Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович (читаемые книги читать TXT) 📗

Тоді він згадав про зовсім інше:

— Ти раніше тяг руку за Фукідідом, а тепер тягнеш по Періклові?.. Хотів же ти пересварити скіфів своїх. Ти ж скіф од народження?

Гіпербол відповів тільки на перші закиди:

— Я тягтиму руку по тому, хто дасть мені не щербату, а повну волю, ісотелію!

В сьому була якась сумна й огидна правда. Найбагатша людина города, а може, й усього еллінського світу, лишалась нещасною й приниженою, й тут, певно, не обходилося без утручання олімпійців. І Геродот сказав те, що час од часу його непокоїло:

— Кумири не терплять щасливих людей. Кумири заздрісні…

Хотілося розповісти сьому метекові про долю родоського царя Полікрата, який мав себе за найщасливішу людину в світі, але Геродота почало трясти. В підземеллі було вогко й холодно, й на думку лізли всілякі страхи, й він спитав:

— А коли нас випустять?

— Коли? Як уляжеться. Відчинять ольбійські пілони, люди зійдуться на аґору торгувати, й нас випустять. Узавтра. В нуменію піанепсіона. [68]

— Взавтра… — повторив Геродот і почав зазимкувато горнутись у вовняній гіматій, який тут зовсім не грів…

Отак тремтячи й куняючи, вони просиділи в підземеллі хорому Зевса Фратія цілу вічність, — принаймні їм так здавалося. Знадвору не долинали жодні звуки, й даремно втікачі шорошили вуха до мурів.

— Я б сказав, що вже минула й ніч, і день, — озвався Геродот, клацаючи зубами.

— То так здається, коли не видиш світла, — заспокоїв його метек.

І се мала бути істина, та в голосі Гіперболовому теж учувавсь неспокій…

Коли над головами нарешті скреготнула важка кам'яна плита, вони так поклякли від холоду, що не могли рук угору простягти. Довелося спускати лізницю. Вічі сльозилися й сліпли від забутого денного світла, й двоє втікачів міцно тримались один за одного.

— Се ти — Геродот з Афін?

Геродот, затуляючись од світла однією рукою, глянув на людину, що промовляла до нього вже десь чутим голосом. І коли вічі трохи заспокоїлися й сльози перестали сліпити їх, він побачив того самого декарха, що першим перестрів був його на ольбійській пристані. Стало раптом байдуже, геть байдуже, куди його поведуть і що з ним учинять. Аби лише бути на людях, на сьому благословенному світлі, що подарували смертним кумири, аби тільки не в те підземелля з первісним мороком Аїда.

— Я Геродот з Афін, — відповів він з раптовим викликом.

Але декарх не взяв його під меч, як думалося Геродотові, а влесливо всміхнувсь:

— На тебе вже три дні чекає трієра стратеґа Перікла, Геродоте!

— Перікла? А не Фукідіда?

— Таки ж Перікла! Та сама, що ти з нею з Істрії приїхав. Але трієрах, віслюк, не знав, хто ти, й завіз аж сюди.

Геродотові майнуло, що тоді сей декарх, певно, не для сього шукав його. Геродот так і сказав, а той відбувся жартом:

— Усе міняється, Геродоте. Три дні тому була псефісма афінської екклесії привезти тебе в Афіни на суд — живим чи мертвим. Я людина ница: що мені накажуть, те й чиню. А сьогодні архонти Ольбії чекають на тебе, щоб ти розділив із ними симпосій найліпших страв та кілік розведеного родоського вина. А хто се з тобою?

Геродот лише тепер одчув, як боляче стискає його за вдарений лікоть Гіпербол, і завагавсь із відповіддю. Метек сам похопився:

— Я — його супутник. Роб його. Разом ідемо… Афінець аж очі витріщив од здивування. Та,

наразившись на майже божевільний погляд старого, не заперечив. Декарх теж непорозуміло блимав то на Геродота, то на людину, що назвалася його робом. Роба в таких сандаліях, у багатому гіматії й із такою довгою кучмою волосся йому ще не доводилось бачити, та він однедавна жив в Ольбії й ще не встиг надивуватися з усіх химер великого поліса.

Декарх пропустив Геродота поперед себе, й, указуючи йому дорогу, пішов на крок за ним, а вслід, як і належало робові, плентав Гіпербол. Геродотові кортіло бодай озирнутись, але він не смів зробити сього, бо був майже певен, що метек утече.

