Рай - Барка Василь (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
— Мачусі дали, здається, чотири роки; а хату передали дівчині, як власність. На суді стара мати сказала коротеньке, але сильне слово — як материнський прокурор, поставлений глядіти родинного права: «Поки небо стоїть над землею, ні вельможний, ні неможний не сміє ламати закону, на якому стоїть сім’я; ніхто не сміє зрікатися обов’язку — помагати матері, як вона носить дитя під серцем».
— Але знайшлися ще праведні судді, — мені здавалось, нема вже таких… Приємно знати.
— Дім, що згідно з присудом, мав стати власністю молодого подружжя, стояв «опечатаний», формальності тяглися довго, аж поки якийсь спритний тип з неозначеною професією добув ордер на помешкання і вліз туди.
— Кінець типовий. А знаєте, я хотів би пожити в такому склепі.
— О десятій годині жду вас на площі біля собору, — сказав Олександер, беручи термос; він не покладався на куховарську точність Антона Никандровича, що здебільшого пив уже холодний чай.
— Ага, щоб не забути: один ключ від кімнати матиму при собі, другий віддам старому Полуниці; попереджу, щоб дав вам, як буде треба.
Антон Никандрович сказав це і помугикав: «Що день прийдешній…» — перебираючи попелясту бороду.
СУПЕРЕЧКА
І
Ложечка торкає склянку: цок! цок! — а червонастий чай утворює дрібний вирок навколо неї. Відсвіжившись після сну холодною солодкою рідиною, Антон Никандрович виходить в коридор, повертає направо, тихо ставить ноги на дерев’яні ступені, що ведуть вниз, до «чорного ходу» в двір. Дід Полуниця сидить на лавці, під молодою яблунькою, мружиться, поводить бровами на хмарки і на курчата. Хмарки пливуть, як козацькі байдарки до Запоріжжя; а курчата клюють пшоно і тоненько розмовляють: ців–ців–ців, байдуже їм до пишновусого кота, що сидить зовні за решіткою. А той кіт вигинає шию, ласкається до Полунициної онуки, яка його гладить. Вона гладить його, він до неї ласкається, а огники–убивці вириваються з щілин на жовтих кружках його очей і наскрізь пронизують курча, що надто близько пробігає за дротяною мережкою.
— Посидьмо, Антоне Никандровичу, — запрошує Полуниця. — Посидьмо, погомонимо; що нового в світі?
— Нічогісінько путнього; в Европі один одного за душу беруть.
— Гляди, скоро й нас візьмуть, — скептично зауважує Полуниця.
— Війська стягаються до кордону, з того й того боку. Говорили ж, що наш «хазяїн» заявив на таємному засіданні: пора втрутитися в європейські справи, і що якийсь маршал обіцяв закрити небо над Німеччиною крилами наших літаків.
— Не знаю, — каже Полуниця, — як над Німеччиною, а над Україною вже так ганчір’ям закрили, що Бога не видно. Розсунеться все це. Ось побачите!
— Думаєте, при німцях буде краще?
— Хоч і гірше, аби інше. А може, й ліпше буде.
— Не буде ліпше: я німців добре знаю.
— Що — погануватий народ?
— Не то, щоб погануватий. Знаєте, на тисячу чесних громадян один великий мудрець. Народ акуратний і трудолюбивий. Але в їхній політиці сидить приспаний звір. Якщо вломиться він в чужу країну, — за кілограм сала вигубить тисячу безвинних дітей, жінок, дідів; ще й скаже, так треба, бо то не наші. Від німецьких політиків я не жду нічого доброго. А народ?., як всякий народ… Зрештою, його не питають, наказують: воюй!
Дід Полуниця похитав головою:
— Ви таке кажете, що аж не віриться. В них же церкви є, не те що в нас — склад заготзерна або купа каміння.
— Правда, є церкви; і політики в церквах також щиро моляться. Закопати живе немовля і зразу — в храм Божий… це бувало.
— Бути цього не може! — аж підкинувся дід Полуниця. — Так тільки тварюка робить.
— Ах, почитали б ви, що тепер німецькі політики пишуть: всіх ненімців знищити, то — гній для вибраної раси. І таке паскудне писання дають, як весільний подарунок, нарівні з Євангелією.
— Хай Бог простить! — шепче і хреститься дід Полуниця. — До чого дійшло… Показилися, чи що?
