Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗

Стравниця виходила вікном на Дніпро, там вже горіли два світильники; в кутку, у побудованій як жертовник печі, палахкотів вогонь. Посеред стравниці стояв стіл, накритий білою скатертиною, навкруг нього – стільці з високими спинками.

На столі все було готове для снідання: посередині лежав у великій корчазі хліб, край столу – череп’яні миски й дерев’яні ложки, келихи, налиті пахучим квасом з княжих медуш.

Княгиня Ольга увійшла до стравниці з інших дверей і зупинилась на порозі. Була вона одягнута, як належало, – у білій сукні тонкого шовку з срібними пальметами по всій тканині, облямованій широкою темною каймою; поверх сукні плечі її облягало червоне, заткане золотом корзно [27], темне волосся, зачесане на проділ, прикривала шовкова біла пов’язка, кінці якої спускалися на груди, єдиний знак великокняжого роду – золота гривна [28] – поблискував на шиї, а на ногах у неї були червоні хзові [29] чобітки.

Княгиня була не молода вже жінка, з продовгуватим обличчям, тонкими темними бровами, чітко окресленим носом, тугими устами, проте блідість, кілька глибоких зморщок на чолі, великі запалені очі, що проймали, здавалося, людину наскрізь, свідчили про її неспокій, тривогу, може, довгі безсонні ночі.

Тільки княгиня увійшла, сини, воєводи й бояри низько їй вклонились.

– Здрава будь, княгинє! – мовили вони.

Княгиня відповіла на їх привітання, ступила вперед і зупинилась біля столу.

Тоді до стравниці зайшла літня, трохи зігнута жінка з сивим волоссям – ключниця Ярина. Вона наблизилась до княгині, вклонилась їй і поцілувала руку.

– Дозволь, княгинє, подавати страви!

– Починай, Ярино! – відповіла княгиня.

Ярина вийшла, повернулась, принесла й поставила на стіл горнці, в яких парувало смажене м’ясо, казанок, у якому булькотіла юшка, велику миску з сочивом. У світлиці запахло лавром, чябром, перцем.

Але княгиня не робила знака сідати до столу. Вона обернулась до воєводи Свенелда, кивнула йому головою, і той узяв на столі одну з порожніх дерев’яних мисок, поклав на неї потроху від кожної страви, які були на столі, – хліба, м’яса, риби, сочива, – потім ступив до печі в кутку і поклав з миски на вогонь вранішню жертву. Вогонь пригас, над жаром піднявся і клубком покотився по стравниці димок, але одразу ж вогняні язики, неначе жадібні гнучкі пальці, обгорнули страву, у жертовнику вибухнуло, загоготіло полум’я.

Тільки тоді всі сіли до столу й почали снідання.

На покуті, на чільному місці, сіла княгиня, по праву руку від неї син Святослав, по ліву – Уліб, а ще далі воєводи, бояри.

Княгиня Ольга теплими очима дивилась на своїх синів. Ось сидить Святослав! Вузлуватий, широкий в плечах, трохи незграбний, з високими грудьми й дужими руками, він здається старшим від своїх літ. Русявого, з довгим і цупким волоссям, що, рівно підстрижене над чолом, пасмами спадало до шиї, з сірими очима, що іноді, правда, можуть раптом невідомо чому і потемніти, з сухим, із невеликою горбинкою носом і жорсткуватими устами, Святослава не можна було назвати красивим хлопцем. Іноді ж княгиню Ольгу вражало й те, що Святослав зненацька міг сказати різке слово, вихопитись із власною думкою поперед старших, зробити щось всупереч, на своє.

Зовсім не таким був менший син княгині Уліб. Білолиций, з рум’янцями на щоках, з темним хвилястим волоссям і такими ж темними рівними бровами, карими ласкавими очима, менший син княгині був слухняний, запобігливий, тихий, і коли б не хлоп’ячий одяг, його можна було б прийняти за дівчину.

Вона любила обох синів, але серце її чомусь більше лежало до молодшого сина Уліба. Чому? Вона не могла б на це відповісти, але справді, мабуть, тому, що старший, Святослав, і схожий був на батька – чоловіка княгині Ольги – Ігоря, і вдачею нагадував його, менший же син Уліб нагадував її саму, княгиню. А хіба може людина не любити себе або хоч свою відбитку?!

Їли в мовчанні. Ключниця Ярина так само мовчки час від часу заходила до стравниці, підкладала страви, принесла нарешті корчагу з вином.

І тоді сталось те, чого давно не траплялось тут, у стравниці, і що дуже сполошило княгиню Ольгу, а ще більше ключницю Ярину.