Про подальшу долю Гіпербола він довідався вже наступного дня.

То була випадкова зустріч. Геродот ішов у супроводі цілої учти архонтів і стратеґів з аґори в дім Іфікрата. І раптом сивобороді евпатриди покинули його й задріботіли до старезного міцного діда, що неквапом ішов вулицею назустріч.

— Хайре! — привітався до нього найстарший евпатрид. — Нехай олімпійці благословлять той день, коли ми знову побачили тебе в нашому городі, кіріє Тимно!

Се був давній знайомий Геродотів, і Геродот одразу впізнав сивого скіфського купця. То й справді видавалося благовістом Олімпу: коли скіфи знову почали вільно ходити Ольбією, отже, все гаразд, життя ввійшло в мирну колію, й вогонь, який спалахнув був під ногами в греків, погас, і кумири повернулися до Щасливого города обличчям.

Старий Тимна Вовкогуб теж упізнав Геродота й запросив його до свого ольбійського дому на гостину. Там за кіліком нерозведеного вина він і розповів йому про долю Гіпербола.

Метек і справді домовився з головним жерцем хорому Зевса Фратрія Телефаном, що той переховає в себе Геродота, а разом і його, Гіпербола; наступного ж дня, коли варта, обшукавши ввесь город махне рукою й одчинить ворота, Телефан випустить їх із підземелля. Та сталося так, що після нових вістей з Афін Еака й багатьох евпатридів похапали, й серед перших бранців був ярий прибічник Фукідіда Телефан. Геродота шукали й цілу ніч, і наступного, й другого дня поки Телефан розповів на допиті, що в хоромі Зевса Фратрія переховується якийсь афінець.

Тож Геродота з Гіперболом знайшли тільки третього дня, а за два дні перед тим було нуменія піанепсіона й ольбіополіти відзначали свято Афіни Робітниці, коли, крім усього іншого, кожен ольбійський метек мав, одягшись у рам'я, босоніж однести в хором отих три ганебних оболи.

Гіпербол їх не відніс, і за прадавнім законом мав бути скараний на горло чи знову повернений у робство.

Іфікрат, колишній власник Гіпербола, скористався з того, що гору в Ольбії взяли його прибічники, й негайно пред'явив свої права. Все майно Гіперболове, а вкупі з ним і сам Гіпербол та його сім'я, стали Іфікратовими.

Гіпербол знав, що загрожує метекові, який у день Афіни Робітниці не сплатив своїх три оболи, й одразу втік од недолугого декарха. В обід, коли розходилося торжище з аґори, він спробував утекти з Ольбії, змішавшись із натовпом селян. Але невсипуща варта коло городських пілонів, яка добре знала пихатого трапедзита, впіймала його й привела до Іфікрата.

Старий евпатрид, попереджений про се, вже сидів, незважаючи на холодний жовтневий вітер, у ложу серед дворика — ложе він зумисне звелів винести сюди. Гіпербол упав йому в ноги й заходився благати прощення, та Іфікрат лишавсь незворушний. Поряд із ложем стояла мармурова подоба Іфікрата, яку щоранку й щовечора обпльовував Гіпербол. Метек урешті помітив її й од благань перейшов до наступу:

— Те срібло й золото, що ти знайшов у моєму домі й у моїх скринях, Іфікрате, то самі крихти. Іншого ні ти, ні твої люди знайти не зможуть. Одпусти мене, й я віддам тобі все, до решти. Матимеш стільки, як не має жодний смертний!

Іфікрат закам'яніло посміхався й мовчав.

— Повели робам своїм, нехай розв'яжуть мені руки, й я покажу тобі всі свої схованки.

Іфікрат довго вагався, тоді таки махнув робам. Один з них повалив старого метека на кам'яні плити дворика, другий же довгими ножицями відчекрижив йому волосся, здер дорогий гіматій і вдяг на голе старече тіло брудну куцу хламиду роба. Тоді Іфікрат наказав інше:

— Тавро!

Тавро вже давно стриміло в розжеврілому вогнищі серед дворика, й третій роб витяг його й хвацько приліпив Гіперболові до лоба. Коли ж одняв, на лобі лишилися слова: «Держіть мене я втікаю!»

— А тепер розв'яжіть йому руки, — рипучим голосом обізвавсь Іфікрат. — Нікуди він не втече. — Й додав уже Гіперболові, ледь живому від болю, й напруження, й ганьби: — Се тобі платня за доньку мою Герміону.