Конотоп - Кожелянко Василь (книга бесплатный формат txt) 📗

- Ні.

- А чому, пане полковнику, чому? Чи, може, Ваш син тут, поряд з Вами, у звитяжних шеренгах українського війська? Га, пане полковнику? Чи, може, той молодий красень, блискучий лицар у позолоченій кірасі, що командує артилерійською батареєю на північному редуті, сотник Степан Гуляницький - Ваш син?

- Син.

- Та-а-а-к. Пане полковнику, Ви мене все більше й більше вражаєте своєю непересічністю. Дивлюсь на Вас, і в пам’яті зринають яскраві образи героїв України - до речі, слава їм! - як то Їлик Муромець, Микита Добрий, Байда Вишневецький, Низ та Евріал, Олекса Довбуш, сотник Грім, хорунжий Левицький, майор Вихор та інші. Скажіть, будь ласка, Ви не думаєте над тим, ЯКИМ Ви залишитесь в історії України - героєм, про якого народ складатиме думи, а поети-лавреати - оди, чи скромним, але високопрофесійним офіцером, що з честю та гідністю виконує свій обов’язок перед Вітчизною?

- Не думаю.

- Тоді, пане полковнику, скажіть просто і чесно, без будь-якої декларативности, без фальшивого словоблудства, без гучних слів, скажіть коротко і ясно - за ЩО Ви, полковник Української Армії XVІІ ст. Григорій Гуляницький, воюєте?

- За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ!

- Дякую, пане полковнику, бажаю НАМ перемогти.

Інтерв’ю провадив Автовізій САМІЙЛЕНКО

Газета «Ніч»

Автовізій САМІЙЛЕНКО

Країна «У» та Оскомщина «М»: наші корені різні

Есей

Перебування в районі активних бойових дій під час україно-російської війни 1659 року навело мене на деякі роздуми суто історіософського, філософського та націософського характеру. Хочеться поміркувати про походження, розвиток, онтологічне призначення та сакральне значення у матеріальному світі цих двох народів - українців та росіян, яких багато хто вперто хоче поєднати в одному спільному генеалогічному дереві, чи навіть розмістити на одній гілці. Я бачив, як українці вбивали росіян, я бачив, як росіяни вбивали українців, тому це, а також багато-багато інших чинників, дають мені змогу стверджувати: ми різні народи і наші корені - різні.

Почнемо de profundіs, чи як там. Десь у V тисячолітті до Різдва Христового на масних чорноземних просторах від моря (Балтійського) до моря (Чорного), від Сяну (річка така) до Дону (теж) існувала велика цивілізація народу, який називався «трипільці». Ці ґаздовиті люди першими в нині чинному континуумі почали поліпшувати собі існування за допомогою підручних засобів. Побачили вони, що пшеницю добре їсти у хлібній вже консистенції, і почали займатись хліборобством. Аґрономічна наука у тих трипільців сягнула такого рівня, що вони доселекціонувались до твердих сортів пшениці, які і тепер висіваються на тих же просторах від… словом, ясно. Побачили потім трипільці, що туди-сюди ходять собі по степах України бездомні коні, взяли і приручили їх, поставивши на службу чоловікови. А якщо є кінь, то мусить бути й віз, тому трипільці мусіли винайти колесо. Вони потім багато ще чого винайшли, про що свідчать відкопані дуже гарні мальовані черепки.

Отож, чи міг народ, який мав такий гарний керамічний посуд, їсти собі подібних? Ні, звичайно, він їв хліб і сало. А в той же час на просторах довкола верхів’я Оки жили дикі люди-антропофаги, які основним джерелом свого існування мали людоїдство. Про це свідчать археологічні розкопки, зокрема, дослідження такого відомого археолога, як академік П.Штепа.

То про яке спільне коріння може іти мова?

Але провадимо далі. Для зручности простір між двома морями і згаданими в нашому славені річками назвемо «У», а довкола верхів’їв Оки та Волги назвемо «М». Отже на «У» одна цивілізація замінює іншу, але започаткований трипільцями-хліборобами генетично-архітипічний ланцюг не обривається. Українська людність могла називатись по-різному: сармати, анти, гунни, слов’яни, русини, але суть її збереглась у печеному хлібі, писанках, будженому салі, добутому зі свині, витривалих волах, дикому азарті свободи, чорноземному дарі працездатности, в нічим не виправданій аґресивності, як і в нічим не виправданій покірності.

