Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗

Тим часом зварилися галушки, козаки повирізували вишневі шпичаки, хотіли там же, у вишняку, й сісти до казанка, але Білокобилка вніс казанок у хату:

— Не треба, щоб нас бачили… Щоб знали у фільварку.

— Пхе, фільварок, — скривив червоні, сливе дівочі губи Миленький.

— Державець фільварку — Пиво… Регіментар… Він там, на Хортиці, стояв супроти нас. Не знаю, чи вернувся. Потурнак, ще й мій лютий ворог, — сказав Білокобилка. Він уніс кварту сивухи, гості дістали з тороків дві баклажки доброї горілки. Гомоніли про ляське посідання на Вкраїні, про круту оборону на Хортиці, про майбутню налогу на Січ та про визвілок її, а після третьої чарки — про всілякі чудернацькі пригоди, про Сінь — озеро біля Січі, з дна якого глухої нічної пори долітає тихий дзвін — на тому місці колись стояла козацька церква й пішла під воду з усіма, хто був у ній, про червоного коня, який чомусь відтоді кружляє біля того озера та ірже несамовито…

— То гетьманів кінь, — упевнено мовив Пукавка. — Вірний своєму хазяїну, дожидається його. В мене самого була колись сіра кобила, бігала за мною, неначе пес… — він гомонів і курив біля печі люльку, дим пускав у комин.

— Це та, що двадцять літ тому здохла? — нецеремонно перебив Хрін, і Пукавка образився…

Після вечері Хрін окульбачив коня й поїхав у сусіднє село Тополі до своїх, Пукавка і Миленький хотіли пустити свої коні в леваду, але Білокобилка сказав, що того не можна, взяв косу й пішов у берег та вкосив трави. Накосив її й кинув оберемок прип’ятому на паколі бичкові, котрий за день вибив під ногами траву до чорного, й ніхто його не перепинав, бичок тягнув морду до села й жалібно мукав, на той час по бичка прийшов з села незнайомий Білокобилці чоловік й запитав Семена, нащо той косить траву, адже у них немає ніякої худоби. Білокобилка відказав, що сушить траву на сіно, хочуть купити телицю, йому не сподобався погляд незнайомого чоловіка з — під білих брів, не сподобався й чоловік, балакучий і нав’язливий, який знав Білокобилку, а Білокобилка його не знав. Запитав у матері, й та відказала, що то, мабуть, Грицишин приймак Тхорик, псар із фільварку. «Пси за ним ходять, неначе по шнурочку, водить він їх вигулювати, вони вимиті й вичесані і на псарні в Тхорика чистіше, ніж в іншої господині в хаті, спритні ті пси та слухняні, кидаються по одному покиву його пальця і на звіра, й на людину, за що пан дуже потурає псареві. Пан Тхорика любить, а люди обходять його десятою дорогою, хоч він нібито ніякої кривди нікому не заподіяв».

Козаки вклалися спати в хліві на соломі, Пукавка і Миленький одразу поснули — після дороги та доброї вечері з чаркою, — Білокобилці не спалося, лежав і слухав, як ухкає в лісі пугач, як форкають коні, як куйовдяться в стрісі горобці, й думав про те, що чомусь не чути дівочого співу й парубоцьких погуків, колись вони лунали до самої півночі, не подобалося йому пугачове ухкання, й тривожило щось, а що — не знав. Вийшов з хліва у вишняк, у синьому холодному небі відсвічував білими зорями Чумацький Шлях, гнувся на край землі, й десь там, за синім пругом, бейкалися, згубивши дорогу, чумаки, це вони розсипали по небу сіль і не могли прибитися додому. Семен думав про те, як він завтра скаже побратимам, що не поїде з ними, козаки здивуються, засмутяться, а може, й розгніваються — добивалися до нього аж із Запорожжя, вірні побратимству та січовій дружбі, виходило, мовби він їх зраджує, було прикро, але він знав, що не поїде з ними, він нікому не складав присяги на вічну козацьку службу, нікому нічого не винуватий і може розпоряджатися собою, як сам хоче, як велить серце.

