Бавдоліно - Эко Умберто (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
— Ти вбив його?
— Ні, то був якийсь крихкий камінь, він тільки знепритомнів. Я зібрався з духом, бо той почав блювати, вивергаючи з себе масу бузкового кольору, зняв з нього кольчугу, плащ, шолом, забрав зброю і коня, і гайда тікати кварталами, аж поки не дістався до воріт Святої Софії; тут я побачив, як вони в'їжджають туди мулами, переді мною пройшов гурт вояків, які виносили срібні канделябри з ланцюгами товщиною з передпліччя, балакаючи по-ломбардському. Побачивши цю розруху, цю ганьбу, це огидн^торжище, я втратив голову, бо ті, хто чинив усю цю руйнацію, були все ж таки людьми з моїх сторін, вірними синами Папи Римського…
Отак бесідуючи, з майже догорілими смолоскипами в руках, вони вийшли з цистерни у вже глупу ніч, а тоді пустельними завулками дісталися до вежі генуезців.
Вони постукали у двері, і хтось зійшов униз їм відчинити. Ґенуезці привітали їх з шорсткою сердечністю і дали підкріпитися. Бавдоліно, який, схоже, почував себе серед цих людей як удома, відразу представив їм Никиту. Один з них мовив: «Нема проблем, ми про все подбаємо, а тепер ідіть спати», і сказав він це так упевнено, що не тільки Бавдоліно, а й сам Никита спокійно проспав цілу ніч.
3. Бавдоліно пояснює Никиті, що він писав, коли був малий
Наступного ранку Бавдоліно зібрав найкмітливіших серед Генуезців — Певере, Боямондо, Ґрілло і Тарабурло. Никита пояснив їм, де шукати його родину, і вони вирушили, запевняючи в успіхові справи. Никита попросив вина і налив кубок Бавдолінові:
— Може, тобі сподобається це вино із запахом смоли. Багато хто з латинян вважає його несмачним — від нього, мовляв, відгонить пліснявою.
Прийнявши Бавдолінові запевнення, що цей грецький трунок — його улюблений напій, Никита наготувався вислухати його історію.
Бавдоліно, здавалось, нетерпляче чекав змоги поговорити з кимось, немов прагнучи звільнитися від чогось, що він тримав у собі бозна-відколи.
— Ну ось, мосьпане Никито, — мовив він, розв'язуючи шкіряний мішечок, який висів у нього на шиї, і простягаючи йому пергамен. — Оце початок моєї історії.
Никита, який добре знав латинські літери, спробував розібрати щось, але нічого не зрозумів.
— Що це? — спитав він. — Я маю на увазі, якою мовою це написане?
— Яка це мова, я не знаю. Почнімо ось з чого, мосьпане Никито. Ти уявляєш собі приблизно, де є Іапиа, тобто Генуя, і Mediolanum, тобто Медіолан, Мілан, чи Майлянд, як кажуть тевтонці, германці, чи пак аiетапоі, як ви їх називаєте. Так ось: посередині між цими двома містами течуть дві річки, Танаро і Борміда, а між ними лежить рівнина, де або панує така спека, що яйця можна смажити, розбивши їх на камінь, або все заслано імлою, а коли нема імли, падає сніг, а коли нема снігу, тріщить мороз, а коли нема морозу, то все одно холодно. Ось там я й народився, в окрузі під назвою Фраскета Марінкана, яка простяглася на болотах між двома річками. Там усе зовсім по-іншому, ніж на берегах Пропонтиди…
— Можу собі уявити.
— Але мені там подобалося. Там дихаєш на повні груди. Я чимало мандрував, мосьпане Никито, дійшов, здається, аж до Великої Індії…
— Точно не знаєш?
— Ні, не знаю добре, куди я дійшов; точно знаю, що там живуть рогаті люди, а ще люди з устами на животі. Довгі тижні я провів у безкраїх пустелях, на полях, які простягалися туди, куди не сягало око, і завжди почувався в'язнем чогось, що перевищувало силу моєї уяви. Натомість у моїх краях, коли йдеш лісами в тумані, тобі здається, ніби ти все ще в животі у матері, ти не боїшся нічого і почуваєшся вільним. А навіть коли нема туману, коли йдеш і тобі хочеться пити, то просто зриваєш бурульку з дерева, а потім дихаєш на пальці, бо на них повно geloni…
— Чого-чого — що ж там таке смішне?
