Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗
— Ага, — врешті промовив, іронічно, але стримано посміхнувшись. — А, це ти… той, так би мовити, художник? — І спустив ноги з канапи. — Ну, ну, я читав у газетці, що ти далеко пішов… так далеко, що й не здогониш. — Вже злої посмішки не приховував. Іржаві, коротко підстрижені вуса ворушились під хрящуватим носом, як волохата гусениця.
— Скільки було сили й таланту, — розвів я руками. Не впізнавав я свого старого шкільного директора, він, правда, й раніше був різкуватий, але ж колись не доводилося чути, щоб він «тикав» сільському парубкові чи дівчині. Обізлився старий на цілий світ? Чи такою «гостинністю» хотів чимшвидше мене позбутися? — Крім того, Северине Петровичу, ви, прецінь, були моїм першим учителем, пригинали, пам'ятаєте, до книжок. Ото ж і ви випроваджували, так сказати, мене в дорогу.
— Пусте! Я нікого не вчив облуди! — мало не скрикнув.
— Від вас, учителю, я узяв, допустимо, лише добро, — шукав я із Гайдашем згоди. — Але я міг, і, мабуть, таки навчився злого від інших — і це закономірно. Коли б я жив у вежі, окремішньо, а то ж — поміж людьми. Мої професори…
— Твої професори вчили тебе, як треба догоджати тим, що над тобою? — Гайдаш схопився з канапи. В одних шкарпетках бігав по кімнаті, як посолений. — Вчили, що маєш бачити рай там, де насправді смердить пеклом? Овва! І ти, чоловіче, малюєш біле там, де розлито чорний біль? Брехню підштукатурюєш під правду? Ах, холера ясна… Випала якось мені нагода подивитися на твою картину, яку ти подарував Горопахам великодушно… висить твоє творіння на гачку в бібліотеці. І знаєш: було мені встидно, що я вчив тебе писати й читати. Ти намалював Олену Кочмаручку, доярку залишену, з орденами на грудиськах, із Зіркою Героя, а позаду неї, холєра ясна, ясночолі корови. Так сказати — тло.
Я боронився:
— Повинен був якось заявити Горопахам, що вчився на художника. А тут газети Олену розхвалювали: герой, маяк…
— Газети розхвалювали… ти що, власного розуму не маєш? — Гайдаш сів навпроти мене й пальцем штрикнув у груди. — Газетярі могли й не знати, що Оленине геройство брехливе. Приїхали, залили їм очі горілкою, та й поїхали, їм що? А ти в Горопахах, холєра ясна. Твоя мама мусила би тобі оповістити, що на «маяка Олену» ціла стайня працювала.
— Кажуть, й зірка не золота, а лише позолочена, — відповів я жартома старому. Він рознервовано схопився на ноги.
— О, видиш… ти знав, що й зірка фальшива, що робота фальшива, що Олена не вартує твого пензля… не вартує, а ти, холєра ясна, намалював її. Боже мій, скрізь брехня — всі одне одного дурять.
— Якже інакше виживеш у цьому світі? — узяв я старого за руку. — То ви один…
— Лиши мене, — шарпнувся Гайдаш. — Чого ти прийшов… прийшов мене в чомусь переконувати, запрошувати у свій фальшивий світ?
— У вашому світі, Северине Петровичу, теж нема нічого доброго: пустеля, якщо не ненависть — то байдужість… ні молитов, ні сліз, ні прокляття навіть. Хіба лише спогад, тіні від хмар, соломина сонця, що гасне, — відповів я йому. Не треба було ранити старого, але я не втримався. Він із-під ікони Богородиці, й з-під портрета Шевченка приголомшено глянув на мене. Горбатів на очах.
— Іди геть, — промовив пошепки, лють йому здавила горло. — Іди, — показав рукою на двері.
— Я приніс вам книжки… я подумав, що маєте час на читання. — Очевидно, я не повинен був нагадувати старому, що десь дотліває кволий промінь сонця, яке заходило, це було з мого боку нетактовно.
Гайдаш мене не слухав; він усе ще кипів, й було мені шкода його розпаленого гніву.
— Які книжки, холєра ясна? Твої книжки — це теж облуда. Всі брешуть та брешуть, один одному брешуть, і всі це знають. Якийсь театр брехні. Я вже сказав: нічого ні від кого не потрібую. Ше раз прошу винестися з хати. Мені добре без вас, без нікого… без сусідів, без співчуття, без любові чи пошанівку. Я собі сам у світі.