…Брів левадою й не зглянувся, як опинився біля річки, якої, проте, не бачив, перед ним темнів очерет, терпко пахли рогіз та лепеха, хлюпотіла вода — качка пасла свої діти, покахкувала, а вони попискували, — небесне коромисло перевисло з цього берега річки на протилежний, високий, горбкуватий, і там, під одинокою вербою, мріло щось біле. Рибалка, польова панна чи русалка? Біла постать росла просто на очах, й щось вона робила — сховалася в тіні верби й появилася знову, зненацька Білокобилка почув, як щось зашуміло чи зашипіло над його головою, а далі голосно кавкнуло і гехкнуло за спиною — трохи в стороні. Семен здивувався, підійшов до того місця і в подиві побачив, що то до половини вгрузло в землю млинове колесо. Отож, його кинули з того боку, від верби. Є на світі дужаки, які в такий спосіб випробовують свою силу, вони таяться з тим од людей, бо коли хтось довідається про те, побачить їх у той час зблизька, вони втратять силу й стануть безпомічними, наче сліпі кошенята. Семен пригадував своїх односельців і не знав, на кого подумати, а може, каменя кинув хтось і не з їхнього села, по той бік балки є кілька хуторів… Цей дужака зараз перебреде через річку, прийде за камнем, щоб турнути його з цього берега на той…

Білокобилка напружився, витягнув з землі каменя, розгойдав і щосили жбурнув через річку. Зашумів очерет, злякано кахкнули качки — залопотіли навтьоки — на протилежному березі почувся глухий гуркіт. Біла постать зметнулася, закрутилася на місці, відступила в тінь. Невідомий дужака поволік за собою камінь. Звичайно, він міг пожбурити камінь ще раз, і Білокобилка повернув би його назад, — є такі дужаки, котрі бавляться, перекидаючи камінь один одному, неначе перепічку, але цей чомусь злякався і втік. Білокобилка постояв ще якусь мить, потягнувся і пішов спати.

…Йому снилося, що він пірнув під воду й заплутався в лататті. Перед його очима пропливали велетенські риби, клацали зубами, він смикався й не міг вирватися.

…Він смикався й не міг вирватися. Вони спершу накинули сіть, а потім навалилися гуртом, чоловік десять. Тріщала сіть, скрипіло реміняччя, шелестіла солома, важко дихали пороззявлювані роти, хтось хрипів горлом:

— Цього, цього тримайте… Білокобилку. Путо, путо ремінне накиньте.

Їх в’язали й випутували з сіті. Пронизливо пискотіла — то влітала у широко прочинені двері, то вилітала — наполохана ластівка, хропли, форкали коні, потягнуло димом — хтось уже закурив по звершеній роботі. Сині, з червоними закотами жупани надвірних рейтарів, дві свити й ще один, гороховий, жупан. Він повелівав, наказував.

— Тягніть на воза. Зброю, коней заберіть.

Їх повезли не селом, а полем, вузькою дорогою поміж житом, коні толочили обарками колосся, кілька колосків обірвалося на люшні. В небі ширяли два орли, ганялися один за одним, перекидалися, й тоді змелькували білі, широкі хвости, здавалося, орли в подиві спостерігають за оточеним вершниками возом.

Тишко злякано й здивовано крутив на всі боки головою — він нічого не розумів, — Пукавка тихо постогнував — в кип’ячці боротьби хтось заїхав йому чоботом в обличчя, розтовк плескатого носа, з якого юшила кров, тертий і м’ятий, Пукавка здогадувався, що везуть їх не на медяники з маком, одначе всю біду осягав тільки Білокобилка. Бачив, куди їх везуть, знав того, до кого везуть, добра не сподівався. Цього разу Пиво його з своїх лабетів не випустить. Проте з цікавістю розглядав фільварок. Як же все тут одмінилося з часів пана Ходоровича! Старого палацу не було, натомість стояв невеликий новий, без колон, без кружґанку — чотири довгі стіни з маленькими вікнами — бійницями та цегляна башточка на два поверхи, всі інші будівлі, розташовані в три ряди, — міцні, добротні, з дубових плах, і ніде ні кущика, ні квіточки — куди поділися водограї, квітники, голубі альтанки, алеї, здавалося, похмурий, грізний велет проїхав важким котком, усе потрощив, порівняв, а тоді поставив ці будівлі, щез і великий старий сад, лише в кінці подвір’я за третім рядом хлівів та комор лишилося кілька старих яблунь. Все це було обнесене палісадом з дубових, повигострюваних угорі паль, в палісаді прорізані бійниці, під які попідкочувано колоддя, на нього стають при стрільбі. Фортеця, а не фільварок. Й тільки березовий гайок за садом по той бік частоколу шумів, як і колись.

Їх поки що не допитували, підвезли до розсадистої низенької будівлі, відчинили двері й повкидали у чорне пріле нутро. Білокобилка нарахував ребрами вісім сходинок, боляче затявся плечем, підвернув ногу й стиснув зуби, аби не застогнати. За мить до них спустився чоловік у свиті й серпом порозрізав мотуззя на руках та ногах.