсот двадцять першого від Різдва Христового у Хотині, кріпості землі волоської».
— Що скажеш, Іване?
Зискар рвучко підвівся і забігав по шатру. Очі його палали.
— Пси! Не вір їм, батьку! Ой не вір! М'яко стелять, та твердо спатимеш! Ще й до переговорів не брались, а вже натякають, хто крайнім буде!
— Ну, ця пісня нам знайома. Хіба то перший раз на татар йти забороняють, чи чайки палять? Раніш їх не слухали, і тепер так буде. А щодо чайок… Побачимо. На крайній випадок півсотні запорожців добру чайку за три тижні справлять. Та й ще палити ніхто не наказував.
Але Зискар не вгавав:
— Ой, чує моє серце, продадуть! Розумний чоловік сказав: жид, лях та собака — віра однака.
— А як так, то ти сам і збирайся з Собеським до Османа! Поїдеш з осавулом військовим Тарасом Ганжою. Будеш чатувати, щоб не продали. Як до того дійде, подаси мені звістку. Того самого дня знімемося, пройдемо вогнем і мечем через панські майонтки і сядемо на Низу. І от тоді побачимо, хто сильніший!
Зискар струснув головою:
— От тепер впізнаю Сагайдачного! Зробимо, батьку! Все зробимо, як ти наказав…
М'якою ходою, що в ній вчувалися сила і міць, полковник попрямував до виходу з шатра…
Вранці другого жовтня, коли давно очікувані переговори почались і пишна валка послів втягнулась у ворота турецького табору, Микита Непийпиво схопився у своєму наметі, що йому перейшов від покійного курінного. За тонкою парусиною почув якусь метушню і невиразні вигуки. Здивувавшись, почув своє ім'я і лайку. Хтось голосно виказував невдоволення курінним отаманом. Не гаючись, Микита накинув жупан, почепив шаблю і вийшов з намету. Похмурий день зустрів його промоклим, вогким і холодним вітром. На майдані, посеред якого стояла курінна хоругва, зібралося близько трьох десятків козаків. Вони утворили коло, в середині якого діялося щось незрозуміле. За спинами запорожців Микита міг розібрати лише шалені блискавки шабель: хтось зчепився у поєдинку. Для запорожців справа звичайна, але збудження, яке панувало в натовпі, підказувало, що це не просто тренувальний бій.
Працюючи ліктями й руками, Микита протиснувся крізь натовп. Тут перед його очима постала дивна картина. Спітнілий, одягнутий лише в розхристану сорочку і шаровари Андрій Кульбаба відбивався від кремезного, в літах уже, козака на ім'я Журко. З каламутними очима, невпевнено тримаючись на ногах, Журко все ж сильно насідав на Кульбабу, так що той ледве встигав відбивати випади, які сипалися на нього один за одним. Від натуги Журко кректав і бив так, що з-під леза, коли воно зустрічало лезо супротивника, виривалися снопики іскор.
— Не дурій, Журко! Ій-богу, зарубаю! — казав захеканий Кульбаба.
— Щеня! Шмаркач, матір твою так! Я тобі покажу, як зі старшими розмовляти. На! — і від чергового сильного удару полетіли іскри.
Через хвилину Андрій вивернувся з-під страшного удару і зацідив Журкові руків'ям шаблі в обличчя. У того з носа бризнула кров. Журко, розмастивши кров рукавом жупана, розлючено поглядав перед собою. Раптом його очі спинилися на Микиті.
— Ось де ти! Давай виходь! Нема чого за себе шмаркачів виставляти. Діставай, стерво, шаблю.
— Що тут діється? — не розуміючи, у чому річ, Микита позирав то на Андрія, то на Журка.
— А я тобі розкажу, падлюко! Давно паном став? Чому твій кінь ситий, а мій з голоду здох? Як мені тепер без коня, га? Я двох у похід брав, а тепер жодного не маю!
— А за шаблю чого вхопився? — Микита вдивлявся в заюшене кров'ю лице Журка. За кілька кроків до нього долітав важкий запах перегару.
— А того, що дурний, коли вип'є! — втрутився в розмову Товкач. — Яцько малий твоєму Гайдукові торбу з вівсом на морду почепив, а він зірвав. Та так малому зацідив, що той он без пам'яті лежить, водою відливають. А тут Кульбаба трапився, і йому в щелепу! Журко за шаблю!
Потрохи все ставало зрозумілим.
— Андрію! Сховай свою шаблю! — у Микити на скронях запульсувала жилка. — А ти давай свою сюди!
— З чого б це? На ось! — і Журко, переступивши на нетвердих ногах, стромив під самого носа Микиті дулю.
У ту саму мить Микита схопив Журка за зап'ястя правої руки і, підбивши ногу, кинув його на землю. Коліном став на жилаву шию і видер із зімкнутих пальців руків'я шаблі. Після цього могутнім ривком поставив Журка на ноги. Обома руками схопив за комір жупана і щосили струснув.
— Ти де, скурвото, знаходишся?! — голос Микити перетворився на ревіння буйвола. — Ти що собі дозволяєш?! Чому п'яний?!
Ошелешений Журко тільки махав головою, не встигаючи захмелілим розумом осмислити, що з ним діється.
— Коваля сюди! Чіпляй цей непотріб до гармати! Ти в мене, паскудо, київ скуштуєш! Забув, гнидо, звичай?! У поході сліпи залив?!
Дужі руки вхопили Журка і поволокли до найближчої гармати. Похмурий коваль розміреними ударами заклепав на зап'ястях Журка кайдани, а другий кінець тяжкого ланцюга причепив до гачка на казенику гармати. Мовчки перевірив, чи надійно, і неквапно покрокував крізь натовп. На майдані зібрався вже весь Переяславський курінь. Ніхто не розходився і після того як Журка одягнули в кайдани. Зрозумівши настрій товариства, Микита зняв шапку і виступив на середину кола. Оглянув козаків.
— Бачу я, панове-молодці, що маєте до мене мову. Тож я вас слухаю.
У натовпі зашикали. Через хвилину наперед виступив зніяковілий Півторакожуха.
— Вибач мені, Микито, якщо образять тебе мої слова. Але ти тепер наш батько і мусиш про нас дбати. Хочу, щоби чув від мене те, що маємо казати, знаю-бо тебе багато років і якщо скажу, то тільки правду.
— Кажи, Федоре.
— Журко не має рації, і за це ми його покараємо, як звичай велить… Та була в його словах і крапля істини. А саме: коні пропали майже всі. Треба щось робити, бо на зворотному шляху хоч самим у вози впрягайся. І тут їх не залишиш, бо не для того кров проливали, щоб здобич, хліб наш козацький ворогові залишити… То не твоя вина, що воно так сталося, але, будь ласкавий, покумекай, що і як.
— Нам без коней ніяк не можна! — вихопився з натовпу малого зросту лисий Панас Маківка.