— Ні, я не мав на увазі gheloioi! [47] Тут у вас навіть слова такого нема, то я мусів вжити своє. Це такі ранки, які утворюються тобі на пальцях і суглобах від великого холоду, вони сверблять, а коли чухаєш їх, то болять…
— Ти говориш про них так, немов тобі приємно це згадувати…
— Холод — це чудово.
— Кожен любить свій рідний край. Продовжуй.
— Гаразд, колись там жили римляни — римські римляни, які розмовляли латиною, а не ви, бо тепер ви теж себе римлянами називаєте, хоч розмовляєте грецькою, але ми вас звемо ромеями або ж Graeculi, [48] даруй мені на слові. Відтак імперія тих римлян зникла, у Римі зостався тільки папа, і в цілій Італії з'явилося чимало всякого люду, який балакав різними мовами. Люди у Фраскеті говорять однією говіркою, а в Тердоні — уже іншою. Подорожуючи з Фрідріхом по Італії, я чув дуже мелодійні говірки, порівняно з якими наша фраскетська балачка навіть мовою не здається, а лиш собачим гавкотом, але цими говірками ніхто не пише, бо пишуть ще латиною. Тож коли я базграв по цьому пергамені, то, певно, був першим, хто намагався писати так, як ми розмовляємо. Пізніше я став грамотним і навчився писати латиною.
— Але тут — що ти тут написав?
— Як бачиш, живучи серед учених людей, я навіть знав, який то був рік. Я писав у грудні року Божого 1155-го. Я не знав, скільки мені років, батько мій казав, що дванадцять, а мати твердила, що тринадцять — може, їй просто здавалося, що зусилля виховати мене у страху Божому тривали довше. Коли я писав це, мені точно вже завернуло на чотирнадцять. Від квітня до грудня я навчився писати. Після того, як імператор взяв мене з собою, я з ревністю сів за науку, докладаючи до цього всяких зусиль за будь-яких обставин — у полі, під наметом, притулившись до муру зруйнованого будинку. Вправлявся переважно на табличках, рідше на пергамені. Я вже звикав жити, як Фрідріх, який ніколи не пробув на тому самому місці більше ніж кілька місяців, і то завжди лише взимку, а решту року проводив у дорозі, щовечора ночуючи деінде.
— Ну добре, але про що ж ти тут пишеш?
— На початку того року я ще жив з батьком і матір'ю, у нас було кілька корів і город. Один пустельник з тих країв навчив мене читати. Я блукав лісом і болотами, а що був я хлопець з уявою, то бачив єдинорогів і (так я всім казав) мені являвся в тумані сам святий Бавдоліно…
— Ніколи не чув про такого святого. Він справді тобі являвся?
— Це святий з наших країв, він був єпископом у Вілла дель Форо. А чи бачив я його, то зовсім інша справа. Мосьпане Никито, проблемою мого життя є те, що мені завжди плуталось те, що я бачив, і те, що хотів бачити…
— Не тільки з тобою таке буває…
— Так, але ось що зі мною завжди трапляється: варто мені сказати, що я бачив одне, або що я знайшов лист, в якому йдеться про друге (хоч, може, я сам його написав) — а інші немов тільки на це й чекали. Розумієш, мосьпане Никито, коли розповідаєш про щось, що тобі уявилося, а інші кажуть тобі, що все саме так і є, врешті ти й сам починаєш у це вірити. Й отак ходив я по Фраскеті, бачив у діброві святих та єдинорогів, а коли стрів цісаря, не знаючи, хто це, і заговорив до нього його мовою, то сказав, що святий Бавдоліно відкрив мені, що цісар здобуде Тердону. Я сказав це, щоб справити йому приємність, але він захотів, щоб я розповів це всім, а насамперед тердонським послам, і таким робом вони переконалися, що навіть святі проти них, і саме тому він викупив мене в мого батька — не так тими кількома монетами, що їх він йому дав, як тим, що позбавив його рота, який треба було годувати. І це змінило моє життя.
— Ти став його слугою?
— Ні, сином. У ті часи Фрідріх ще не був батьком, і, гадаю, він полюбив мене, бо я говорив йому те, що інші з пошани до нього замовчували. Він ставився до мене так, ніби я був його дитиною, хвалив за перші написані закарлючки, за першу лічбу, яку я навчився робити на пальцях, за відомості, які я здобував про його батька і батька його батька… Іноді він звірявся мені, гадаючи, можливо, що я не розумію.
