Клеркенвельські оповіді - Акройд Питер (книги без сокращений txt) 📗

Але навіщо комусь було руйнувати місце молитви, куточок Лондона, де постійно поминалися душі тих, хто горів очисним полум'ям? Воно слугувало не тільки мертвим, але й живим. Поминальний священик із невеличкої сусідньої церкви Св. Мученика Діонісія стверджував: той, хто молитиметься в ораторії цілу ніч, буде нагороджений десятьма рокам збавлення чистилища. То хто ж споганив таке місце вогнем і порохом?

Від воріт Св. Івана прибігли двоє братїв-госпітальерів і по чали волати, що клеркенвельська черниця все це прорікала. Купець глянув на них із явним презирством і тієї миті помітив на стіні біля ораторії якусь мазню. То був нехитрий апарат, зображений свинцевим білилом. Придивившись ближче, купець побачив кола, з'єднані поміж собою. Туту нього заболіла голова, й він відчув, що падає долілиць.

Отямився від дошкульного запаху оцту під носом. Розплющивши очі, Радульф побачив перед собою обличчя своєї дружини.

— Ти зачинила крамницю? — спитав він.

— Дженкін засунув і замкнув двері. Можеш не турбуватися.

— Ти чула гамір? Ораторії більше нема. — Вона кивнула. — Сьогодні п'ятниця. П'ятниця — день важкий. Невдатний день, циганський. Саме у п'ятницю я купив те фальшиве срібло.

— Цить. Заспокойся.

— Понеділковий грім приносить смерть жінок. П'ятничний грім передвіщає забиття великого чоловіка. Хто потерпає після цього? Чи, може, що сам король? Лиси розбрату бігають поміж нами. — Радульф помітив, що дружина роздягла його. Він лежав під білим укривалом, розшитим золотими агнцями, місяцями та зорями. — Мені треба до ями, — сказав він. — Допоможи мені.

Він іще кілька тижнів тому повідав жінці, що потерпає віл «гурчання» у животі, але ніщо так і не допомогло. Також відчував легкість у голові та п'ятах, ніби ходив по моху. Він від. носив ці симптоми до зіпсованої крові, і йому декілька разів ставили кровоссальні банки. Але процедури лише втомили його ще більше. Тоді він почав блювати. Дружина заохочувала його пробувати всі можливі засоби, хоча знала, що його вже ніщо не врятує.

Вона пішла до рецептаря в Голландському провулку, неподалік від її парафії, та спитала в нього, якою отрутою можна вивести пацюків. Також вона сказала, що до неї надвір бігає ласиця і краде курей, тож її також доведеться знищити. Рецептар дав їй лляний мішечок із кількома крупинками миш'яку та докладно пояснив, як ним користуватись, і від того вечора вона почала підмішувати їх до юшки, що нею незмінно вечеряв Радульф. Дженкінові вона нічого не сказала, побоюючись, що той може розбовкати її секрет.

— Допоможи мені, — повторив Радульф, нетерпеливо злізаючи з ліжка.

— Ось. Візьми накидку. І йди по подушках. Не ступай босими ногами на плитки.

Відхоже місце було у дворі поза крамницею, поряд із кухнею та стайнями. Він повільно спустився вниз, спираючись на руку Анни, але було видно, що сил у ньому обмаль. Він зупинився на наступному майданчику під вовняним гобеленом із зображенням Юдіфі та Олоферна; у нього в животі знову розпалився жар, і він присів на масивний дерев’яний рундук.

— П'ятниця — день Вигнання та Потопу, Зради та Розпинання. Відведи мене надвір.

Вона допомогла йому подолати останній прогін і подивилась услід, коли він зашкандибав до клозету.

— Хай п'ятниця стане твоїм судним днем, любий чоловіче. Хай це буде днем твого вигнання і твоєї зради. — А потім вона згадала Писання. — Хай що було, те мине.

Радульф Страго обережно присів на стільчак. ⁴ Він відчував, як його шлунок аж крутиться від болю. Шлунок горів полум'ям. У кутку була дерев'яна труба, що вела до обкладеної каменем відхожої ями під землею, й на мить йому здалося, ніби вона ворухнулась, мов жива. Піт стікав по ньому струмками.

— Сонце, — мовив він, — не меркне від того, що світить на гноївню. Тож хай воно світить на мене.