— Виліз кривавий звір. Самі німці не знають, яке їх лихо жде за Гітлерове божевілля. Мені їх жаль.
— Жаль то жаль, але щоб до того дійти…
— Між ними багато добрих людей. В них прекрасні книги, повні правди. Сила–силенна чудесних будівель виведена їхніми руками. Зроблено безліч винаходів, що полегшують страждання людини. Як приборкати в німецьких політиків первісного звіра, — цей народ знову дасть безсмертні цінності.
— Діду! — обізвалася внучка. — Он кіт дряпається, просить, щоб до курчат пустили.
— Не можна, донечко, цього не можна!
— А чому?
— Бо кіт курчатам голови повідкушує.
— Навіщо?
— Такий норов у нього: кров любить.
— А чому?
— Це від природи в нього… такий, значить, кіт: ніби й тихий він, а до курчат не можна пускати — подушить.
— А як ми йому заборонимо?
— Хоч забороняй, дитинко, хоч ні, а як одхилишся на хвилинку — зразу гам! і нема курчати.
— М–м–м… — протягує внучка і починає вчити кота, як чемно треба з курчатами поводитися. Кіт уважно слухає, а очима наче облизується на курчат.
Дід Полуниця вдається в спогади:
— Як теслярував я на Полтавщині в вісімнадцятім році, бачив їхніх солдатів. Жорстокі, ох, жорстокі! Старого хлібороба нізащо тягнуть удесятьох до дуба і вішають; такі ретельні при тому. Було, їхня кіннота наловить поросят на хуторі, придержує їх над сідлами і таким козирем двигається через город. Поросята в усіх пручаються, верещать, кувікають, вусаті пики аж сіяють од того концерту. А наші перехожі люди одпльовуються, хрестяться та бурмочуть: «От бісова сила!» Був тоді в одному селі георгієвський кавалер Дейнека, з чотирма хрестами на грудях. Недавно він з війни вернувся. Сидить у дворі та стругом нове топорище обстругує. Такий був строгий мужчина, з гострими козацькими вусами. Приходять до нього дядьки: «Нема нам жизні від німця, берись рятувати!» — «Як не буде другого виходу, тоді прийдете, бо мені ніколи: треба впоратися по господарству», — одказує кавалер. — «Та ми вже в третій раз приходимо; зав’язав німець петлю на шиї: гинемо!» Дейнека відклав тоді струг на верстат, накинув на плечі шинелю з чотирма хрестами, що на стовпчику висіла, питає дядьків: «Чи будете мене слухатися в усьому, як я наказуватиму?» — «Будемо! будемо! — закричали дядьки. — На жизнь і смерть будемо слухатися, все робитимем по твоєму слову». Що б ви думали? Через тиждень увесь чисто повіт горів. Обтягнув його Дейнека огненним кільцем. Поміщицькі палати, де розкукобились німці, полум’ям завіяло — тікали німці спросоння, в середині ночі, а як оглядалися, то видно було, що вершник з чотирма хрестами з огню летить навздогін з кривавою шаблюкою. Недалеко вже було й до кінця всім німцям, так упав Дейнека в битві. Пішла до Бога геройська душа. Як ховали Дейнеку, то попереду найстарші дядьки на подушках несли його хрести та шаблю. Все сивобороде і все молоде воїнство проводило покійника до могили на високій горі. Віддавали йому велику честь, з рушниць стріляли. Признатися по правді, я думав, що німці після того часу більше повернули на християнську подобу. Це ж не можна, щоб Европа, і вони з нею разом, наперед не пішли. — Вони в родинному колі добрі, навіть ласкаві, особливо жінки, — додає Антон Никандрович. — Солдати завжди носять при собі фотокартки своїх рідних. Я гадаю, й інші народи мають свій гріх, от хоч би й росіяни… білі генерали силу нашого люду на шовковицях повішали, а червоні комісари їх прогнали й таку саму силу людей вистріляли в підвалах. От вам! І ми хороші: тільки дозволь погуляти якому–небудь Махнові, швидко побачимо такого скаженого чортяку, що німець супроти нього поблідніє.
— А то так. Німець душить більше чужого, а наш зразу ж свого за горло хапає. Ще й кричить, що це для добра України.
— Як би там не було, — зітхнув Антон Никандрович, — нехай один ключ від моєї квартири буде у вас! Даватимете його тільки Астрябові, тому чорнявенькому студенту, що в мене буває.
