Шлях Абая - Ауэзов Мухтар (читаем книги txt) 📗

Абдрахман нічого не відповів. Він раптом уповільнив крок і відстав від Абая, і той, обернувшись, побачив, що юнак стоїть, тримаючись за груди. Батько підійшов до нього і турботливо запитав, що з ним.

Абдрахман перечекав біль і заспокоїв його:

— Нічого, тату, закололо в грудях… Мабуть, продуло, вночі був легко вкритий…

Він і слова не сказав батькові про те, якою грізною ознакою був його сухий кашель. За все літо у нього й разу не було приступу, і синова відповідь цілком заспокоїла Абая.

4

Минув тиждень. Якось увечері до Дармена приїхав Утегельди і сказав, що йому треба серйозно поговорити з Абдрахманом.

Такого доручення йому ніхто не давав, але він сам добре бачив, що непевність мучить Магріфу і що всі старші в аулі теж дуже занепокоєні. Родичалися з ними завжди охоче найзнатніші, найбагатші казахи, і цього року з дальніх родів уже двічі приїздили сватати Магріфу. Але ще восени Дільда потай присилала сказати своїй племінниці Турай, а через неї — матері Магріфи: «Нехай про інших женихів не думають. Якщо бог дозволить, у мене немає іншого бажання, як тільки бачити щастя Абіша і Магріфи. Прошу терпляче чекати, коли все вирішиться». Сватам довелося відмовити.

За всю зиму ніяких новин не було. Магріфа була наче зв’язана без пут. Навесні, коли жалоба по Оспанові не давала можливості й думати про сватання, батьки Магріфи добре розуміли, що треба ще чекати. Але коли Абіш приїхав додому, а Магріфа не одержала й слова привіту, в аулі занепокоїлись. І старші, і молодші її родичі тривожно обговорювали становище.

Утегельди прекрасно все розумів. Знав він також і те, чому Магріфа нічим не виявляла свого неспокою,— він був один з небагатьох, хто знав про листа, якого дівчина одержала від Абіша взимку.

Розмовляючи якось з Магашем про Магріфу, Дармен і Утегельди попросили його, як брата, написати про неї Абішеві. З Петербурга прийшов лист Абдрахмана. Він відповідав не тільки Магашеві, але через нього звертався й до Магріфи з чемними і стриманими словами. Дармен відразу ж викликав Утегельди, і Магаш доручив йому передати листа дівчині.

Але жигіт почав жартома заперечувати:

— Що хочете, а я не можу бути простим посланцем! Де це видано, щоб повірниці нареченої не відкрили таємницю?

І він удав з себе спритну і хитру молоду женге, яка турбується про подружку.

— Що це таке? Як ви приховуєте такі справи від женге?..— заторочив він.— Прочитайте листа спершу мені, тоді вже, можливо, я й погоджуся відвезти його моїй красуні!..

Так, базікаючи і жартуючи, прекумедно удаючи ображену женге, він усе-таки домігся того, що листа йому прочитали. Але лист приніс йому велике розчарування. Він сподівався, що там буде сказано щось таке, що Абіш збирається одружитися з Магріфою, що просить дати йому слово чекати його. А в листі було тільки написано: «Благородна моя ровеснице, я не забув вас. Серце моє сповнене поваги і пошани до вас. Нехай вам це висловить мій привіт».

З такою тонкою ввічливістю Утегельди ніколи не доводилось мати справу, і він навіть розгубився:

— Про що цей ваш російський тюре [50] пише? Чому бог не підказав йому справжніх слів: «Я прагну тебе бачити… я кохаю тебе… незабаром пришлю свата, дай мені слово бути моєю вірною дружиною»? Сказав би він отак прямо, хіба хтось звинуватив би його? А тепер що? Знову ні те ні се! Знову різні хвилювання в аулі! — Утегельди ображено скривився і заговорив плаксивим голосом, ха-даючись за голову і вдаючи розпач: — 3 чим же я повернуся? Що мені відповісти нашим байбише? Казати, що одружиться? Чи сказати, що поки що тільки кланяється, а сватати не хоче?

А втім, він таки відвіз Магріфі цього листа і був здивований, як вона зраділа. Дівчина ніби ожила. Раз у раз лунав її тихий сміх, якого він давно не чув. Магріфа не розлучалася з зошитом віршів Абая і тепер часто наспівувала своїм тихим, м’яким голоском ті з них, у яких говорилося про хвилювання молодого серця. Особливо подобався їй лист Татьяни, в якому, здавалося, були висловлені її власні почуття. Іноді, проходячи повз Утегельди, вона співала так, щоб він почув:

Спостерігаючи все це, Утегельди внутрішньо був ображений на Абіша. Мізерна примара надії, що майнула в його листі, сприйнята дівчинбю з усією радістю довірливого серця. Відвертий і рішучий жигіт не міг пробачити Абішеві його незрозумілої ухильності і почав уже сам хвилюватися і втрачати терпець.

І тепер він, ні з ким не радячись, приїхав до Дармена і сказав йому, що має намір поговорити з Абдрахманом віч-на-віч і пояснити, як мучиться дівчина. Дармен залишив його ночувати в своїй юрті, а сам пішов увечері до Абіша і відверто висловив йому все, що думав.

Абдрахман і цього разу ухилився від будь-яких пояснень, сказавши тільки:

— Із слів Утегельди я розумію, що Магріфа, як і раніше, вірить мені і чекає мого слова. Але я нічого не можу передати їй через нього. У мене є таємниця, яку я можу довірити тільки їй самій. Я хочу поговорити з нею наодинці. Якщо я чимось образив її, я сам і повинен просити пробачення. Тому прошу і Утегельди: зробіть так, щоб я міг побачитися з Магріфою без сторонніх.

Утегельди добре зрозумів, як потрібна така зустріч і, повернувшись до себе в аул, передав це побажання Абіша Магріфі, порадившись спершу з дружиною Мусабая. Вирішено було влаштувати побачення через три дні. Жигіт знову прискакав в аул Абая, умовився з Дарменом про місце і час зустрічі і повернувся назад.

На третій день надвечір, коли худоба поверталася з пасовиська, Абдрахман і Дармен непомітно виїхали з аулу, нікому не сказавши про наступне побачення. До татарського аулу вони під’їжджали вже пізно ввечері. На кам’янистій стежці, де їх мав зустріти Утегельди, вони спинили коней.

Місяць світив яскраво, низькорослі осінні трави тьмяно біліли в його променях. Стояла повна тиша.

Утегельди не вперше був посередником між закоханими, він навіть любив говорити, що це — його основне заняття. Готуючись до поїздки, він надів сірий чекмень і сів на світло-буланого коня. Млистої місячної ночі ні Абдрахман, ні Дармен так і не змогли його помітити. Тільки з тупоту копит Дармен зрозумів, що спритний жигіт, який беріг таємницю цієї поїздки, вже наближається. Побачив він його тільки тоді, коли той під’їхав зовсім близько.

— Е-е, Утегельди, ти із землі виріс, чи що? — вигукнув юнак.— Чи не чаклун ти часом? Ми тебе й не бачили!

Утегельди задоволено засміявся і, припавши головою до гриви коня, лукаво глянув знизу на обох жигітів.

— Ну, хіба ж я не годжусь у конокради? Про такого, як я, кажуть: «І собака не почує!» Ось в’їду зараз в аул — і жоден найпильніший пес не гавкне! — похвастав він і повернув коня.— Ну, тепер саме час: в аулі майже всі полягали. Їдьте обидва потихеньку прямо на оту жовту зірку.— Він показав канчуком на захід.— А ще краще — он на ту гору.

На світлому обрії жигіти ясно розрізнили високу гору Догалан. Над її чорними зубцями, що вимальовувалися чіткою ламаною лінією на блідому небі, млистому в місячному сяйві, сяяла жовта зірка. Просто під нею вирізнялася самотня скеля. На неї і вказав Утегельди:

— Їдьте на цю скелю. Але не кваплячись, ступою. Тільки-но помітите аул, спиніться. Я помчу вперед, попереджу, що ви тут, і знову зустріну вас там.

І він поскакав, відразу розтанувши у невірному місячному світлі.

За годину жигіти прив’язали своїх коней по-калмицькому, одного до одного, і пішли в аул, що вже спав міцним сном. Утегельди ввів їх до Гостьової юрти біля юрти Мусабая, де, як виявилось, було найбезпечніше влаштувати побачення.

На круглому столі в юрті світилась велика лампа, на почесному місці розіслано корпе. Магріфа і дружина Мусабая стояли праворуч від входу біля ліжка з кістяними прикрасами.