Анна Киевская - Дефорж Режин (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Анна попрощалася з синами, заплакавши й поблагословивши їх. У Філіппа щеміло серце; він шкодував, що дозволив матері вирушити в цю подорож. Він дивився на матір так, наче не бачив її дуже давно. У Філіпповій голові зринали картини його дитинства: він згадав, як одного літнього дня мати з довгим розпатланим волоссям поклала йому на голову віночок із квітів і назвала його своїм «весняним малятком», як вона, нахилившись до гриви коня, зробила йому виклик на перегонах; яка вона була гарна, як розхвилювалася й пишалась ним у день його коронування; саме задля неї він вивчив напам’ять ритуальні слова…
— Мамо рідна!.. — простогнав Філіпп, уклякши одним коліном на землю.
— Сину мій, хай вас Господь береже! Я щодня молитимусь там за вас і за прекрасну країну Францію.
Настала черга прощатися з монархами Нормандії. Матільду довелося силоміць виривати з обіймів подруги. Королева Англії так розхвилювалася, що придворні дами мусили нести її на руках.
Герцог-король підійшов до Анни й узяв її за руку. Незважаючи на свою огрядність, він спритно допоміг їй зійти на місток, що вів на палубу судна. На палубі Вільгельм уклав холодну королевину долоню в руку чоловіка з обличчям у срібній масці, в руку свого друга Рубцюватого…
— Зайчику!..
Пилип так розхвилювався, що не міг промовити й слова, він лише укляк коліном на палубу й схилив голову перед своєю віднайденою коханою.
— Зайчику, підведись, поглянь на мене… Ми тепер уже старі й вільні від будь-якого обов’язку. Бог не покарає нас за те, що ми знову зустрілися на схилі віку, — сказала Анна рідною мовою, звуки якої тішили їй серце.
— Господь Бог з великої ласки дозволив вам знову зустрітися, — сказав Вільгельм. — Скористайтесь нагодою і віддячте йому. Рицарю, я довіряю тобі даму, якій я заприсягнув чистим коханням і лишаюсь йому навіки вірним. Оберігай її від усього лихого на світі й поверни її з Божою допомогою до нас знову.
— Ваша величносте, перебрати свою даму з ваших рук для мене велика честь. Будьте певні: поки я живий, нічого поганого з нею не станеться. Клянусь Морою, яка колись вірно служила вам! — промовив Пилип, поклавши долоню на руків’я своєї шпаги.
Герцог Нормандський і король Англійський обняв чоловіка без імені й без обличчя, який був йому другом.
— Мені бракуватиме тебе, брате.
— Мені теж бракуватиме тебе.
Вільгельм востаннє вкляк перед Анною.
— Поблагословіть мене, пані, поблагословіть мене, Моро…
Він затремтів від дотику ніжних пальців, що лягли йому на чоло.
Королева цього не витримала, вона впала на руки Бланш де Шовіньї, яка з двома служницями піднялася вслід за нею на палубу.
Вільгельм зійшов з судна; місток прибрали й підняли вітрила.
Натовп на березі молився, ченці співали, єпископ Руанський, стоячи в оточенні міського духівництва, благословляв «Мору» та її пасажирів.
Підтримувана своєю супровідницею, Анна перейшла на корму й стояла там нерухомо, аж поки останній закрут Сени сховав від її очей тих, кого вона напевне вже ніколи не побачить. Та, попри сльози й щем у серці, королева відчула, як сповнюється якоюсь молодечою радістю. Вона всміхнулась.
— Ідіть відпочиньте, — сказала Бланш.
Королева пішла, не опираючись, і лягла на подушки під балдахіном, де вже стояв легкий сніданок.
— Попросіть Рицаря в масці прийти до мене.
Пилип підійшов і шанобливо вклонився.
— Сідай і поділи зі мною цей сніданок.
Якийсь час вони мовчки їли і пили приправлене прянощами вино.
— Ти радий, що знову побачиш наш рідний край?
— Радий, бо я побачу його з тобою. Але, боюсь, ти там не застанеш нічого з того, що залишила. Твого батька й матері вже немає; з твоїх братів зостався тільки великий князь Всеволод; твої друзі повмирали або роз’їхалися по світу.
— Я все це знаю. Мій брат Всеволод має дочку Янку, вона заснувала в Києві жіночий монастир. Я провідаю Новгород, а тоді, якщо на те буде воля Божа, поїду до Києва й піду в цей монастир до святої небоги, якої ще ніколи ж бачила.
