Залишенець. Чорний ворон - Шкляр Василь (читать книги онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗
Коли доїжджали до лісу, надворі раптово посвітлішало.
Ми відчули, що сталося щось незвичайне.
І разом озирнулися.
Сходило сонце.
* * *
У Лебединському лісі я звернувся до хлопців так, ніби нас був цілий загін. Не люблю красномовства, але ці слова йшли від серця. Я сказав, що нас залишилося троє, однак трійка — це організація. Бойова ланка партизанів. Тож продовжимо боротьбу за Україну, за її волю, за честь нашої зброї.
Біжу і Ходя притулилися плечем до плеча. Ніби стояли в шерензі.
Потім я наказав збиратися. Поїдемо до Холодного Яру. Туди, де заховано наш бойовий прапор. Узяти з собою все, що зможемо, а решту сховати.
— Кулімет, люс, люс, — Ходя тикав пальцем собі у груди, і я зрозумів, що він напрошується в кулеметники. Після Козуба до «люйса» був приставлений Ладим.
Я погодився. І подумки подякував Ході — пудовий «люйс» у поході був не великою радістю.
Дося не знала, чи ще коли-небудь зустріне Чорного Ворона, але виглядала його завжди. Вона й у монастир пішла, хай Бог простить, через нього. Не судилося стати парою, думала Дося, то буде йому за сестру. Якщо випаде таке щастя. А випало більше.
Там… на березі Великоднього озера…
Тепер насувалася зима, а його не чути було. Обіцяв подати вісточку, коли прийде до Холодного Яру, але відтоді — ні слуху ні духу. Дося чекала. Чекала і готувалася до зими. Вона знала, що таке повстанська зима, і вже припасла два горщики смальцю, кадібець меду, трохи сала, слоїк спирту, дві теплі ковдри. Ховала все у такому місці, куди ніхто не добереться. Ця таємниця найбільше тішила Досю. Таємниця, яку їй відкрив божий чоловік Варфоломій.
Вона ледве не вмерла зі страху, коли однієї ночі він тихенько постукав у двері келії (тепер тут Дося вдень строчила на швейній машинці «Зінґер»), викликав її надвір, а потім повів до валу і майже силоміць затягнув у старий льох. Те, що він показав, приголомшило Досю до оніміння, хоч вона чула про цю таїну не раз, чула і вірила в неї, але не думала, що все так близько.
Тримаючи Досю за руку, Варфоломій завів її щербатими східцями вниз і тільки тоді запалив товсту воскову свічку. Вогник освітив напіврозвалене черево льоху з купами глею і заглибинами в земляних стінах. В одній заглибині відкривалася нора заввишки в третину людського зросту.
— Там світ, — прохрипів Варфоломій, опустився на землю й поповз у нору.
Дося лишилася в темряві ні жива ні мертва, та за хвилю побачила в проймі вогник. Варфоломій свічкою кликав її до себе.
Дося відважилася. Для пустої забавки Божий чоловік її сюди не покликав би. У цьому було якесь знамення. Вона поповзла на вогник свічки.
Нора дедалі ширшала і через два сажні вивела Досю до печери. При хисткому полум'ї свічки вона побачила два вузькі хідники, й одним із них Варфоломій нагинці рушив далі. Дося йшла слідом, їй здавалося, що вона ось-ось задихнеться, що це підземелля поховає їх тут живцем. Попереду відкрилася печера, схожа на землянку. Її стіни й стеля були укріплені дубовими колодами. Дося подумала, що на цьому й скінчилася підземна мандрівка, та де там! Звідси знов-таки відкривалося два тісні хідники, і, коли Варфоломій пішов далі, вона згадала розповідки про те, що стародавні печери розгалужуються тут не лише під монастирем. Вони тягнуться далеко попід валами Холодного Яру, й один підземний хід веде аж до Жаботина.
Дося ледве встигала за Варфоломієм, який час від часу повторював лише одне слово:
— Сльоза! Сльоза!
Вони дійшли до просторої печери, в якій вільно дихалося.
Недалечко дзюркотіла вода. Цей круглий кам'яний грот колись був язичницьким капищем — посередині навіть уцілів обкладений камінням жертовник. Варфоломій, схилившись над ним, запалив просякнуте лоєм клоччя, яке спалахнуло високим полум'ям й освітило похмурі бриласті стіни. Однією стіною струмком спадала вода, збігаючи до камінного жолоба, де губилася у круглій горловині.
Брила, з якої било джерело, нагадувала висічене в камені скорботне жіноче обличчя, і Дося тільки тут зрозуміла, про що говорив Варфоломій. Сльоза…
Ніби вгадуючи її думку, він викинув уперед кістляву руку, яка оголилася з-під широкого рукава хламиди, й вигукнув хрипким голосом:
— Сльоза Богородиці.