На території «М» плодились і розмножувались якісь вайлуваті хутряні звірі, що дуже любили красти мед у диких бджіл.

Людність території «У» від інших нервових народів світу відрізняло і відрізняє одне - вони, як за часів Аріяни, коли ходили в останній кидок на південь і, застромивши в землю древко з хоругвою (жовтий хрест із загнутими кінцями на синьому тлі), мили в теплому океані намащені ще в Конотопі дьогтем чоботи, так і за часів осіннього походу на Москву 1941-го року, знали: якось воно буде. А якщо воно якось буде, то навіщо все це? Навіщо поспішати? Треба дійти до теплих південних морів, - дійдемо, треба на Спаській вежі московського Кремля встановити золотий тризуб, - встановимо! І так далі. Що ще треба?

Коли прийшов час розбити іранського реакційного монарха-фанатика Дарія, який задумав щось лихе і здуру перейшов Дунай, ми розбили Дарія. Поволі, не поспішаючи, заманили в Дике Поле, звідки він ледве втік. Потім нас, умовно кажучи, у-вців, зачепило за живе, що на півдні Европи ще існує якась держава, що нахабно іменує себе Імперією. Ми розбили це римське непорозуміння. Щоправда, через власну миролюбність і любов до екзотики ми залишили у себе під боком інше непорозуміння - Візантію. Хотіли теж знищити, але раптом вона згодилась як полігон для бойового вишколу збройних сил країни «У». Один адмірал Олег лише скільки там «сі-бризів» провів!…

На території «М» у той час продовжували плодитись хутрові звірі, а примітивні антропоїди пожирати собі подібних.

Наш чоловік, великий у-вець, генерал-полковник Гатило ходив у т.зв. Европу встановлювати «новий порядок». Бо у тій Европі чинилось суцільне неподобство - будувалось і ніяк не змогло добудуватись (корупція, знаєте) суспільство розвитого рабовласництва. Торгували людьми, як цигани кіньми. З одного боку - бізнес є бізнес, з іншого - права людини. Словом, у-вці погромили ті порядки і дали їм поштовх до вільного існування.

Після того треба було взятись за північних антропофагів. Тодішня держава у-вців - Києворуський каганат - розрослась, і прийшов час зайнятись колоніальними війнами.

Так уже повелося в усі часи та серед всіх народів, що в колоніяльні війська записувалась, скажімо, не найкраща частина суспільства. В експедиційні корпуси києворуських каганів йшли нечемні і неслухняні хлопці, яким нудно було вдома ходити за волами чи прегарно розмальовувати посуд. Князь-генерал давав йому коня і списа, а решту, казав, здобудеш собі сам, якщо ти сильний і сміливий. У межиріччі Оки та Волги перші колоністи у-вці спостерігали сумну картину: по лісах ходило дуже багато хижого звіра, а впереміш з ним якісь смішні люди, що лопотіли на незрозумілих для леґіонерів - угро-фінських та тюркських говірках. Ха! Метрополія - Київ далеко, в руках меч, довкола багатющі людські та природні ресурси, що залишається колонізаторові? Звичайно, нести тягар білої людини! Навертати до цивілізації темних абориґенів, при цьому, з одного боку, радикально зменшуючи їх поголів’я за допомогою меча, з іншого - збільшуючи чисельність довколишньої людности за допомогою, ну якби це сказати… словом, леґіонер молодий і здоровий, а дівчата в угро-фінів та західних тюрків не такі вже й дикі… Таким чином, за 3-4 покоління в північній колонії Києворуської імперії з’явилась нова людність, субстратом якої стали місцеві угро-фінські та тюркські племена, а суперстратом - леґіонери-колонізатори з «У». Історія свідчить, що кожна колонія, коли входить у силу, неодмінно виступає проти своєї матері-метрополії. Так було згодом з обома Америками, з африканськими князівствами, які, чомусь, називались «республіками», так сталось і з Сибіром та Далеким Сходом, коли вони в XXІ ст. відділились від Російської федерації.

Аби в метрополії не залишалось сумнівів у намірах новоявленого утворення, «М» завдала військового удару по «У». В 1169 році м-ський хан Андрій напав на Київ, різав людей і так запопадливо грабував християнські церкви та монастирі, що здобув собі іронічне прізвисько «Боголюбський».