— Якщо ти цього бажаєш, то я відвезу тебе до Києва й передам великому князеві.
Легкий бриз дедалі дужче підштовхував судна. Анна бачила, як на березі пропливають верхівки дерев, вона вдихала запахуще повітря літнього ранку й усе її тіло оживало; королева давно вже не почувала себе так добре, в такій гармонії з власною душею та довколишньою природою. Сам Господь благословляв цю подорож.
Анна пружно, мов дівчина, випросталася й рушила на ніс судна. «Мора» велично розтинала тиху воду. Пилип підійшов до Анни.
— А тобі не шкода покидати цю гарну країну? — спитав він, широко розвівши руки.
Королева відповіла не одразу.
— Так, безперечно… Франція — гарна країна, але мені завжди було в ній тісно… Як тобі сказати? їй бракує сонця… Саме так, небо тут не таке просторе, обрій не досить широкий… Ліси такі високі й густі! А замки малі й темні, жінки почувають себе в них в'язнями! Перші роки були для мене вельми важкі: не тільки тому, що я втратила тебе, а й тому, що не мала жодної звістки від тебе й дуже мало отримувала листів від своєї родини. Здавалося, всі забули про мене, в мене склалося таке враження, ніби я вже й не живу. Трохи щастя подарували мені мої діти, поштивий Олів’є, за яким я й досі плачу… Ох, даруй мені, я бачу, спогад про нього й тобі завдає болю…
— Так, я й досі страждаю за ним.
— Як я тепер здогадалася, він, помираючи, назвав твоє ім’я, а не ім’я мого сина. Олів’є намагався сказати мені, що то ти, Пилип, стояв переді мною, мій колишній друг. Чому я тоді цього не зрозуміла?!
— Тоді ще не настав час для нашої зустрічі, до того ж королеву Франції й бідолашного рицаря без імені й без обличчя розділяла велика відстань…
— Як це з тобою сталося? — спитала Анна, гладячи пальцями срібну маску.
— Це вже нічого не важить. Сталося — та й годі,— відповів Пилип, відступаючи від неї.
Анна затремтіла.
— Я стомилася, світло засліплює мої хворі очі. Попроси, щоб опустили завіски.
Пилипа вразило те, як раптово Анна зблідла і як у неї почервоніли очі. Він покликав Бланш де Шовіньї, і та вправними рухами заходилася допомагати господині.
Увесь час, поки вони пливли вздовж узбережжя Франції, Данії та Германії, стояла гарна погода. Гнана легким бризом «Мора» йшла швидко, розтинаючи тихі хвилі. В серпні вони дісталися до Риги й зійшли з судна. Королева переказала через його капітана подяку герцогові-королю.
У Ризі на них чекали посланці від князя Київського. Стомлена дорогою Анна не змогла взяти участь в урочистій зустрічі. Коли вона стала почувати себе краще, то попросила негайно вирушати до Новгорода. Вони піднялися на довгому, з нарощеними бортами човні вгору Двіною. В Полоцьку вони зійшли з човна й рушили далі на повозах і конях. Перед тим, як вони знову мали сісти на судно на річці Ловать, Анна довго розмовляла з Пилипом.
— Зайчику, я боюся, що не доїду до Новгорода… Ні, не перебивай мене. Мої хворі очі вже ледве розрізняють світло. Я відчуваю, як сонце припікає мені чоло, але не бачу його. Чи згоден ти, друже, бути моїми очима, якщо я доберуся до рідного мого міста ще живою?
— Не кажи такого, ти житимеш і бачитимеш!..
— Ні, може, я ще й житиму, але міста моїх предків на власні очі вже не побачу… Ти дуже не хотів, щоб я побачила твоє обличчя; тепер, коли мої очі майже осліпли, скинь цю маску, хай я своїми пальцями впізнаю риси твого обличчя…
— Не треба!
— Прошу тебе! Всю цю подорож твоя рука не випускала моєї. Тепер моя рука нетерпеливиться погладити твоє змертвіле обличчя.
Пилип скорився і розв’язав зав’язки, що притримували маску. В обличчя йому вдарило м’яке свіже повітря, а доторк любих долонь, коли вони погладили його нещасне лице, був найприємніший з усього, що йому випадало відчувати в житті.
— Любий мій, мабуть, ти страшенно настраждався! — сказала Анна, плачучи. — Але під цими рубцями я знову впізнаю тебе. Ти гарний під моїми пальцями, гарний і молодий… Який ти молодий, Зайчику!.. Либонь, я здаюся тобі дуже старою!..