Так називалося це джерело.
* * *
Потім Дося й сама ходила тими печерами, бо знала: Варфоломій відкрив їй цю таємницю не для того, щоб здивувати. Вона так само боялася тісних лазів, на неї так само тиснуло підземелля, але Дося, пересилюючи моторош, щораз діставалася джерела.
І хоч у стінах тієї печери відкривалося ще два хідники, які дихали на Досю тисячолітньою таїною, вона не ступила туди ані кроку. Та коли буде треба, Дося здужає страх і пройде всі рукави лабіринту, навіть якщо вони справді ведуть аж до Жаботина. А поки що в неї інша турбота — все зробити для того, аби в цій печері можна було перезимувати.
Мовби яка звірина, що на зиму стягує до своєї нори поживок і все, чим можна зігрітися, так Дося зносила до печери всяке добро. І як та звірина, вона готова була перегризти горлянку тому, хто підгледить її потаємний сховок.
Однієї ночі, взявши торбинку борошна, Дося тихенько вийшла надвір і знов подалася до льоху, що бовванів біля валу.
Ніч була темна й холодна, після затяжних дощів низькі хмари вже дихали снігом. Прислухавшись до темряви, Дося взялася за двері льоху, як раптом відчула, що біля валу вона не сама.
Спершу подумала: може, то всюдисущий Варфоломій вештається тут ночами? Та потім сказала собі: ні. Холодний протяг війнув поза спиною в Досі. Так дихає небезпека. Вона мимохіть відсахнулася від дверей льоху, хоч це вже нічого не змінювало.
Якщо лихе око запримітило Досю, тоді'все пропало.
Вона відкинула на плечі клобук, щоб краще прислухатися.
Ніде ні звуку. Заціпенівши, Дося так вслухалася в тишу, що в неї почало дзвеніти у вухах. Вона переконувала себе, що то страх навіяв підозру, що тут, крім неї, нікого немає, але й далі не могла зрушити з місця. І тут знову почула, як воно дихає. Те дихання наближалося.
Дося притисла до грудей торбину з борошном, щоб не так було чути, як гупає її серце. Зовсім близько виринула цибата постать черниці, і Дося навіть у темряві впізнала «сестру Ольгу». Про рябу сексотку її попередив ще Ворон, хоч Дося й сама приглядалась до неї. Міцна, дебела, вона вдавала з себе причинну і часто «блудила» лісом. Ось і тепер серед ночі приблудила до льоху.
Якийсь час вони напружено вдивлялися одна в одну, знаючи, що на цій стежці їм уже не розминутися.
Але Дося сказала привітно:
— А подивися-но, сестро, що я знайшла.
Розшморгнувши зав'язку, вона показала «сестрі Ользі» торбину і, коли та нахилилась, жбурнула їй межи очі жменю борошна. Нишпорка відсахнулась, затуливши лице руками, й наступної миті Дося вгатила її ногою в живіт. «Сестра Ольга» перекинулась навзнак, та швидко схопилася на рівні. Запорошена борошном, схожа на поторочу, вона вихопила з-під ряси револьвер. Дося не любила револьверів. Грушківська козачка Дося Апілат любила шаблю. Розгубившись, вона заточилася і вперлася спиною у двері льоху.
Господи, отак по-дурному попастися! Отак безглуздо загинути разом зі своєю таємницею. І від кого! Від руки якоїсь плюгавки.
«Сестра Ольга» підійшла ближче, але відстань тримала обачно.
— Падимі рукі! І нє двіґайся, а то я сделаю тєбє єщьо адну дирку!
У нічній тиші її басовитий голос міг розбудити й мертвого.
Із піддашшя льоху зненацька вилетів чорний ворон. Залопотівши крилами над «сестрою Ольгою», він полетів собі далі, але тієї миті вистачило, щоб Дося стрибнула. Вона з такою силою зацідила «сестрі Ользі» кулаком у голову, що сексотка полетіла в один бік, а револьвер у другий. Дося не любила револьверів, Дося любила шаблю, яка ніколи не давала осічки. Тому вона навіть не глянула, куди залетіла та цяцька, й підскочила до сексотки, яка вже зводилася на ноги. Дося довбонула її у щелепу, однак, падаючи, «сестра Ольга» вхопилася за Досину рясу й вони обидві полетіли на землю. Так і котилися, опиняючись зверху то одна, то друга, поки не зупинилися під валом. У цю мить Дося якраз «осідлала» сексотку і, розмахнувшись так, ніби в руці була шабля, рубонула її по горлянці.