Коли Ярина підіймала перед собою корчажець, щоб спочатку налити вина княгині, а потім княжичам, воєводам і боярам, рука її здригнулась, на чолі рясно виступили краплини поту. Проте вона не зупинилась, підняла корчажець ще вище, піднесла його до келиха княгині й почала наливати. Але вино полилося не в келих, а на скатертину перед княгинею, розпливлося кривавою плямою.

– Що ти наробила? – сплеснула руками княгиня.

– Матінко княгинє! – крикнула Ярина. – Це ж я… я не бачила, матінко княгинє.

Вона залишила свій корчажець і підвела голову. У цю хвилину на стару жінку, сиве волосся якої вибилось з-під чорної хустки, а очі закипіли слізьми, страшно було дивитись.

– Матінко княгинє! – благала вона. – Прости мене, свою робу. Вік працюю… цього не бувало… Стара я вже стала, немічна! – бідкалась ключниця, намагаючись піймати руку княгині.

У княгині на переніссі гнівно звелися брови, очі її блищали недобрим вогнем, проте вона стримала себе, опустила брови, примружила очі.

– Вино проливається на щастя… А тобі чи не час спочити вже, Ярино?.. Адже тремтить рука…

Терем київських князів збудований був на два поверхи. Перший поверх, куди через високий ґанок входили просто з двору, мав сіни – великий покой, у який через двоє вузьких заґратованих вікон із вкованими в них скельцями лилось кволе світло. В сінях стояли день і ніч княжі гридні, сюди раннього ранку приходили тіуни, бояри, воєводи, мужі нарочиті.

Від сіней праворуч і ліворуч тяглися довгі вузькі переходи. Ліворуч – перехід до княжої стравниці, праворуч – ще один перехід, обабіч якого видно було двері багатьох світлиць: в одній ждали своєї черги й дрімали вночі гридні, ще в одній жив ларник [30] Переніг, що беріг харатії князів і їхні печаті, в самому куточку тулився християнський священик Григорій, якого княгиня тримала біля себе на Горі.

Це був добрячий поверх, будували його стіни в давні часи, і ніби перший камінь в них поклав сам Кий. Пізніші ж князі добудовували його й поширювали. Але все тут було, як і колись: у сінях і переходах стояли важкі світильники, під стелею висіли свічада, камінь підлоги витертий був до блиску тисячами ніг, тут пахло землею й цвіллю, звуки кроків лунали глухо, невиразно.

Зовсім інший вигляд мав другий поверх терема, який звичайно всі називали верхом. Туди вели широкі сходи, в кінці яких була Людна палата, де звичайно збирались ті, що ждали виходу княгині або ж готувались увійти в Золоту палату. Тут іноді, сидячи в кріслі під вікном, чинила суд і правду княгиня.

З другого ж боку від сходів починався самий верх. Тут була Золота палата, покої князів. Особливо вражала тих, кому щастило потрапити на верх, Золота палата. Була вона, як на ті часи, досить велика – кроків тридцять завдовжки, десять-п’ятнадцять завширшки. Знадвору через вузькі, але високі вікна, в олов’яні рами яких вставлено було скляні круглі шибки, сюди вливалось багато світла, все в палаті сяяло й блищало: срібні світильники попід стінами, свічада під стелею, високий поміст в кінці палати, де стояло велике, викладене золотом крісло, два золоті перехрещені списи над ним – знамена княжі, і ще два такі ж, але менші крісла без списів обабіч.

Проте не все сяяло в цій палаті. Попід її стінами стояли важкі, темні дубові лави, а над ними на стінах ряд у ряд тьмяно поблискували поїдені прозеленню шоломи, кольчуги, щити, списи.

Тому, хто ніколи не був у цій палаті, спочатку здавалося, що то встали з лав, стоять попід стінами якісь велетні, богатирі. Та ні, на лавах звичайно, коли входив князь, сиділи воєводи й бояри, зброя ж на стінах належала покійним київським князям. Тут висіла зброя й обладунок перших київських воєвод – залізний, клепаний такими ж цвяхами шолом без заборола, який колись носив Кий, його щит і топір і такі ж шоломи й топори воєвод-князів Щека й Хорива. З-поміж іншого виділялися шолом і броня князя Олега. По них кожний міг бачити, що князь був надзвичайно високий, широкий у плечах, мав велику славу, бо і шолом, і броня-меч, і щит князя Олега блищали золотом і сріблом, всипані були дорогоцінним камінням. Недалеко від цієї зброї висіли шолом і меч князя Ігоря, його броня й щит у кількох місцях погнуті були мечем.