Уже не кричав напослідку; спадала холерична його спека. Чипів посеред хати високий і начебто суворий, принаймні вдавав із себе далі розсердженого: і вуса його коротко стрижені щетинились по-войовничому, і брови, що китицями нависали над очима, і ще на обличчі в борознах зморшок не встиг вистигнути гнів, але громи вже відгриміли.
— Шо ж, якщо виганяєте, то піду, — промовив я з жалем. — Піду, як інші пішли без «будьте здорові», бо я чув: ви всіх виганяєте. І тих, які з добром до вас приходять, з щирим людським словом, і тих, що з хлібом. Я тільки хочу знати: чим перед вами люди, директоре, завинили? Шо вас тяжко скривдила влада? Шо тоді, коли вас вивозили на Сибір, ніхто не оборонив перед опером Ступою? Як могли… як могли, прошу вас, коли кулемет дивився на них зі сцени в читальні, пам'ятаєте? Хіба ми всі теж не сушили сухарі? Вам ніхто цього не говорив, що? Ви нікому не давали змоги відкрити рота, відразу випроваджували, так? А я наважуся й скажу: скривдила вас влада, за яку боровся ваш Роман… Роман за цю владу загинув, ви ж Романа виховали. То отже… то отже ви теж винні у своїй біді, ви теж вмурували свою цеглину у цей облудний світ.
Правда, які жорстокі слова? Нащо вони злетілися, як вороння, і б'ють, і б'ють і б'ють клювами старого? Адже я міг вступитися від нього мовчки, забути нашу нелегку бесіду. Бог із ним. Не я йому суддя.
Я злякався, що старий мене вдарить; і він таки замахнувся, але громи його вже відгриміли: він тяжко сів на канапу, обхопив голову руками, а плечі його затремтіли.
Плакав.
І раптом обома руками витер сльози й зиркнув на мене ясно й здивовано:
— То що, холєра ясна, я ще світові завинив? А мо', маєш рацію: таки завинив? — Допитувався тривожно сам у себе і сам над собою творив суд.
Це було наче перше наше порозуміння. Нічого, звичайно, в його житті не змінилося, старий учитель так само мовчкувато маршерував до крамниці за провіантом, і так само переймав на воротях поштарку з газетою, і так само прав свої кальсони й сорочки й розвішував їх, сірі і латані, на дроті. Книжки, які я йому лишив, перекинув через штахети під нашу криницю.
Можна було махнути рукою на ображеного владою старого вчителя, він був принаймні устократ чесніший перед кривдним світом, ніж, приміром, мій інститутський професор Захаров, який відсидів у таборах майже двадцять років і, втішений, що зостався живий та ще й реабілітований, навіть нагороджений якоюсь гам медалькою, обласканий, заново причислений до «старої ленінської гвардії», теревенив нам на своїх лекціях з історії партії, що в нього нема ні краплини образи на паргію, Сталін, мовляв, не знав, що виробляло в країні енкаведе… ну, а крім того, в країні тривала класова боротьба: дрова рубають — тріски летять. Я, мовляв, теж опинився у ролі тріски, але це буває… що ж хочете, товариші студенти, вперше у світі будуємо соціалістичну державу. Шо значить чиєсь життя, хоч би й моє, супроти високої мети.
Він усім простив?
Чи щиро?
Чи ночами не снилась йому Колима?
Чи фальшивив… а сам ночами надслуховував: чи знову по нього не прийшли?
Але не буду судити старого професора, хай він сам себе судить… хай судить за те, що своїми лекціями отруював молоді душі; ми ж училися фальші від нього, від старого покаянника. Він що мав сили старався.
Він?
Ми ж хіба не продовжуємо старатися? Ми… ми ходимо у відьомському завороженому колі й нема з нього виходу.
Нема?
Знаю тільки, що ніхто не має права махнути на Гайдаша рукою.
Другого разу я приніс йому «Апостола», старовинну книгу, яку врятували мої мама, крадькома вихопивши її з вогнища, на якому стрибки спалювали його бібліотеку. Гайдаш й не глянув на мене, він неначе мною гордував, лише простягнув руку — суху, з синіми дрібними жилками й жовтими пальцями від куріння — і взяв важкий фоліант. Лише на мить його обличчя потепліло, а губи затремтіли, ворухнулись…
Одначе стримався; стер із лиця лагідність; «Апостола» не розгорнув, лише зважив його в руках, немовби розходилося йому, скільки старий фоліант має кілограмів, і відразу простягнув його назад. Сказав при цьому:
