Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович (читаемые книги читать TXT) 📗

— На річці Древлянці.

— А як твоє плем'я зветься по-вашому?

— Древляни.

Грек спробував повторити те слово, та воно здавалося кумедним і викликало в уяві чи то клубочки, чи кульки скляного єгипетського намиста. Й він спитав:

— А як се буде по-нашому?

— По-вашому?.. Мабуть, «Геррос»…

— І річка, й плем'я?

Слободан не так добре знав грецьку, щоб витлумачити значення сього слова, й почав кружляти:

— Та так…

— А се далеко звідси?

— Днів сорок від гирла Данапра.

— Пішки?

— Пішки й човном — однаково!

Геродот згадав, що колись уже розпитував про сі землі:

— А чи не там ховають скіфи своїх басилевсів?

Слободан повагався: казати чи не казати чужинцеві про такі таємниці? Врешті таки визнав:

— Там. Неподалік від мого села — могили й Великих князів Боримисла та Велеслава, й найдревніших жупанів україни Древлянської.

Геродотові спало на думку інше:

— А хто такі древляни й хто — сколоти?

Слободан йому нагадав:

— Колись Тимна Вовкогуб тобі вже пояснював: древляни, й руси, й сіверяни — се три племені, а всі разом вони називаються «сколоти». Ти вже забувся, скільки було сколотів за басилевса нашого Аріанта?

— Аріанта?

— Того, що звелів одлити котел з наконечників стріл! — Слободан зареготав.

Геродот і собі почав сміятись, тоді зрозумів, на що натякає молодий скіф, і став доводити йому, що кумири тільки тоді посварять греків зі скіфами, коли вирішать знищити Елладу. Він говорив довго й запально, раз до разу зриваючись на свій рідний дорійський діалект, якого Слободан не розумів. Але отрок охоче слухав його історію греко-перських війн і замислено кивав головою. Йому раптом пригадалося, як Великий князь дививсь на сього зайшлого грека та які слова казав про нього. Якщо завтра Осмогруд повелить учинити сьому гречинові щось лихе, майнуло Слободанові, гріх ляже на мою душу. Великого ж князя він добре знав і відав, на що той здатний у хвилю нестримного гніву. Й Слободан, по закінченні Геродотових речей, сказав:

— Маєш сьогодні ж уночі їхати звідси, Геродоте.

Грек не міг одразу втямити, чому сей скіф рече йому такі слова, коли він так добре мовив і про скіфів, і про потребу грекам жити з ними в мирі.

— Пощо? — тільки й спитав він, і Слободанові було дуже незручно дивитись у його маленькі й геть розгублені вічі.

— Треба.

По сих речах мусив би встати й іти собі, та грек дивився й дививсь на нього, нічого не розуміючи, й Слободан не знав, як пояснити йому, що таким людям дуже небезпечно перебувати в стані косацького війська, бо те, що володар зробить узавтра, — того ніхто не владен ні зінакшити, ні передбачити.

— Згадай про Дану, — врешті мовив Слободан, але грек і досі кліпав на нього, певно, те ім'я нічого не промовляло йому. — Ти був купив собі робу скіфську. Де вона?

— Роба? Таври її забрали.

Геродот казав усе без жодних почуттів, мовби доля тієї Дани, та й його самого від того ніяк не залежала.

— Де вона — відаєш?

— Мабути, в котрогось воїна таврського. Мені повернули п'ять мін сереблом, що я сплатив за неї. Тільки не таври, а ваші, скіфи. Вже тут.

Слободан уважно глянув на нього. Грек уявлення не мав, що то за роба дісталася була йому на ольбійському торжищі й хто вона тепер. Але й говорити про се не випадало, бо ж особа великої княгині священна, й він тільки мовив:

— Дам тобі ладдю й п'ятьох воїнів. Перед світанком їдь на той бік, до тракійців.

І так виразно глянув на грека, що той не зважився ні про віщо більше розпитувати, й удосвіта, коли над широкою заплавою знявся передранковий вітерець, сів у човен і заґорнувсь у теплий мілетський гіматій. Під гіматієм тіло йому холодив короткий грецький меч — останній дарунок Слободанів. Геродот намацав шерхке руків'я й поринув у думку. Сих скіфів мені не пощастить розгадати певно, й усе життя, десь-то лише безсмертні олімпійці здатні заглянути в їхню похмуру душу. Людський же вік трагічно короткий, і смертному про се забувати не слід.