У свинцевому баку під дверима дзюрчала вода, але Радульфові здавалося, ніби там вигримує громовиця. «Блажен труп, що на нього дощить. Але як я загиджу сидіння, ніхто на нього вже не сяде». Він простягнув руку за підтирками — жмутами сіна та шматками тканини, наваленими біля стільчака.

Анна Страго знайшла його скорченим на глиняній підлозі зі шматком бавовни в руці; з-поміж його сідниць досі струменіли нечистоти. ⁵ Вона не хотіла торкатися тіла; ці дні безповоротно минули. Тому вона вибігла на вулицю з криками: «Смерть! Смерть!» По тому вона повернулася додому й обійняла Дженкіна.

— Підмайстер більше не має майстра, — сказала вона йому. — Зате має господиню.

Під час дізнання коронер оголосив, що в Радульфа Страго стався напад після того, як ораторія була вражена вогнем, і він помер щонайприроднішою смертю; його вердикт задовольнив п'ятьох районних управителів, які оплатили поминальну месу за упокій Радульфової душі. А що могло бути природнішим і правильнішим для Анни Страго — після належного терміну жалоби, звичайно, — ніж одружитися з Дженкіном? Вона сказала сусідам, що надмірна скорбота лише шкодить душі покійного, що здалось їм усім дуже мудрою думкою. Відтак народ порішив, що ґешефт процвітатиме — і не помилився. Як сказала Дженкінові сама Анна Страго: «П'ятниця — день гарний». Утім, спрадавна існує повір'я, що в Лондоні вбивство приховати неможливо й воно завжди знайде час виявитися.

Розділ четвертий

Оповідь ерудита

Через п'ять днів після смерті Радульфа Страго можна було побачити, як чернець Вільям Ексмю заходить до крамниці книготорговця на узвозі Патерностер; ченці були частими гостями на цій вулиці, адже книгарні торгували псалтирями та часословами, а також канонами та доктринальними постановами. Цей книготорговець спеціалізувався на церковних пісенниках із їхніми кіріє [26] та секвенціями, [27] і хоча більшу частину товару розкупили — авжеж, Страсний тиждень! — він сподівався, що Сім Скорбів Богородиці поновлять інтерес до алілуй. Крім того, у квітні люди прагнули вирушити в паломництва У нього торгівля йшла гарно за будь-яких обставин — зокрема тому, що він підробляв писарем і додавав нові свята до священних книг. Однак коли Вільям Ексмю з'явився у дверях у своїй просторій чорній мантії, торговця на місці не було. Емнот Галінґ, ерудит, зайшов одразу після нього; на ньому був капелюх, вкритий відлогом, і на вході він стукнувся ним об одвірок і збентежено відступив назад. Економ уже стояв за прилавком; Роберт Рафу перевіряв міцність ланцюгів, у які книги були закуті в цілях безпеки, різко смикаючи їх на себе. Потім до крамниці зайшов іще один громадянин — судячи з його вбрання, заможний Франклін; Ґарет Бартон володів землями на тому боці річки в Саутворку й був фригольдером багатьох місцевих заїздів для паломників та інших мандрівників.

Тут чоловічий голос гукнув: «Сходьте! Сходьте!» Четверо пошепки привітали одне одного фразою «Бог тут», а потім зійшли кам'яними сходами до підвалу книгарні.

Вони опинились у кімнаті восьмикутної форми з кам'яною лавою попід стінами; перед східною стіною височів великий кам'яний престол, а посередині приміщення стояв дерев'яний стіл. Тут уже зібралося чимало інших чоловіків і жінок, але приглушене мурмотіння відразу стихло, щойно Вільям Ексмю наблизився до східного престолу. Його аудиторія зайняла місця на низькій кам'яній лаві.

— Це був гідний початок, Річарде Мароу, — мовив він без усяких формальних преамбул.

Тесляр підвівся на ноги і схилив голову.

— Всього тільки одна свічка й трохи чорного пороху.

— Добре сказано, Мароу, добре сказано. Хіба не знаєш вірша: «Ми віднайдемо Єрусалим зі свічниками»?

Тепер подав голос Франклін Ґарет Бартон:

— Ораторія була лише завісою, створеною, аби тільки бути порушеною. Як і всі обіцянки фальшивих ченців. Усі їхні індульгенції, молитви, граматки — все це диявольські облуди, вигадані самим батьком брехні.