Чотири пари весел мірно здіймалися й тихо занурювались у таємничу воду. Геродот утікав із сієї неосяжної землі, сам до пуття не знаючи, від якої небезпеки втікає й що жде його попереду, на не менш загадковому тракійському березі. Між сими двома могутніми народами мала спалахнути війна, та й ся війна була йому мало зрозумілою. Однак у душу западав морозець несвідомого страху: не від того, від чого він утікав, — Геродот рушив звідси, щоб більше ніколи не повертатися в сі краї, — а від того, що мало статись узавтра й позавтра. Якщо в Афінах візьме гору стратеґ Фукідід, увесь Морський Союз утрутиться в суперечку між тракійцями й скіфами, й тоді розгнівані кумири можуть відкинутись од елленів і благословенна Еллада пропаде. Від персів себе захистила, та що таке Персія проти сієї неосяжної землі та її войовничого народу?.. Народу ґрифонів, яких небезпечно дратувати. Смертельно небезпечно.

Розділ 24

Вже дві тьми комонних воїв Осмогруда переправилися на той бік Дунаю, та Великий князь не мав од них жодної вісти. Решта князів, веліїх і малих боляр, веліїх і малих воєвод квапила його прискорити переправу, й Осмогруд мостивсь у сідлі, мов на розпеченому вогнищі. Болота між Кийлійським та Середнім гирлом наче ковтали його воїв, два перших роз'їзди вивідників теж захрясли невідомо де, третій повернувся ні з чим, і в сьому Великий князь убачав волю кумирів. Перун, і Леля, й Полель, і Юр Побідник, певно, не хотіли війни між єдинокревними братами й тепер карають Осмогруда за самоволю. Чи не прикликати Вербана з усіма волфами — хай удруге спитають ласки в кумирів?

— Пождім до вечора, — сказав Слободан. — Може, надіслють вістку…

Осмогруд махнув мечем, аби припинили переправу. Волфів скликати він не наказав, але до Слободанового речіння прислухався.

Вранці придибав Живко, чільник вивідної сотні, яку Великий князь був послав учора пішою. На собі мав лише подерті ногавиці, підперезані снурівкою. Він просто впав під ноги Осмогрудові, й Осмогруд у нестямі мало не кинувся підіймати його.

— Де твій меч? І де всі інші? Вої твої де?

Живко ледь махнув у той бік, де каламутився Дунай:

— Там вони… Там накопано вовчих ям… Усі в болотах… Лише я-м вибравсь…

— А дві тьми комонців?

Живко покрутив головою:

— Не відаю…

— А туричів сте виділи ви?

Той знову покрутив головою. Тепер уже не було сумніву, що двадцять тисяч воїв пропало намарне, й Осмогруд повелів винести Живка з намету.

— Вербана сюди!

Головний волф негайно прибув, ніби чатував під подолом полотки.

— Спитай волю Юра Побідника! Юра й усіх сколотських кумирів.

І доки волфи, вбрані в жоноче, перебирали пальцями й складали докупи палички червого верболозу, прибіг Слободан:

— Великий княже!

Молодий володар пильно стежив за волошінням і роздратовано зиркнув на Слободана. Всі присутні князі та боляри теж зашикали на великокняжого улюбленця, та вираз обличчя в того був такий схвильований, що Великий князь мусив одійти вбік:

— Пощо перебиваєш волошіння?

— Там прийшли перемовці.

— Які?

— Від Великого жупана турицького Воїжира.

— Де вони? Й що хочуть?

— Там… Іди до них, Осмогруде. Я-м уже говорив із ними трохи…

Великий князь сколотський, востаннє глянувши на Вербана та його волошбитів, без особливого хотіння вийшов з полотки:

— Де вони?

Слободан винувато глянув на володаря.

— В моїй полотці…

І се враз насторожило Великого князя. Слободана він знав давно, й коли той заховав турицьких слів до свого намету, щось мало трапитись. Перебираючи в голові всі можливі неприємності, він схилив чоло й увійшов до низької полотки Слободана. Встріч йому підвелося четверо можів, й Осмогруд із подиву мало не вкляк. Посередині, шанобливо схиливши простоволосу голову, — стояв добре знайомий йому грек.